Микола Винничук: «Без допомоги з тилу на фронті дуже важко»

У чергову відпустку до Тернополя прибув асистент кафедри мікробіології, вірусології та імунології Тернопільського державного медичного університету імені І.Горбачевського Микола Винничук, який 6 лютого минулого року був мобілізований до лав Збройних сил України. Сьогодні він працює на посаді начальника медичного пункту першого гарматного дивізіону 44-ї окремої артилерійської бригади. Микола Винничук поділився своїми враженнями від служби та організації медичної допомоги на фронті.

IMG_1104

«Згідно з Мінськими домовленостями, артилерія зараз відведена від лінії бойових дій. Відповідно ми від передової перебуваємо далеко. Фактично всі новини дізнаємося з Інтернету і телебачення, як і решта українців. Звичайно, час від часу спілкуємося з солдатами з передової, які лікуються в госпіталі. Вони розповідають, що бої не припиняються, атаки йдуть переважно з протилежного боку. Наші ж відповідають лише тоді, коли натиск супротивника стає нестерпним. Через неможливість щось робити у відповідь, вояки втрачають бойовий дух, що провокує заглядання в чарку. І тут вже командування повинно мати чітко випрацюваний механізм і тримати дисципліну. Певні зобов’язання щодо подолання цієї проблеми взяв на себе», – розповів Микола Винничук.

Він також додав, що сьогодні катастрофічно не вистачає на фронті медиків, тому він буде де мобілізовуватися лише тоді, коли йому прийде хтось на зміну.

Щодо місця служби, то йому вдалося налагодити роботу медичного пункту. Є лише проблема з автомобілем, який часто ламається. В таких випадках його виручає авто, подароване волонтерами.

«Також не вистачає для дивізіону повного укомплектування медиків по штату. У нашому медпункті бракує трьох медпрацівників, тому доводиться трохи навчати солдат, переважно тих, хто вже проходив лікування в медичному закладі і  має бажання. Навчаю їх мінімально надавати першу допомогу. Як правило, вони телефонують і повідомляють, які є хворі в їхньому підрозділі, який їхній стан. Якщо захворювання неважке, то рекомендую, чим допомогти чи яку пігулку дати, а якщо потрібна кваліфікована допомога, то везуть до мене.

Можливості лікуватися стаціонарно, як у лікарні, у нас нема, оскільки намет не обігрівається. Якщо захворювання неважке і неінфекційне, то призначаю лікування і солдат дотримується всіх приписів, перебуваючи в казармі. В іншому випадку транспортую до госпіталю. Завдяки службі у ЗСУ я згадав все, що вчив років десять тому в інституті – і фармацію, і терапію, і як шви наклади. Для практичної медичної діяльності це великий досвід. Коли тільки прибув на місце служби, то побачив велику купу ліків під снігом. Потрохи перебирав і сортував медикаменти, сушив їх. Окрім того, по телефону завжди можу отримати потрібну пораду і консультацію від своїх колег. Постійно читаю в Інтернеті статті. Та найгірша ситуація з веденням документації, адже військовий лікар повинен заповнювати журнали, накладні, здійснювати облік. Такого нас не навчали, тому це все я опановував з нуля», – продовжив Микола Винничук.

Найбільше чоловік сумує за своїми дітьми. Йому часто доводиться з ними вчити уроки по телефону. Проте він пишається тим, що його діти ростуть самостійними і відповідальними.

Щодо ставлення місцевого населення до українських військових, то Микола Винничук зазначив, що в селах Луганської області люди більше прихильні до України, ніж в Донецькій.

«Бабусі говорять українською мовою, а ось покоління середнього віку здебільшого напідпитку і  російськомовне, на контакт іде важко. Можливо, це якраз пов’язано з тим, що в часи Голодомору було винищено корінне населення і завезено людей з інших територій. А діти завжди діти і вони постійно раді гостинцям. Через нас місцевому населенню часто допомагають волонтери.

Якщо звернешся за допомогою, то завжди виручать. Якось трапилося, що на межі між Харківською і Донецькою областями в нас зламалася машина. Ми зайшли в першу ж хату, де стояло багато машин і комбайнів. Як з’ясувалося, там жив фермер Микола, він відразу оглянув наше авто, зняв зі свого потрібну запчастину і поміняв. Завдяки цьому ми спокійно доїхали до місця призначення», – додав Микола Винничук.

А ще наш представник мав до служби в ЗСУ свій гурток і рій «Кажанчики» в Пласті. До речі, юні пластуни підтримують свого виховника, наприклад, всі наколядовані за свята гроші передали на потреби бійців АТО. Вони також постійно пишуть листи, виготовляють ляльки-мотанки, сувеніри. Одним словом роблять те, що можуть. А без підтримки з тилу, за словами Миколи Винничука, на фронті дуже важко.

Ми ж бажаємо щасливо до кінця виконати свої обов’язки по службі і успішно повернутися додому та університету!

Прес-служба Тернопільського державного медичного університету імені І.Горбачевського.

Поділитись: Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on LinkedInShare on VKEmail this to someonePrint this page