Буває так, що після спілкування з лікарем відчуваєш, що неодмінно все буде гаразд, одужаєш, проблеми зникнуть, та й, зрештою, світ набуде цілком іншого забарвлення. Переконана, що в недалекому майбутньому саме такою медикинею стане нині студентка п’ятого курсу медичного факультету Анна Хмельницька. Після спілкування з нею залишився надзвичайно теплий, спокійний післясмак. Лише уявіть: дівчина старанно навчається, співає, бере участь у волонтерських проєктах, керує церковним і дитячим хорами, ще й грає на музичних інструментах.
– Анно, розкажіть, будь ласка, про себе, як зародилася мрія стати медикинею?
– Я народилася та виросла у Тернополі. Навчалася у школі №22, де моя мама Ірина Михайлівна працює завучкою та викладає біологію, медицину. Частково це теж вплинуло на вибір майбутньої професії. Тата не стало, коли мені було 14 років. А ще у мене дуже співочі бабуся та світлої пам’яті дідусь. Бабуся Ганна працювала інженером, а вийшовши на пенсію, стала регенткою у церкві Преображення Господнього. Дідусь Михайло був професійним музикантом, викладав музику. Тож з музикою була пов’язана з раннього дитинства.
У дитинстві так склалося, я змушена була часто відвідувати стоматолога. У той час дідусь відвів мене вчитися грати на сопілці. Я надзвичайно боялася стоматологів. Тоді ж у мене зародилася мрія лікувати зуби діткам. В одній з тернопільських газет була публікація про мене «Мріє лікувати сопілкою». Тоді я всім розповідала, що спершу лікуватиму зубки, а тоді, щоб розвеселити пацієнта, гратиму на сопілці.
Коли прийшов час обирати майбутню професію, вагалася, адже задумувалася над тим, щоб піти маминою стежиною та стати вчителькою, вабили мене й мистецтво, зокрема співи, а ще акторство, бо обожнюю театр. Одначе увімкнувши холодний розум, відкинувши всі «за» та «проти», правильно розставивши пріоритети, зробила твердий вибір стати лікаркою. І за п’ять років навчання лише переконалася в правильності власного рішення.
– Ким бачите себе в майбутньому чи обрали вже спеціальність?
– Під час вступу до ТНМУ стоматологію я відкинула, зробивши вибір у бік лікувальної справи, вона мені видалася більш цікавою. Щодо спеціальності ще остаточно сказати не можу, придивляюся, прислухаюся. Зараз тяжію до ендокринології. Можливо, це пов’язано з тим, що тато хворів на цукровий діабет і мені хочеться допомагати людям боротися з такими захворюваннями.
– Чи є у вас улюблені предмети?
– Дуже подобається внутрішня медицина, ще з часів пропедевтики. Важко виокремити, адже кожен предмет цікавий по-своєму.
– Якщо перенестися у випускні класи, коли ви обирали спочатку професію, тоді виш. Чому обрали саме ТНМУ?
– Бо він найкращий! Не буду кривити душею, свою роль зіграло й те, що не хотіла їхати з дому, покидати рідних. Та й якщо у твоєму місті є університет, про який мріють абітурієнти з різних куточків України, то навіщо мені їхати кудись? ТНМУ – прекрасний виш, де можна отримати якісну освіту та реалізуватися в різних сферах життя.
– Розкажіть про найцікавіші, найяскравіші моменти під час навчання, про які ви точно згадуватимете через десятки років?
– Студентське життя – найкраща пора! Це беззаперечна істина. Тому кожен день у нас цікавий. Найперше запам’яталося, це знайомство з одногрупниками. Так сталося, що протягом першого курсу ми навчалися дистанційно, тож, який кожен з нас має вигляд, побачили лише на другому курсі. Більшість групи – тернополяни. Ми здружилися, проводили час разом після занять. Цього року всі разом їздили в Карпати, це була неймовірна подорож.
– Ви з надзвичайним трепетом у голосі розповідали про музику. Гадаю, вона посідає вагоме місце у вашому житті?
– Маєте рацію, адже я не мислю себе без співу. В університеті на другому курсі, коли вже почалося очне навчання, вирішила спробувати власні сили й пройти прослуховування в університетському хорі. Пригадую, тоді дуже хвилювалася, адже чула, що там співають найталановитіші студенти. Цього року пройшла прослуховування у Творчий колектив, а саме вокально-інструментальний відділ. Тут зібралися не лише талановиті, а й дружелюбні, позитивні люди, які завжди підтримують один одного.
– ТНМУ славиться своїм волонтерським рухом, чомусь переконана, що ви берете й у ньому активну участь.
– З початком війни я долучалася до багатьох акцій, де потрібна була допомога. Разом з друзями плели маскувальні сітки, ліпили вареники. Хоча більше я волонтерила поза університетом. Два роки тому моя колишня викладачка зі школи Тетяна Михайлівна запропонувала мені та ще одній дівчині створити тріо «Фрісон». Ми виступаємо часто у ТРЦ «Подоляни» під час доброчинних концертів, де збирають кошти для ЗСУ. Такі заходи відбувалися щонеділі. Нам дуже важливо було долучитися до збору коштів для військових.
Узагалі вважаю, нині кожен має робити все можливе, щоб допомагати фронту. Пригадую випадок, який просто врізався у мою пам’ять. Це було влітку, під час чергового благодійного концерту виступав музикант Василь Карапулько, він надзвичайно гарно виконував веселу українську композицію, то навіть безхатько підійшов і кинув у скриньку для пожертв 20 гривень, можливо, це були останні його кошти, але він вирішив використати їх у такий спосіб. Тож переконана, що ніхто не може стояти осторонь.
– У вас надзвичайно насичене життя. Навчання, співи, концерти, волонтерство… Де черпаєте сили та енергію?
– У мене є ще одна, я б сказала, частина мого життя, мене, мого серця. Це – церковний хор, яким керую (побачивши моє здивування, дівчина щиро засміялася – авт.).
Як я вже розповідала, моя бабуся є регенткою у церкві. Та й у нас уся сім’я релігійна, щонеділі ходимо до церкви. Із самого дитинства я біля бабусі співала під час Богослужінь. Згодом, коли трішки підросла, за потреби могла замінити бабусю під час служб. Коли розпочалася війна, керівниця церковного архиєрейського хору виїхала за кордон і настоятель храму отець Богдан, який мене завжди дуже підтримує, запропонував спробувати стати диригентом. Це коштувало мені чималих хвилювань. У хорі співають дорослі, досвідчені, талановиті люди, серед них є багато музикантів. Вікова категорія – від 20 до 86 років. Я не мала досвіду хорового диригування, мені було лячно їх підвести чи розчарувати. Тож спершу було не просто. Але з Божою допомогою все налагодилося.
Ось саме там, у церковному хорі, я й черпаю сили та натхнення. Знаю, що настане неділя, ми співатимемо під час Богослужіння, все пройде гарно. У той час на душі відчуваєш спокій і благодать. Та й це ще не все. Мені запропонували очолити ще й дитячий церковний хор. Спочатку вагалася, та побачивши цих діток, вирішила спробувати. Тепер щонеділі співаємо під час дитячої служби в церкві. Головним завданням було, щоб діти звикали до храму, щоб їм було цікаво. Ми організовували концерти до свята Миколая, влітку проводимо табори при церкві. Їм це надзвичайно подобається. Дуже надихає, як ця малеча приходить, усміхається, обіймає. Ось це моя сила і натхнення!
Окрім того, іноді приходжу в гості до своєї викладачки з фортепіано Світлани Василівни, хоч вже давно випускниця. Згадую, як у стінах Центру творчості дітей та юнацтва минуло моє дитинство.
– Щоб ви насамперед порадили першокурсникам?
– Ставити перед собою ціль і вперто йти до неї. Навчання – надзвичайно важливе, не варто відкладати його на потім, необхідно готуватися до занять, усе вчасно здавати, читати багато, зокрема, медичної літератури. Але не забувати й про власні інтереси та захоплення. Жити потрібно тут і зараз, займатися тим, що до душі. Бо студентські роки – прекрасні, тому потрібно насолоджуватися ними сповна. Тернопільський національний медичний університет дає всі можливості розвинути у собі різноманітні таланти.
– Які якості, на ваш погляд, повинен мати сучасний медик, щоб йому довіряли?
– Найперше – професіоналізм, це, певна річ, доволі розлоге поняття, але лише фахівець своєї справи зможе справді допомогти людям. Не менш важливою є емпатія, звісно ж, не варто перебирати на себе всі емоції та переживання пацієнтів, проте приділити трішки часу, вислухати їхню історію це важливо, надто, якщо це літня людина. Гадаю, лікарю важливо лікувати не хворобу, а самого пацієнта, адже випадки бувають різні. Переконана, що добре слово та підтримка посилюють дію терапії та пришвидшують процес одужання.
– Чи була у вас практика спілкування з пацієнтами?
– Так, і мені дуже сподобалося, вкотре довело що я на правильному шляху, обрала для себе правильну спеціальність. Я вивчала внутрішню медицину у відділенні гематології. Лікарка брала мене на обхід, тож я мала нагоду поспілкуватися з пацієнтами.
– Якби ви заповняли резюме, якою б фразою охарактеризували себе?
– … (задумалася) Медицина у серці, музика – в душі.
– Скажіть, будь ласка, чи задумувалися ви про розвиток кар’єри за кордоном?
– Однозначно ні! Навіть у перші дні війни, коли панували страх, паніка, всі кудись їхали, ми вирішили, що наше місце в Україні. Хоча друзі бабусі пропонували виїхати до США, мама вже було задумалася над цим. Напередодні ще й помер мій дідусь, тож у родині залишилися самі дівчата. Було страшно, був розпач. Але я не уявляла, як покину навчання, свій хор, церкву. Переконала рідних, що з Божою підтримкою все переживемо. Та й загалом, я не бачу свого майбутнього ніде, крім України, та й, зрештою, Тернополя. Переконана, що вдома найкраще!
– Щиро дякую Вам за щиру, позитивну розмову. Нехай втілюються мрії! Переконана, що у недалекому майбутньому пацієнти захоплюватимуться вашими професіоналізмом та людяністю.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина з особистого архіву Анни Хмельницької