Конгрес Європейської ради реанімації – знакова подія для кожного, хто присвятив своє життя служінню медицині, зокрема, невідкладній допомозі та реанімації. Щороку цей захід збирає найкращих фахівців, щоб обмінятися новітніми знаннями та практиками, які рятують людські життя.
Цьогоріч наша команда у складі трьох лікарів медицини невідкладних станів – Галини Цимбалюк, Лариси Чубенко та Наргіз Джавадової, а також лікаря-анестезіолога Романа Гука та фельдшера Ірини Денисюк вирушила на цей надзвичайно важливий конгрес. Ми не вперше беремо участь у заходах такого штибу. Медицина стрімко рухається вперед, тому такі вишколи дозволяють колегам з різних країн ділитися власним досвідом і демонструвати результати своїх досягнень.
Місцем проведення стало історичне місто Афіни (Греція), колиска цивілізації. Пейзаж, оточений стародавніми руїнами, надавав заходу особливої атмосфери. Для нас це стало чудовою можливістю поєднати професійний розвиток з культурними враженнями. Ми поринали у світ новітніх технологій реанімації, маючи можливість випробувати сучасні апарати, які вже зараз рятують життя тисячам пацієнтів.
На конгресі проходили лекції, що охоплювали широкий спектр тем – від новітніх методів проведення серцево-легеневої реанімації до етичних аспектів лікування у критичних станах. Представники різних країн ділилися досвідом і результатами своїх досліджень, створюючи сприятливу атмосферу для обміну думками та новими ідеями. Кожен день сповнювався енергією й натхненням, а вечорами, після насичених лекцій та демонстрацій, ми прогулювалися вузькими вуличками Афін, смакуючи місцеву кухню та насолоджуючись атмосферою давньогрецького мистецтва.
У рамках конгресу проходило змагання RESUS2024, в якому ми також вирішили взяти участь. Учасниками стали ще 13 команд з різних країн. Завданням була реанімація дорослого пацієнта. Судді оцінювали не лише технічну складову, а й якість виконання протоколу розширених реанімаційних заходів, що вимагало від нас не лише професійних знань, але й уміння ефективно працювати в команді. З останнім, напевно, була найбільша проблема, адже вся комунікація мала відбуватися англійською мовою.
Ми пройшли перший етап змагання з великим зосередженням, відчуваючи, як хвилювання переповнює всю команду. Враховуючи професіоналізм колег, ми навіть не розраховували на вихід у фінал. Незважаючи на всі труднощі, нам вдалося пробитися до фіналу, і наші серця наповнилися гордістю. Оголошення фіналістів стало справжнім моментом тріумфу: поряд з Чехією та Шрі-Ланкою була Україна.
Фінал став ще більшим випробуванням. Цього разу нам потрібно було рятувати педіатричного пацієнта. Знаючи, що «дитячим пацієнтом» може бути будь-яка дитина до 18 років, ми уявляли, як багато непередбачуваних нюансів може на нас чекати. Тієї ж ночі ми зібралися в готельному номері, обговорюючи та відпрацьовуючи протоколи реанімації в педіатрії. Замість манекена в нас була подушка, яка стала нашим «пацієнтом». Витрачена енергія та зусилля, які ми вклали в цю підготовку, були безцінними.
У фіналі нашої участі ми виступали третіми. Відчуття хвилювання переповнювало нас, немов буря, що насувається на спокійне море. На сцені, де мали відбутися останні змагання, зосереджені погляди глядачів немов пронизували нас наскрізь. Пацієнтом був однорічний хлопчик, крихітка, який потрапив до нас у критичному стані. Анафілаксія на антибіотик – страшний стан, який змусив нас діяти без зволікань.
Коли ми почали огляд, раптово сталося те, чого очікували всі: зупинка кровообігу. У цей момент серця кожного з нас зупинилися в унісон, відчуваючи тягар відповідальності. Реанімаційні заходи розпочалися миттєво, й ми поринули в напружену атмосферу боротьби за життя. Гул обговорень у залі, що зростав в міру того, як ми працювали, став для нас тлом, проте ми не могли дозволити собі відволікатися на нього. Кожен рух, кожен жест мали значення.
І ось, коли церемонія закриття наближалася до свого кульмінаційного моменту, зала заповнився напругою. І тоді – момент, який ніхто не може забути: «The winner is Ukraine!» Ці слова, що лунали з уст ведучого, вдарили в нас, мов блискавка. Не вірячи власним вухам, ми обмінялися поглядами. Ця фраза не лише позначала нашу перемогу, але й стала символом надії, яку ми так прагнули почути при інших обставинах. Ми завдячуємо нашим захисникам і захисницям, завдяки яким ми мали змогу представити Україну на такому заході.
Після цього тріумфу ми вийшли із зали, а наші колеги з різних країн не відпускали нас, щиро вітаючи за те, що ми гідно представили Україну на такому високому рівні. Це було неймовірно приємно – відчувати цю солідарність, цю безмежну підтримку, що лунала з кожного куточка зали.
У той час, коли наші серця ще трепетали від емоцій змагань, в іншій частині зали, під мерехтливими вогнями прожекторів, відбувалися Олімпійські ігри реанімації. Це був неймовірний захід, який зібрав найкращих спеціалістів з усього світу, щоб змагатися в майстерності, здатності та швидкості реагування в критичних ситуаціях. Завданням учасників було виконувати серцево-легеневу реанімацію на різних пристроях, що представляли фірми-спонсори.
Сім фірм з різних куточків світу репрезентували свої унікальні технології. Кожен пристрій був оснащений системами зворотного зв’язку, які оцінювали ефективність вентиляції та компресій, адже в реанімації кожна деталь має значення.
Участь в Олімпійських іграх взяла й наша команда. Це були не просто змагання – це можливість продемонструвати свої навички, здобуті в умовах реальної практики.
Коли оголосили результати, серце всіх билося швидше. Всі знали, що зробили все можливе, але невідомість завжди формувала напруження. Коли ж пролунав голос ведучого, який оголосив, що Наргіз Джавадова посіла третє місце, зала вибухнула оплесками. У моїх очах заблищали сльози радості – це було визнання моїх старань, невтомної праці та сили духу.
Ці Олімпійські ігри реанімації стали для мене не лише змаганням, а й святом професіоналізму та єдності. Всі учасники, незалежно від результатів, відчували, що стали частиною чогось великого. Ми зустрілися, щоб обмінятися досвідом, знаннями та підтримкою, адже кожен був готовий боротися за життя – не лише на сцені, а й у реальному світі.
Найкраще завершення цього особливого дня чекало на нас в історичному Акрополі. Коли ми доторкнулися до стародавніх каменів, які пам’ятали тисячоліття, відчуття святості місця вразило нас. Піднявшись на вершину, ми зробили світлини з кубком, сповнені гордості та радості. І тут сталося несподіване: більша частина відвідувачів виявилася учасниками конгресу. Привітання знову пролунали, й ми, немов у колі старих друзів, святкували разом.
Ця атмосфера радості та єдності продовжувалася навіть на території історичної пам’ятки, й, врешті-решт, заблокувала вихід з Акрополя. Але ми не шкодували ні про що – адже тієї хвилини ми були частиною чогось більшого, частиною вже нової історії, що писалася тут і зараз, під стінами, які пережили століття.
Наргіз ДЖАВАДОВА,
асистентка кафедри екстреної
та симуляційної медицини ТНМУ