Василь Шкляр представив у ТДМУ новий твір – «Троща»

У читальній залі бібліотеки Тернопільського державного медичного університету імені І.Горбачевського відбулася зустріч з відомим українським письменником Василем Шклярем. Він один з найбільш читаних і «містичних» сучасних письменників, «батько українського бестселера». Закінчив філологічні факультети Київського й Єреванського університетів. З 1988 до 1998 року займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках». Цей досвід (зокрема подробиці операції з врятування сім’ї генерала Дудаєва після його загибелі) було відтворено ним у романі «Елементал».

Через випадок на риболовлі потрапив до реанімації, а після «повернення з того світу» за місяць написав свій найвідоміший роман «Ключ». За нього Василь Шкляр здобув кілька літературних премій (гран-прі конкурсу гостросюжетного роману «Золотий бабай», премії столичних журналів «Сучасність» та «Олігарх», премію міжнародного конвенту фантастів «Спіраль століть» та ін.). Його роман «Чорний ворон» приніс автору чималу славу та визнання. Відомий Василь Шкляр і своєю громадянською позицією та любов’ю до України.

У ТДМУ Василь Шкляр презентував новий роман «Троща». Саме слово у назві означає «очерет».

«У напрямку з Бережан до Зарваниці – відразу за Купчинцями перед селом Ішків – є широка долина з очеретом. Там можна постояти і хвилину помовчати, адже саме в трощі відбулася драма, описана в моєму романі. Презентуючи «Чорного ворона» в Західній Україні, скрізь чув побажання і прохання написати роман про УПА. Я тоді казав, що такий твір мусить писати хтось з місцевих письменників, бо велику роль відіграє мова. На мою думку, магія прихована в мові. Одну і ту ж історію можуть розповісти різні люди. Одну людину ви будете слухати і слухати, а від слів іншої захочете заснути. Трапилося так, що моє внутрішнє бажання збіглося з проханням читачів. Я давно хотів написати добру книгу про повстанську армію. Довго шукав універсальну історію, яка була б характерною для багатьох міст і сіл Західної України, всотувала в себе болючі моменти боротьби за незалежність. Мандруючи різними регіонами, таку історію я знайшов на Тернопіллі. І це невипадково. Хто знає мої історичні романи, той звернув увагу, що ще в «Чорному вороні» отаман, рятуючи життя своєї коханої і маленького сина товариша, переводить їх через Збруч і відправляє на Тернопіль, а сам повертається в Холодний яр, щоб до кінця залишитися вірним своєму гаслу, яке було написано на прапорі холодноярців: «Воля України або смерть», – розповів пан Василь.

Він додав, що його давній товариш Роман Коваль, який родом з Соснова Теребовлянського району, поділився історією, яка відбулася над Стрипою. «Я поїхав туди, багато ходив тими селами. У селі Багатківці мені показали давню хату священика Їжака, в якій Юрій Горліс-Горський дописував свій знаменитий твір «Холодний яр». Я зрозумів, що Холодний яр, про який написав свою найкращу книгу, не відпускає мене, – продовжив Василь Шкляр. – Це надзвичайно складний період боротьби, коли Українська повстанська армія припинила свої широкі збройні акції і відійшла в підпілля. 1947 рік – виснаженість, втома від тривалої війни, безвиході, яка вже відчувалася. Проте вони трималися до останнього, щоб залишити по собі легенду. Таке було і в УПА. Наші вороги, україножери сучасної доби твердили, що УПА – це суто галицький феномен, оскільки це могло статися тільки в Західній Україні, бо тут жили і живуть інші люди, іншої нації. Скажу, що подібна боротьба за незалежність була у всій Україні. Повстання на Сході і Заході України – два важливі напрямки боротьби українського народу за свою державу. Упівці добре знали, що таке Холодний яр, вони брали собі ті самі псевдо і переймали тактику боротьби».

Саме в очеретах на Тернопільщині ховалися наші повстанці. Там був дуже важливий пункт зв’язку, через який переходили відомі провідники, борці. У такий момент, коли через трощу йшов крайовий провідник Подільського краю Єфрем або Корнило, наших хлопців оточили великими силами червопогонники, взяли їх в лещата і відбувся жорстокий бій, де не було шансів вийти живим, але декому вдалося. Як зазначив автор, іноді людина, яка мріє стати вище над обставинами, перемогти себе у хвилини слабкості, може вийти переможцем навіть з пекла.

«Оточення відбулося через зраду. Це був час, коли одним з найбільших ворогів повстанців були ті, хто зраджував. Ця диявольська чекістська машина мала великий досвід боротьби з нашими партизанами, вміла вкорінювати в наше середовище свою агентуру. Та й людина не залізна. Навіть найсильніші і незламні люди здаються. Таких людей було чимало, тому слоганом на моїй книжці є такі слова: «Зраду не можна виправдати ніколи, але іноді її можна зрозуміти». У час боротьби день за днем нквдисти знаходили криївки, хлопі убивали себе, щоб не потрапити до полону. Таких випадків було багато, що їх важко злічити. В подібних умовах опиняється мій головний герой, котрому вдалося вийти з трощі. Він дізнався, хто зрадив. До рук НКВД потрапив випадково, відсидівши свої стандартні 25 років в таборах, повернувся на так звану умовну волю у 1970-ті роки. Він поїхав в одне зі східних міст над Дніпром, бо таким, як він, забороняли повертатися в рідні краї. І ось цей бандерівець, поніверяючись чужим містом, не маю прописки і житла, ночував у подвір’ях і темних закутках. Особливо йому подобалося, якщо в парку знаходив купу нагорнутого листя, яке пахло лісом і нагадувало про колишні часи. Одного разу він заблукав і потрапив на цвинтар. Серед могил з чужими прізвищами раптом побачив знайоме і дороге прізвище Демчак, ім’я та по батькові збіглися з ім’ям і по батькові його товариша, який впав у бою у 1947 році. Та ця могила свідчила про те, що він не загинув і помер тільки 2 роки тому. Зображений він був на цьому пам’ятнику у формі радянського офіцера з орденом бойового прапора на грудях. Все перевернулося у свідомості головного героя. Він зрозумів, що зрада була з іншого боку. У його пам’яті знову ожили події минулих днів і відбулося переосмислення», – продовжував гість.

Василь Шкляр звернув увагу і на те, що це твір про кохання, як і всі його історичні романи. Тут воно і трагічне, і гріховне, і є надзвичайно зворушливі образи, які, за його словами, стануть близькими багатьом.

«Я родом з Шевченкового краю – Черкащини. Своє свідоме життя прожив у Києві, але завдяки Божому провидінню став письменником Тернопілля. Мій роман «Маруся» був задуманий як книжка про отаманшу Марусю (Олександру Соколовську). Всі думають, що це була кремезна жінка, а насправді то була тендітна дівчина, 16-річна гімназистка, котра в 1919 році втратила трьох братів-отаманів – Василя, Олексу і Дмитра Соколовських. Дмитра Соколовського ставили в один рівень з отаманом Зеленим, Ангелом. Совіти за його голову обіцяли 18 мільйонів. Всі вони загинули через зраду. Коли не стало третього брата, отаманську шаблю підхопило це дівча. Довго не міг уявити, як вона могла очолити тисячний загін козаків – 300 кінних і 700 піших. Вона повела на Київ своє військо, а в цей час на столицю йшла Українська Галицька Армія. Зустріч двох армій була наче зустріч двох братів, які не бачили ніколи один одного. Вони вперше побачилися – і це окрилило їх настільки, що вони пішли вперед і почали займати важливі стратегічні вузли – Жмеринку, Бердичів. На Житомирщині до галичан приєдналася Маруся зі своїми козаками. Так галицька тема увійшла в мій роман «Маруся», а одним з головних героїв став курінний сотник Галицької армії 8-ї Самбірської бригади Осип Станімір з села Ладичин. Вчора був у тому селі і шукав його сліди. Він вижив, емігрував і помер у 1970-му році в Торонто. Я завжди заходжу на цвинтар – і мені багато про що говорять імена і прізвища. Наприклад, у моєму рідному краї, де народився Тютюнник, не знайдете жодного надгробка з цим прізвищем, бо всі Тютюнники були вивезені і знищені, щоб і сліду їхнього не залишилося. А тут я побачив багато Станімірів.

У романі йдеться про сумні події. То було тоді, коли українці готові були взяти Київ. Галичани були на такому підйомі, що розбили червону армію в пень. Тоді ж надійшов злочинний наказ взяти в облогу Київ, але в жодному разі не стріляти в денікінців, бо вони можуть бути союзниками в боротьбі з червоними. Тоді важко було галичанам осягнути, як можна було тримати місто з забороною стріляти. Дуже нагадує сьогоднішні події. Чи не так? І ось генерал Кравс зібрався до Києва на перемовини. В цей час в Києві відбувається майдан на тому ж місці, де і в сучасну добу відбулися всі наші майдани. Тоді це була Думська площа. Всі кияни висипали на вулиці, кидали галицьким воякам квіти, несли в руках портрети Франка і Шевченка і кричали: «Слава нашим визволителям». Осип Станімір пройшов зі своїм курінем Києвом. Його вояки зайняли Київ. І все відбувалося, як і сьогодні, – були провокатори, були тогочасні «тітушки», які стріляли з біржі по майдану, були загиблі. Коли люди розбіглися, то під вечір з Печерська на Думську площу посунули денікінці. Осип Станімір вийшов назустріч, зупинив і сказав, що далі вони не ступлять ні кроку, бо інакше буде відкрито вогонь. Тоді прибіг начальник штабу і почав кричати, щоб Станімір схаменувся, бо може зірвати перемовини. Станімір знизав плечима і повернувся до себе. Денікінці спершу справді обіймалися і спілкувалися з бійцями, водночас оточили майдан і полонили наших стрільців. Ось тоді почався крах нашої визвольної боротьби. Це була межа, коли все покотилося в прірву. Аналізуючи тодішній і сьогоднішні події, можна побачити, як все повторюється, як українці не вміють засвоювати уроки історії. Я спостеріг дивовижну річ. На тому місці, де Осип Станімір зупинив денікінців, виросла під час Революції Гідності перша барикада, яку ми називали Львівська брама і т.д.», – ділився своїми враженням письменник.

За його словами, отаманша Маруся швидше за все згоріла у вогні боротьби 1919 року. Це єдиний знаменитий отаман, чия доля невідома до кінця, бо в жодному документі нема слова про її смерть. Натомість люди не вірять в її смерть, як і не вірили в смерть Чорного Ворона.

«Життя нам насправді дає такі постаті, які варті захоплення. Всього навіть не пишу, щоб не казали, що обманюю. З цього приводу я часто згадую свого земляка з Черкас Сергія Амброса – 24-річного азовця, який любив птаха сокола. Він все вивчав про соколів, зробив татуювання з соколом. Він казав, що якщо зі мною щось станеться, то не журіться – я стану соколом. Амброса смертельно поранили в Широкиному. Лікарі боролися за його життя в Маріуполі. Хлопці чекали обнайділивого дзвінка. Та ось вони почули шум крил на балкончику і побачили, як на перила сів сокіл. Вони оніміли, адже цей птах ніколи не підлітає близько до людей. Пролунав телефонний дзвінок. На тому кінці зв’язку сказали, що Амброс помер. Найбільше диво було, коли його ховали у Черкасах. Зібралося багато людей. Хтось сказав подивитися у небо – і всі побачили, що над ними у небі кружляє сокіл.

Серед небесної сотні були хлопці, які читали мої книги, зокрема Василь Мойсей, якому снайпер пробив груди. Його поховали у Луцьку. Я поїхав провідати його могилу і зустрівся з його старшим братом, який є священиком. Ми довго спілкувалися про долі цих хлопців. Розповів йому про Амброса. «Я священик і не маю права трактувати потойбічні речі, але можу розповісти свій випадок. Я поїхав з мамою до Києва, щоб на вулиці Інститутській подивитися, де впав Василько. Під час Майдану Василь хотів взяти позивний Чорний ворон. Йому сказали, що це має бути одне слово. Він сказав, що буде Круком. Так ось ми підійшли до портрета Василя, зупинилися – і почули шум крил. На вінок сів чорний ворон. Ми аж стрепенулися. Ось вам моя відповідь на те, що герої не вмирають». Від себе додам, що люди не хочуть вірити у смерть своїх героїв.

Так я розповів вам про ще один галицький роман. Доля подарувала отаманші кохання до галицького поручника Мирона Гірняка, який вцілів у цій війні, але потім в дивізії «Галичина» в оточенні під Бродами загинув. У тій борні хтось гукнув: «Зривайте леви з рукавів». Українців катували найбільше, проте Мирон Гірняк лева не зірвав», – оповів Василь Шкляр.

Про таких людей особливої гідності, загостреного національного почуття автор завжди говорить з хвилюванням. Він згадав і про ще одного героя свого роману «Троща» – Стрийка. Загинули всі побратими, а Стрийко залишився в лісі сам і протримався до 1962 року. Був у нього товариш з дитинства – Осип. Друг знав, де приблизно його криївка, він приїжджав раз чи два на тиждень, ніби по дрова, сокирою цюкав об дерево. Стрийко чув, виходив, вони навіть не дивилися один на одного. Товариш кидав торбу з харчами і питав, як він. А одного разу, коли Осип приїхав до лісу, то Стрийко сказав: «Якщо через тиждень ти  приїдеш і я не вийду, то бачиш он ту берізку, загорни яму землею». І так сталося за тиждень. Осип побачив берізку, купку сирої землі, на дні ями лежав застрілений Стрийко з крісом в руках, а на купі стриміла лопата. Осип взяв лопату, загорнув могилу, розрівняв землю і притрусив сухим листям. Тільки тоді він побачив під деревом кухлик, миску і ложку. «Це правдивий образ. І так хочеться теперішнім можновладцям молотком щодня вбивати в голову історію про Стрийка», – резюмував автор.

Відповідаючи на запитання присутніх, Василь Шкляр зазначив, що «є міф про те, що тільки в українському середовищі було найбільше зрад. Це неправда, адже людині притаманне бажання вижити. Життя дарується нам один раз, тому воно є цінним. І саме тому зрада в усіх народів і у всі часи була і буде, бо людина прагне вижити».

Щодо визнання і прийняття УПА, то він сказав, що треба чимало часу для цього. За його словами, коли кажуть, що війна докорінно змінила нас, він стверджує, що ні. «Українське суспільство дуже неоднорідне. Багато чужинців живе на нашій землі, які були заселені після Голодомору. Поступ відбувається повільно. Суспільним поступом рухає 3-5% активних людей. Один з відомих отаманів Холодного яру Савченко-Нагірний, якого теж здали, перед розстрілом в полтавській тюрмі написав листа, що потрапив на волю. Це реальний погляд на речі. Цей молодий хлопець написав, що він пішов боронити свій нарід, маючи щире серце, але потім побачив, що нарід – це сіра маса, яка навіть не здатна мріяти про свою кращу долю, тому він поклав своє молоде життя і голову не за нарід, а за ідею», – відповів Василь Шкляр.

Щодо екранізації «Чорного ворона», то за словами автора, його буде знімати молодий амбітний український режисер. Письменник вірить у його майстерність, а ще важливим фактором є те, що батьки режисера народилися на Тернопільщині.

«Я зіштовхнувся з тим, що про Марусю було мало відомостей в архівах, а ось про інших отаманів і повстанців було багато. Керманичі радянського режиму думали, що їхня тоталітарна влада буде вічною, тому в архівах зберігалися всі справи. Під час Помаранчевої революції, коли архів СБУ очолив Ятрович, він дав мені «зелене» світло. Я міг побачити всю розкіш цих документів. Про Марусю я шукав мемуарні речі, де згадувалася вона. Генерал Кравс, до речі, написав книжку української мовою про ті часи. Між іншим, у Станіміра був дивовижний командир, який очолював восьму Самбірську бригаду, – Гофман. Нам бракувало старшин, тому наймали німців і австрійців. Коли Гофман потрапив у полон до червоноармійців і йому запропонували всі пільги задля того, щоб він перейшов до них. Гофман вважав нижче своєї гідності вступати з ними у перемовин, він мовчки розвернувся і пішов до муру на розстріл. Уявляєте, яка була старшинська честь. Осип Станімір видав у Торонто книгу «Моя боротьба 1917-21 років», яку ми перевидали. Там дуже багато деталей є про взяття Києва, про майдан. Я зберіг ту книжечку, бо вихопив її в останній момент, коли побачив, що її здали в макулатуру», – додав Василь Шкляр.

Молодим людям письменник побажав читати «живу» книгу, тобто друковану, адже вона має свій запах і шарм, ніби пальцями відчуваєш ті сторінки.

Прес-служба Тернопільського державного медичного університету імені І.Горбачевського.

Поділитись: Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on LinkedInShare on VKEmail this to someonePrint this page