13 років тому Анна Миколенко кардинально змінила своє життя – була педіатринею, а стала патологоанатомом. Наразі вона поєднує наукову, педагогічну діяльність та практику й запевняє, що жодного разу про це не пошкодувала. Про улюблену кафедру патологічної анатомії з секційним курсом та судовою медициною, студентів та трохи з особистого вона розповіла в нашій «Вітальні».
«Мріяла лікувати, а довелося навчати»
– Анно Захаріївно, в нашій «Вітальні» вже побували деякі з ваших колег. У кожного з них – свій шлях у науку. У вас як було?
– Добре пригадую той день, коли прийшла на кафедру патологічної анатомії, це було в грудні 2010 року, саме напередодні Нового року. Я була, так би мовити, фахівцем з досвідом – 13 років пропрацювала дільничною педіатринею в Тернопільській районній лікарні. Але зв’язок з університетом не полишала – вступила до заочної аспірантури, а згодом й кандидатську дисертацію з педіатрії захистила. Сподівалася, що в практичній охороні здоров’я десь прилаштую власні наукові здобутки, але, як відаєте, цього не сталося. Тож набралася сміливості й пішла на прийом до тодішнього ректора нашого вишу Леоніда Якимовича Ковальчука. Він з позитивом сприйняв моє прохання, і був трохи здивований, бо не сподівався, що в мене вже й диплом кандидата наук є. Згодом мені запропонували до вибору кілька кафедр, серед яких обрала єдину, яка була клінічного напряму, – кафедру патологічної анатомії з секційним курсом та судовою медициною. За великим рахунком педіатрія та патоморфологія на великій відстані одна від одної, але це тоді я так гадала.
Уже через рік стала асистенткою кафедри, але зізнаюся чесно, свідомого відчуття, що це те, до чого прагнула, не було. Спочатку запропонували проводити заняття із судової медицини, де багато елементів юридичного спрямування та іншої специфіки. Ретельно все вивчила, колеги тоді дуже підтримали. До речі, в нас чудова кафедра, всі один одного розуміють, коли треба надають допомогу, і це дуже важливо, особливо – для молодого науковця. Ще кілька років проводила заняття із судової медицини. Коли ж з’явилося більше студентів, особливо іноземних, то доєдналася ще й патоморфологія.
– Коли відчули, що не помилилися у виборі кафедри, нової спеціалізації?
– Відчуття, що це й справді моє, прийшло вже, коли почала писати наукові статті. Щоправда, спочатку мені довелося піти на клінічні курси, тобто перекваліфіковуватися з педіатра на патологоанатома, бо кафедра клінічна й потрібно мати сертифікат. Пів року проходила курси спеціалізації у Львові, де, власне, й відбулося моє повноцінне входження у спеціальність. Єдине, що мені як педіатрині було важко до сприйняття – це робота за секційним столом. А біопсійна, прижиттєва діагностика викликала неабиякий інтерес. Узагалі ж гістологічна частина роботи емоційно навіть напруженіша, ніж проведення розтинів, бо від твого висновку залежить діагноз, а відтак і чиясь доля. Коли я отримала сертифікат лікарки-патологоанатома, то за сумісництвом розпочала практику ще й у відділенні дитячої патологічної анатомії в Тернопільській обласній дитячій клінічній лікарні. В цій роботі поєднувалися мої нові знання з уже здобутими на педіатричній дільниці в районній лікарні. Зрозуміло, що смерть дитини – це велика трагедія для батьків і професійна втрата для лікаря, але з точки зору доказовості, для діагностики, встановлення причинно-наслідкових зв’язків, розвитку клінічного мислення, це неоціненний досвід. Усі нестандартні особливі випадки ми згодом колегіально обговорюємо на нашій кафедрі, в навчально-науковому інституті морфології з чудовою науковою лабораторією гістологічних та імуногістохімічних досліджень. Маємо можливість показати студентам неординарні випадки з практики, попрацювати над дослідженнями біопсійного операційного матеріалу. Це чудовий майданчик для обговорення, дискусій, полеміки, такі практичні кейси дають студентам дуже багато для розвитку клінічного мислення.
– Доволі сміливий крок – після тринадцяти років з маленькими пацієнтами налагоджувати комунікацію зі студентами…
– Якщо б мені хтось про це раніше сказав, то й сама б не повірила. Чим більше я вивчаю патоморфологію та судову медицину, а вчитися доводиться постійно, тим більше розумію, наскільки ці науки потрібні лікарям різних спеціальностей. Тому нова робота з часом дуже захопила мене – студенти, наукова діяльність і найкращий викладацький колектив. Спочатку ж, певна річ, дуже переживала. Все життя мріяла лікувати, а тут довелося когось навчати. Чи зможу? Як з’ясувалося згодом, змогла й дуже мені в цьому допомогли мої практичні надбання. За роки педіатричної практики назбиралося чимало життєвих випадків, про які розповідаю студентам і на лекціях, і на практичних заняттях, особливо із судової медицини, але з позиції лікаря-практика, щоб вони могли застосовувати їх у своїй майбутній медичній діяльності. Те, що сам пережив і трапилося в реаліях, ніколи не замінить уривок тексту з підручника, тому студентам і цікаво.
– Отож ви щасливі у своїй професії. Хто порадив обрати саме лікарський фах, чи це було самостійне рішення?
– Я – лікарка в другому поколінні й дуже пишаюся цим. По суті, з дитинства бачила себе у медицині, тато каже, що з трьох років, бо це той вік, коли я почала ходити з ним в лікарню на прийом, а мама ще вчилася. Пригадалося, як у школі писали твір «Ким ти хочеш бути?», то в мене вагань не виникало – лише лікаркою.
Спочатку ми мешкали в тодішньому Борщівському районі, а згодом все наше сімейство переїхало у місто Стрий на Львівщину, звідки родом моя мама. Батьки отримали посади у вузловій залізничній лікарні станції Стрий, яка в ті часи почала активно розвиватися, тому й потребувала спеціалістів. Усе моє дитинство та юність там минули. Я дуже любила проводити час у батьків на роботі, ходила кабінетами, всі мене знали й радо спілкувалися. Не оминала й культурних заходів, які тоді часто організовували, – концерти, святкування Нового року, інші. А які цікаві туристичні поїздки були, отож життя вирувало, а я – незмінна учасниця цих гарних подій. Удома, як правило, теж розмови на медичну тематику – батьки обговорювали якісь випадки, радилися, дискутували. В такій атмосфері й зростала.
«Цілий рік пропрацювала санітаркою в зубопротезній лабораторії»
– Виходить, що про іншу професію й мови не могло бути?
– Ні, був ще один варіант, але це більше ініціатива моєї мами. Вона побачила мою схильність до іспанської мови й подала ідею вступати на факультет іноземних мов. У мене, справді, були доволі непогані успіхи – в шкільні роки я їздила на обласні олімпіади до Львова. Там було дуже цікаво, приїздили діти з Куби, ми спілкувалися іспанською, взагалі мені подобалася ця мова. Доволі часто вигравала призові місця. І коли приїхали одного разу з Львівського університету представники, то мені запропонували вступати до їхнього вишу за співбесідою. Чом не варіант? Мама дуже хотіла, бо це був найкоротший шлях до професії. Лікарям у ті часи, а то були лихі 1990-і, зарплатню не вчасно виплачували, іноді навіть продуктами чи іншим товаром, отож вона уявляла, що в перекладача чи спеціаліста з іспанської буде матеріально легше життя. Я ж мріяла про медицину. Пригадалося, як документи вже везла до Львова, але з пів дороги вернулася й озвучила батькам своє рішення: «Лише медичний!».
Першою була спроба вступити на медичний факультет Чернівецького університету й хоча всі іспити склала добре та була золотою медалісткою, але балів, на жаль, не добрала. Того року було дуже багато абітурієнтів з пільгових категорій. Довелося піти на роботу. Цілий рік пропрацювала санітаркою в зубопротезній лабораторії, куди мене прилаштував тато з надією, що я все-таки передумаю й не вступатиму до медичного, бо робота була дуже важка. Але, як відаєте, того не сталося. Я навпаки утвердилася в думці, що це моя спеціальність і вже наступного року доля мені посміхнулася – я стала студенткою Тернопільської державної медичної академії.
– Що збереглося в пам’яті з часів навчання в нашому університеті?
– Мене захоплювало все, бо я так мріяла про навчання в медичному. Куратором нам призначили професора кафедри анатомії Богдана Володимировича Голода, який був чудовим педагогом, я з великим задоволенням ходила на практичні заняття та лекції. Важко було вчитися, але дуже цікаво. Тепер маю можливість щось з цього застосувати у своїй педагогічній діяльності. А ще мені дуже подобалася патанатомія як дисципліна. Я не хотіла бути патологоанатомом. Але ця наука дуже була для мене прийнятною, це, напевно, й є відповіддю на питання, чому я з кількох запропонованих адміністрацією університету кафедр, обрала саме кафедру патологічної анатомії. Я й іспит склала з патанатомії на 3 курсі на «відмінно» й дуже любила заняття та лекції, які проводив у нас професор Ярослав Ярославович Боднар. Він і прищепив мені любов до цієї науки, а коли я вже прийшла на місце праці, то зустріч з моїм Вчителем була дуже хвилюючою. Для мене й для українських вчених він світоч вітчизняної патоморфологічної науки.
Своєю науковою мамою вважаю професорку Валентину Федорівну Лободу. Вона є для мене зразком людини, вчителя, науковця. Всі мої досягнення з педіатрії завдяки Валентині Федорівні. Вона вела нашу групу під час проходження інтернатури й як мама навчає дитину, так вона вчила нас багатьох важливих педіатричних нюансів. Дуже підтримала мене, коли важко хворів син, а я буквально «розривалася» між лікарнями та навчанням в аспірантурі. В таких ситуаціях самому іноді важко прийняти правильне рішення й Валентина Федорівна стала тією людиною, яка знайшла вихід зі скрутного становища. Зараз мені її дуже не вистачає. Пригадалося, як щороку 7 жовтня ми, її учні, йшли вітати свою улюблену професорку з днем народження, а вона завжди радо зустрічала нас у своєму затишному помешканні.
– Хто вплинув на формування вас як науковиці-патологоанатома?
– Поза сумнівом, професор Ярослав Ярославович Боднар. Незважаючи, що він відомий вчений, науковець світового масштабу, це надзвичайно чуттєва, доброзичлива та шляхетна людина. Як тепло зустрів він мене на кафедрі, в усьому допомагав, по-батьківськи наставляв, опікувався. У нього творча лірична душа. Це такий центр тяжіння, навколо якого гуртувалося професійне життя нашої кафедри. І творче також – художні виставки картин Ярослава Ярославовича на ІІ етапі Всеукраїнських олімпіад з патоморфології, дні вишиванки та української писемності, Різдвяні святкування, коли ми зі студентами колядували на всіх поверхах нашого корпусу – це спогади та незабутні враження на все життя.
Багато незвіданого та цікавого відкрив він для мене й у патанатомії, сприяв моєму зростанню як науковця, щедро ділився своїми науковими здобутками.
«Фах патологоанатома стає більш необхідним»
– Як студенти сприймають патанатомію. Чи із задоволенням відвідують заняття?
– Без зайвого вихваляння, хочу сказати, що патоморфологію та судову медицину студенти люблять, можливо, через те, що в нас гарна команда викладачів, яка мотивує й усіляко заохочує до вивчення цих дисциплін. Ми намагаємося подати багато практичного матеріалу. Під час пандемії коронавірусу та перших років повномасштабного вторгнення не було можливості проводити практичні заняття в медзакладах нашого міста, але нещодавно ми відновили співпрацю з патологоанатомічним і судово-медичним бюро щодо відвідування студентами розтинів. Дуже допомагають у навчальній роботі й наші патоморфілогічний та судово-медичний музеї макропрепаратів. На всіх, без винятку, заняттях ми демонструємо та обговорюємо зі студентами музейні експонати. Матеріал краще засвоюється, бо на кожну тему в експозиціях є відповідні макропрепарати з патології, яку вивчають. Ми можемо відстежити та одразу макроскопічно виявляти зміни в органах і тканинах. Студенти аналізують, висловлюють власні міркування, ми розглядаємо всі макроскопічні особливості та зміни в тканинах, тобто ведеться активне навчання та робота з наочним матеріалом, і їм це дуже подобається. До слова, в нашому науковому гуртку з патанатомії та судової медицини вже немає вільних місць, це свідчить про зацікавленість цими дисциплінами. Цього року багато наших гуртківців мали доповіді на конгресі молодих вчених у нашому закладі, побували в інших вишах України на конгресах і конференціях і зайняли призові місця. Охоче пишуть вони й наукові роботи, нещодавно вийшли під моїм керівництвом статті та тези з студентами-гуртківцями Софією Гомонець, Русланою Хруставкою, Мирославом Федоровичем, Юлією-Марією Шандрою щодо впливу коронавірусної інфекції та алкогольної інтоксикації на стан внутрішніх органів і тканин організму. Це дуже актуальні теми, які потребували ретельного підходу, роботи з біопсійними та некропсійними матеріалами, опрацювання великої кількості вітчизняних і закордонних літературних джерел. Я також використовую увесь зібраний під час наукових пошуків матеріал для своїх лекцій. Скажімо, під час вивчення повітряно-крапельних інфекцій розповідаю студентам, що ми дослідили стосовно SARS-CoV-2, як він впливає на судини та інші органи й тканини.
– Чи охоче випускники обирають фах патологоанатома?
– Відверто мовлячи, ще кілька років тому випускники не мали великого ентузіазму. Але віднедавна ситуація змінилася й у ТНМУ, зокрема, на нашій кафедрі цього року запровадили інтернатуру. Маємо двох лікарів-інтернів патологоанатомів та одного лікаря-інтерна судово-медичного експерта. Останнім часом ці спеціальності набирають нових обрисів – як показує світовий досвід, з кожним роком кількість гістологічних та імуногістохімічних досліджень збільшується. Крім того, розпочалася нова ера генетичних досліджень, а це означає, що відкрився новий простір можливостей. Зростає кількість лабораторій прижиттєвого дослідження тканин, які повинні проводити фахівці зі спеціальності «патологічна анатомія». Наразі цих фахівців не вистачає, а отже, фах патологоанатома стає більш необхідним і вже в найближчому майбутньому, сподіваюся, він буде доволі популярним.
«Сенс мого життя – в дітях»
– Маєте доволі насичене професійне життя й як кожна людина, напевно, втомлюєтеся. Що може вас зарядити, наповнити новою силою?
– Як не дивно, але традиційне для українського жіноцтва – вишиття. Це заняття не тоді, коли треба, а коли є натхнення. Надзвичайно люблю такі творчі години, які наповнюють зсередини, приносять насолоду. Не уявляю власного життя без квітів, у мене багато вазонів в будинку, маю невеликий квітник, городню ділянку. Там можу відволіктися від усього буденного, попрацювати фізично, рослини заряджають, а природа наповнює силою.
– Чоловік розділяє ваше захоплення, допомагає на присадибній ділянці?
– Коли вдома, то, звісно, і траву косить, і на городі він завжди у поміч. Ми разом ще зі студентських років, але він відпрацював три роки після університету дільничним терапевтом, а далі зайнявся підприємництвом, бо потрібно було забезпечувати сім’ю. Наразі демобілізувався, з перших днів повномасштабного вторгнення він був у територіальній обороні, воював на посаді бойового медика на одному зі складних напрямів у 105 бригаді ЗСУ, а зараз зі своїм побратимом організував оборонне підприємство, допомагає армії.
– Що може зробити ваш день?
– Подумки уявляю той день, коли всі мої рідні люди будуть поруч, це, напевно, були б найщасливіші миті в моєму житті. Перед пандемією до нас переїхали мої батьки, ми збиралися за великим столом – діти, чоловік, мама, тато й кожен день був радісним, сонячним. Тепер про це доводиться хіба мріяти.
– У чому, на ваш погляд, сенс життя?
– Сенс мого життя – в дітях.
– Вони продовжили вашу династію?
– Ні. Донька Ірина закінчила Києво-Могилянську академію та обрала юридичний фах, наразі готується до вступу в магістратуру за кордоном. Син Михайло закінчив бакалаврат КПІ, зараз навчається на військовій кафедрі. Пішов добровольцем на фронт і наразі воює.
– Що для вас означає рідний дім?
– Це дім, який створили власними руками. У нас з чоловіком є такий, щоправда, довго ми його будували, та й зараз щось удосконалюємо, підлаштовуємо. Це, певна річ, й те, чим він наповнений. У моєму – на стінах ціла галерея картин моєї доньки, вишитих полотен моєї мами. Зберігаю сувеніри, подарунки, які діти, чоловік, друзі дарували. Це найдорожчі моєму серцю скарби. Ще є у нас давня традиція, коли на Різдво, Великдень збирається вся велика родина. Готуємо святкові страви, йдемо разом до храму, колядуємо, промовляємо спільну молитву, одягаємо вишиванки. І тоді наше помешкання оживає, наповнюється особливою світлою аурою родинного тепла, затишку та неймовірних відчуттів.
– Є у вас правило, якого дотримуєтеся завжди?
– З гідністю приймати все, що трапляється в моєму житті. І ніколи не відмовляти людям у допомозі. Це найголовніше моє правило. А ще люблю чесних людей та завжди намагаюся бути чесною з усіма.
Лариса ЛУКАЩУК