Студентка шостого курсу медичного факультету Валерія Благуляк ставить перед собою шляхетну мету: демонструвати, що медицина – це не обов’язково про страждання. «Мені більше хочеться нести естетичну складову медицини, – пояснює вона. – Коли стану в майбутньому лікаркою-гінекологинею, пояснювати жінкам, що гінекологія – це не страшно. Нині ж – показувати іншим студентам, що можна поєднувати навчання в медичному виші з різними активностями». І Валерії це вдається: вона не лише успішно навчається в ТНМУ, двічі очолюючи рейтинговий список студентів, а й надихається численними просвітницькими та волонтерськими проєктами.
– Уже третій рік триває повномасштабна війна. Валеріє, як змінила вона вас? І чи змінила людей довкола? Помічаєте це?
– Дуже багато в мене різних відповідей на це запитання, що стосуються часових періодів. Перший рік повномасштабного вторгнення особисто для мене був дуже мотиваційним. Фактично з першого дня я працювала волонтером у медичному штабі, що належить до благодійного фонду «Тернопіль». На той час ми мали дистанційне навчання, тож у штабі на коробках у мене стояв комп’ютер, з якого я виходила на заняття, а в перервах між ними складала медикаменти. У нас там була чудова команда, до якої входили переважно студенти ТНМУ.
Коли повернулися в аудиторії, довелося більше зосередитися на навчанні. Проте й тоді разом з однодумцями ми організовували чимало проєктів, пов’язаних з волонтерством, але вже у рамках університету. Власне, війна змінила мене передусім у сенсі соціальної відповідальності: кожен проєкт, до організації якого долучаюся, нині не обходиться без донацій для наших військових або ж принаймні привернення уваги суспільства на те, що в нас триває війна.
Останніх пів року для мене були дещо гнітючими через вплив негативних думок, що, на жаль, популяризуються у суспільстві та дестабілізують його. Мовляв, все у нас погано. Моє правило – не звертати на них увагу, а з людьми, які це поширюють, мінімізувати спілкування. Та як можна не усвідомлювати очевидне: ми боремося за своє існування. Тож, коли є вибір між «все погано» та «йдемо до кінця», то в мене завжди – «йдемо до кінця».
– Як ще рятуєтеся від поганих думок і захищаєте свою психіку?
– Ось так і рятуюся. Зрештою, в мене й немає стільки вільного часу, щоб занурюватися у гнітючі думки: якщо не різні проєкти, то навчання. І насправді це добре. Це чудово загартовує.
– Маєте місце сили?
– Моє місце сили – це книжки. Обожнюю фентезі. Де б я не була – читаю одну зі своїх улюблених книжок. Колекціоную їх. Маю вже дві шафи книжок у своїй маленькій кімнаті. Напевне, я звідси сама себе виселю, ніж книжки (сміється). Тому мій прихисток від негативу – завжди в книжках.
– Яку свою рису вважаєте найсильнішою? І що хотіли б дещо підправити?
– Багато людей, які щойно зі мною знайомляться, гадають, що я надто різка. Та насправді я люблю чіткість, для мене це надзвичайно важливо. За стіною цієї чіткості не всі можуть розгледіти мою прихильність. Але ті, хто знають мене близько, завжди скажуть, що насправді я дуже щира людина. Мабуть, з усіх своїх чеснот понад усе люблю свою стійкість і свій внутрішній стрижень, що вказують, куди мені рухатися, й не дозволяють прогинатися там, де це не потрібно. Водночас у деяких ситуаціях хотілося б таки додати собі трішки гнучкості.
– Чому обрали медицину?
– Мої одногрупники з мене завжди кепкують, звісно, по-доброму, через те, що я дуже часто кажу: «А моя мама..». Так, у медицину я пішла саме завдяки мамі Тетяні Валеріївні Благуляк. Вона в мене єдиний лікар у сім’ї. З дня в день я жила, бачила свою маму, яка не просто виростила та виховала мене з братом, а ще й зуміла піти в медицину, відкрити власну практику та бути викладачкою, гінекологинею, лікаркою-хірургом. Мама справді є для мене величезним прикладом у всьому. Ця жінка – це стійкість, вміння виходити з будь-якої ситуації, знаходити спільну мову з абсолютно різними людьми (дивуюся, як їй це вдається!) й, власне, лікарський приклад, адже я, планую обирати акушерство та гінекологію, в царині яких працює й моя мама.
На четвертому курсі мені подобалася психіатрія, а до того – психологія. Власне, вони мені й досі подобаються. Розглядала варіант піти в психіатрію і, мабуть, пішла б, якби не життя, з дитинства оповите гінекологією. Будь-який мій вибір завжди підтримали б. Утім, я все обміркувала й вирішила, що не бачу змісту втрачати потенціал і всі знання, набуті та передані мамою протягом років. Насправді цей напрям дає різноманітний вибір: можна вести вагітність, консультувати, приймати пологи, стати хірургом. Можна бути всім в одній спеціальності.
– Що вам найбільше до душі?
– Більше схиляюся до гінекології, гінекологічної хірургії, зокрема, застосування в ній малоінвазивних методик.
– Як багаторічна менторка, які найголовніші поради дали б нинішнім першокурсникам?
– Половина мого першого курсу – це був насправді останній нормальний стандартний студентський період до ковіду та повномасштабного вторгнення. Саме тому зараз ми ставимо перед собою нові виклики. Хочу більше зосередитися на соціалізації студентів після всіх цих років дистанційного навчання, враховуючи наявний рівень стресу, який, на жаль, зараз є в усіх. Тому хочу закликати свіжоспечених першокурсників не «варитися» в межах лише своєї групи, а комунікувати між групами, курсами, активно долучатися до проєктів та волонтерських ініціатив.
– Чим вас приваблює наставництво? У контексті цього, чи бачите себе у майбутньому викладачкою?
– Гадаю, це внутрішнє покликання. Чи бачу себе викладачкою? Можливо. А, може, більше наставницею в таких проєктах, як «Статеве виховання». У будь-якому разі не зможу без цього обійтися, тому що мені подобається бачити вогники в очах людей, які завдяки мені змогли зрозуміти щось більше.
– Вам вдається поєднувати навчання, волонтерство, організацію та участь у багатьох проєктах. Як усе встигаєте?
– Гадаю, людина або робить усе, або не робить нічого. Тож коли я не хочу нічого робити, скажімо, після масштабних проєктів чи сесії, то занурююся в книжки й мені в той період навіть важко вийти зустрітися з кимось, поспілкуватися. Коли ж у мене розписаний день за графіком – я від цього не втомлююся. Мене не обтяжують тоді зайві думки, мовляв, як усе це встигну. Замість того, щоб думати про власні проблеми, краще за той час їх розв’язувати, хоча б одну. Сьогодні це моє золоте правило. Ще один вислів, який запав мені в душу та допомагає вистояти в багатьох ситуаціях: «Прикидайся, доки не станеш тим, ким прикидаєшся».
– Що спонукає вас активно долучатися і до громадської діяльності університету, і до наукової роботи?
– Спонукає навіть уже саме відчуття, що завжди роблю недостатньо. Тож долучаюся до всього, до чого можу (усміхається): благодійний медичний форум «Med-Talk», проєкт «Статеве виховання», менторська робота, волонтерство. Інколи всього наче й забагато, але помічаю, що за місяць-півтора без активної роботи починаю нудитися.
Щодо науки, то весняний семестр п’ятого курсу був для мене в цьому напрямі особливо багатим: п’ять поїздок за кордон, серед яких найзнаковіша – участь у ХІХ-ій щорічній конференції RECOOP HST Асоціації «Bridges in Life» у Братиславі. Там я представила свою першу ґрунтову наукову роботу, до того ж – ще й англійською мовою. Вирішила, якщо вже робити, то хай буде не просто складно, а суперскладно (сміється). Демонструвала європейській спільноті показники рівня статевого виховання в Україні на прикладі Тернопільської області, яку досліджувала. Вдячна своїй науковій керівниці Ларисі Михайлівні Маланчук за експертний підхід до написання наукової роботи. Буду продовжувати працювати, адже мої наукові прагнення дуже підтримують, зокрема, професорка Оксана Олегівна Шевчук. Просто не уявляю, як вона все встигає! Дуже працьовита, контактна, відкрита. Тішуся, що в ТНМУ є такі люди, як вона.
– Хто ще в нашому університеті вас особливо надихає своїм прикладом?
– Моєю натхненницею також є наша аспірантка, лікарка-інтерн Юлія Бандрівська, з якою дружимо ще з часів її студентства. Коли сумнівалася, чи все ж зможу представити наукову роботу англійською мовою, вона наполягла, щоб я таки працювала над нею. Власне, Юля завжди мене підтримує та спонукає до нових справ. У волонтерській роботі моя надійна підтримка – Марта Ігорівна Руденко. Підходиш до неї зі словами: «Марто Ігорівно, в мене є ідейка», – і жодного разу не отримуєш відмови. І звичайно, – наш ректор Михайло Михайлович Корда. Багато студентів у своїх університетах й не уявляють, що можна прийти до ректора та з ним поспілкуватися. А ми можемо, і наш ректор нас завжди вислухає, підтримає та порадить. Михайло Михайлович – це приклад європейськості, західний зразок керівника вишу. Саме такі люди створюють атмосферу, завдяки якій не можна не любити наш університет. Для мене вони – фундамент ТНМУ.
– Чи можете уявити своє життя без Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського?
– Не можу. Нині вже розумію тих людей, які колись казали про те, що студентські роки – це найкращі роки життя. Не знаю, як жила б я без ТНМУ, без цих усіх класних комунікацій. Жодного разу не шкодувала про власний професійний вибір, як і про те, що обрала саме Тернопільський медуніверситет. Найзаповітнішою мрією для мене колись був вступ у Львів, та потім, прочитавши відгуки про різні медичні виші в Україні, все ж зупинилася на Тернополі. Мені тут подобається відкритість, прозорість, відсутність корупції. Все це вже можу підтвердити з власного досвіду. ТНМУ справді перебуває на дуже високому рівні з-поміж інших вишів, даючи потужні можливості своїм студентам – як безпосередньо у фахових знаннях та вміннях, так і в комунікаціях. Це моє переконання, виплекане п’ятьма роками навчання в нашому університеті. Вдячна ТНМУ і всім людям, які творять його саме таким!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина з особистого архіву Валерії БЛАГУЛЯК