Доцентка кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією Любов Волянська зізнається, що ніколи не бачила себе викладачкою. Навчаючись у медичному виші, мріяла лише про одне – лікувати. Та з легкої руки колишнього ректора нашого вишу Івана Семеновича Сміяна, який благословив її на науковий та викладацький шлях, нині із задоволенням і натхненням ділиться зі студентами своїми надбаннями. Маючи за плечами величезний практичний досвід праці в обласній дитячій лікарні, вона переконана: «Педіатрії не треба боятися! Це найбільш вдячний напрям у медицині».
«Тернополянка у шостому поколінні»
– На мій погляд, педіатрія – найскладніший напрям у медицині. Любове Августинівно, це так?
– Особисто мені терапія найважча. Я інтернатуру проходила з терапії, зокрема, геронтології, тому після того педіатрія мені за щастя. Педіатрія завжди більш вдячна, адже діти переважно одужують, а дорослі, як правило, хронізуються.
– Коли в мене донька була маленькою й хворіла трохи серйозніше, ніж банальний нежить, для мене завжди це був такий дзвіночок зануритися в себе: чи я їй достатньо уваги приділяю, чи вона зростає у гармонійній сімейній атмосфері? Я не ускладнювала собі такими думками життя?
– Психосоматику ніхто не відміняв. Нині вважають, що психосоматика – це 80-85% усієї нашої патології. Звичайно, в дітей це трішки менше, але любов у сім’ї має дуже велике значення. Навіть настанови мами. Скажімо, мама каже, коли на вулиці холодно: одягайся тепліше, бо захворієш. Тобто наперед акцентує на захворюванні. Так, я з вами погоджуюся, що й гіперопіка, і недоопіка – це ті речі, що можуть зашкодити. Завжди золота серединка – то ідеально.

– За вашими спостереженнями, справді більше хворіють діти, які недостатньо любові отримують від батьків?
– Щоб дійти такого висновку, треба проводити ґрунтовне дослідження. Та можу сказати напевне: коли є любов батьків (утім, ця любов має бути розумною, впевненою, спокійною, а не такою, що душить), з такими мамою чи татом завжди легше спілкуватися й відповідно лікування дитини відбувається краще. А ось коли є негативна налаштованість, переляканість батьків, якесь прогнозування поганого наслідку для дитини – тоді завжди лікування дитини йде важче. Ще зазначу такий момент, і це, впевнена, підтвердять мої колеги: якщо батьки мають якийсь негативізм до медичної галузі загалом, негативну налаштованість до персоналу, то діти тоді справді лікуються важче та гірше. Коли ж є взаєморозуміння з батьками, завжди легше лікувати.
– У вашій практиці більше яких батьків?
– Добрих. Мені так у житті щастить, що в мене всі пацієнти хороші.
– Хочу від ваших маленьких пацієнтів перенестися у ваше власне дитинство. Вам вистачало в батьківській сім’ї любові й тепла? У якій родині ви народилися, де?
– Я корінна тернополянка у шостому поколінні. Пів Микулинецького кладовища – моя родина по батьковій лінії. Мама ж моя – з Підволочищини, там також багато родини, щоправда, більшість пороз’їжджалися по світу.
Батьки були надзвичайно дружними. Я в них – єдина дитина. Наша сім’я понад усе обожнювала подорожувати. Де ми лише не побували!
Батьки мої обоє – інженери за фахом. На превеликий жаль, батька Августина Васильовича пів року тому ми втратили на 90-ому році життя. Коли я про це згадую, відразу з’являються сльози на очах, тому що завдячую татові всім. Знаєте, в нас у педіатрії є така установка, що дитина за характером, своїм ставленням до життя формується до п’ятирічного віку. Власне, мене до цього віку виховував фактично сам батько, тому що мама навчалася у московському університеті, повинна була завершити освіту.

Батько не мав вищої освіти, але був інженером за духом, раціоналізатором. Коли тата не стало, я почала переглядати його папери, взяла трудову книжку й з подивом дізналася, що майже щороку він отримував премію за раціоналізаторську пропозицію. Так, я знала, що мій батько такий, йому все вдавалося, все вмів ремонтувати, розбирався у будь-якій техніці, автоматиці, працював у відносно новій галузі – енергетиці, займався реле, але ніколи чомусь не аналізувала, що в нього було так багато речей, які називали раціоналізаторськими пропозиціями.
Мати Ольга Андріївна – інженер-хімік, працювала на «Текстерно». Батьки обоє так вирішили: сьогодні пенсійний вік наступив, завтра – вийшли на пенсію. Вважали, що найкращі свої роки відпрацювали, тож решту життя присвятили дачі. Хоча батько ніколи до цього не працював на землі, та вона приносила йому величезне задоволення. Гадаю, ця любов і праця й тримали його тривалий час.
«Мала єдине бажання – лікувати»
– Звідки у вас любов до медицини?
– Моя бабуся по маминій лінії була бабою-повитухою. Бабця Маринка. Так кликали її ми, та й, зрештою, всі, хто знав. Коли бабуся відійшла у засвіти, провести її зійшлося майже все село: кожен вважав за потрібне прийти подякувати за те, що вона приймала в них пологи.
Батько від природи мав трошки дар передбачення. Дуже також любив народну медицину. Ще коли я була маленькою, в нас удома зібралася солідна бібліотека книг, присвячених рослинам, народній медицині. Тож у мене не стояло питання вибору професії. Якось все склалося само собою.
Щоправда, я ще дуже любила математику, фізику, закінчила заочно московську фізико-математичну школу й мала запрошення на фізмат у наш педагогічний інститут. Батьки схиляли мене до того, щоб скористатися цим шансом, адже мене брали на навчання без іспитів.
– Але медицина перемогла?
– Це була не цілком перемога, а радше випробування. У старших класах у мене сформувався психологічний негативізм до школи. Не буду хвалитися, та я вчилася непогано. У мене практично не було «четвірок» за весь час навчання, але я не отримала медалі. Восьмий клас Тернопільської школи №12 закінчила з незадовільною поведінкою при абсолютно всіх відмінних оцінках. Як це сталося? Тому що відмовилася виступати на Великдень на одному з політичних заходів. При Будинку піонерів діяв такий гурток – група школярів, які дуже гарно декламували. На всіх партійних зібраннях нас вишиковували у гарних костюмчиках, з бантами, й ми читали ці вірші. Більшість тоді жили подвійним життям. Але на саму Пасху я виступати не хотіла. Відповідно, це потім мало свої наслідки. Досі вдячна батькам, які не переламали мене, не переконали в тому, що треба підкорятися.

Отож медаль я не отримала й з першого року вступити до Тернопільського медінституту мені не вдалося, не вистачило пів бала. Пішла працювати санітаркою в обласну дитячу лікарню, яку вважаю своєю другою альма-матер. Потрапила в дуже хороший колектив під керівництвом головного лікаря Станіслава Івановича Сташевського. Пропрацювала там два роки.
– Не відштовхнуло це вас від професії?
– Навпаки. Було цікаво. Я працювала санітаркою в лабораторії, тож водночас за тих два роки фактично вивчила всю лабораторну діагностику, до того ж і клінічну, і біохімічну. Дуже фахова та людяна в нас була завлабораторією – Лідія Василівна Шост, корінна росіянка, але, очевидно, з тих родовитих. Пройшла війну, була майором медичної служби, хірургом та очолювала в нас лабораторію. Уже була передпенсійного віку. Я її поважала за те, що в поважному віці вона завжди вчилася новому, була дуже ретельна та її завжди все цікавило. Ще в ті роки, на початку 1980-их, коли в нас, в Тернопільській області, генетичні дослідження практично не проводили, вона поїхала на курси, щоб навчитися це робити. І я попри неї теж всьому навчалася, адже мені все це було дуже цікаво.
Тож коли прийшла навчатися в наш медичний виш, біохімія в мене йшла, як мовиться, на ура. Тому про цих два роки праці зовсім не шкодую, вони мені дали дуже багато для професійного становлення.

– Які викладачі у виші найбільше доклалися до вашого формування, залишили найвагоміший слід?
– Усі наші викладачі були просто неймовірні! Пригадую лекції Сергія Андрійовича Сморщка. Висловлюючись сленгом, це був кайф! Ми їх ретельно записували. Адже в нас не було інтернету, література обмежена, в читальній залі – одиничні підручники, тож лекції залишалися для нас основним джерелом інформації. А лекції Сморщка були надзвичайними.
Олена Олексіївна Маркова, Ніна Семенівна Єрьоменко – їхні лекції також були неповторні. І звичайно, Ніна Іванівна Томашова. У неї були не просто лекції, це був театр!
Мій Вчитель – Іван Семенович Сміян. Це той, хто зробив мене такою, якою я є, за що йому безмежно вдячна. Відверто кажучи, ніколи не гадала, що викладатиму, досягатиму чогось у науці. Мала єдине бажання – лікувати. І після закінчення вишу повернулася знову сюди, в обласну дитячу лікарню. Насправді це дуже складний період. 1988 рік, коли, з одного боку, все вже було нестабільне й хитке, а з іншого – ще наскрізь радянське. Маючи диплом з відзнакою, лише з трьома четвірками за всі шість років навчання, я пів року ніяк не могла знайти роботу. Врешті, прийшла в ту ж лікарню, де працювала, з проханням: «Дайте будь-що». Алла Анатоліївна Заячковська, яка тоді була головним лікарем цього закладу, запропонувала мені медико-генетичну консультацію в лабораторії. Звичайно, я погодилася. Почала освоювати методики, адже лабораторію лише організовували.
Якось Іван Семенович йшов лікарняним коридором і побачив мене. Він мене пам’ятав. Як? По-перше, це людина унікальної фотографічної пам’яті. Крім того, він запам’ятав мене ще й тому, що я була серед переможців олімпіади з педіатрії. На той час переможці олімпіад іспит не складали, мали лише співбесіду із завідувачем кафедри. Іван Семенович тоді був не лише ректором, а й завідувачем кафедри педіатрії. Тож і запам’ятав мене, хоча з того часу минуло вже 3-4 роки. І ось тепер запитав мене: «Що ви тут робите?». Послухав мої поневіряння в пошуках праці й запропонував посаду старшого лаборанта на кафедрі педіатрії. Я подумала та погодилася. Попрацювала місяць-два, як Іван Семенович знову запитав: «Чого ви тут сидите без діла? Ідіть в аспірантуру». Так я потрапила в аспірантуру. Пройшла відразу спеціалізацію з педіатрії, адже інтернатуру проходила з терапії. Після того пішла працювати в інфекційне відділення міської дитячої лікарні лікаркою цілодобового забезпечення й водночас була старшою лаборанткою кафедри. Потім уже у статусі асистентки працювала в інфекційному відділенні обласної дитячої лікарні. А ще – дисертація. І дитині чотири роки (уміхається).
«Любов для студента-медика має бути основним»
– Як впоралися з усім?
– Нині, оглядаючись у ті часи, справді дивуюся, як це змогла. Молодість, енергія. Великим стимулом було те, що Іван Семенович повірив у мене. Я ж бачила себе тільки в практичній медицині. Та ось, завдяки його скеруванню, з 1994 року я тут, на кафедрі педіатрії та в інфекційному відділенні. Полюбила свою роботу, полюбила студентів. Тож вибір професії багато в чому залежить від нас, але й також від того, як скерує доля.
Нічого іншого тепер не уявляю. Не можу збагнути, чому бояться педіатрії? Бачите, ми повернули нашу розмову в те русло, з якого почали. Педіатрія – це найбільш вдячний напрям у медицині. Так, важко. Хіба ж із дорослими не важко?
– Але так боляче бачити, коли діти хворіють!
– Так, нам боляче, коли діти хворіють. Але діти хворіють краще, легше, якоюсь мірою природа допомагає. Часто студенти повторюють: «Дитина нічого не розкаже». Я ж завжди їх запитую тоді: «Ви дивилися «Доктора Хауса»? У нього є така коронна фраза: всі хворі брешуть». Дитина ж вас не обмане. Так, її болить, але у вас є очі, руки, у вас є допоміжні засоби й ви знайдете те, що в дитини болить. Дорослий може симулювати, багато речей не домовляти. З дітьми ж ви чітко знаєте, що можете покладатися лише на себе, на власні вміння, знання, на свою спостережливість. З дорослими значно важче.

– Які найскладніші моменти пригадуєте?
– Пригадую тих дітей, яких похоронила. Їх було двоє за весь час. Завжди згадую їх, аналізую, чи можна було щось змінити. Десь себе виправдовую, що це була вроджена патологія, яка на той час важко лікувалася. Одна дитина була з важкою вродженою вадою серця, друга – з первинним імунодефіцитом. Власне, цей випадок скерував мене в напрямку роботи з первинними імунодефіцитами. Це 1992-93 роки, дитячих імунологів практично не було, відповідна служба лише становилася. Доля звела мене з дитячими імунологами, зокрема, з професоркою Людмилою Іванівною Чернишовою, яка, власне, організувала всю службу дитячої імунології в Україні. Згодом уже й частину своєї дисертації я присвятила імунології. І як дитячий інфекціоніст з дитячими імунологами співпрацюю все життя. Адже імунологічні дефекти завжди супроводжуються інфекційними патологіями. Дуже часто ота інфекційна патологія виводить на первинність вроджений дефект імунної системи.
– Коли було важко, не шкодували, що обрали цей шлях?
– Ні. Ніколи. Можливо, в мене такий характер, та це лише змушувало мене ще сильніше працювати в тому напрямку, аналізувати, що зробила не так, що можна було зробити, щоб цього не було. Гадаю, в медицині це дуже потрібна річ. І мені хотілося б, аби студенти наші це зрозуміли: ми не боги, ми не все можемо, але ми можемо постаратися це мінімалізувати та навчитися дійти висновків, чому було так і що можемо змінити, щоб цього не було.
– На ваш погляд, у сучасних студентів є ті якості, що допоможуть їм бути добрими лікарями, зокрема педіатрами?
– Гадаю, що так.
– Що для цього потрібно? Добрий педіатр – він який насамперед?
– Він любить дітей, любить життя, любить вчитися. Вчитися потрібно все життя. У моєї покійної прабабці Євдокії, яка була протестантської віри, біля ліжка висіла цитата з Біблії: «Бог є любов». Гадаю, що саме любов для студента-медика має бути основним. Будеш любити – будеш старатися те, що любиш, зберегти максимально.
«Наші діти кращі від нас»
– У вас трапляються моменти, коли опускаються руки, закрадається песимізм? Якщо так – що рятує, допомагає?
– Задумалася, чи маю час, щоб дозволити собі таке (сміється). Відкрию секрет: у мене ще є підсобне господарство, присадибна ділянка, адже живу в приватному секторі неподалік Тернополя, куди ми переїхали вісім років тому. Люблю свій сад, город. Якщо трапляються якісь негаразди – йду та віддаю це все землі. Я просто не маю часу на сумні думки. І це рятує.

– Чим ще захоплюєтеся?
– Усе життя любила шити, плести, чого навчив мене батько, до речі. У 1989-90-их роках, коли всього не вистачало, це мені особливо допомогло. Адже підростала донечка, а не було можливості навіть їй зайвої сукеночки купити. Тож я діставала журнал «Бурда» та за його викрійками все шила дитині. Навіть ляльки робила! Улюблений у неї був Нікудишко, який, на жаль, потім при переїздах загубився. Донька донині згадує його.
Тепер ж захоплююся своїми квітниками, садом. Люблю випікати торти, які особливо обожнює дегустувати внучка.
– Ваша донька, зростаючи у сім’ї медиків, мабуть, без вагань також пішла у медицину?
– Наша донька – моя колега, доцентка, працює і на кафедрі дитячих хвороб з дитячою хірургією, і на кафедрі екстреної та симуляційної медицини. Вона більше схилялася до психології, та все ж вирішила, що психологія має бути підкріплена медичною освітою. В результаті закінчила два виші – наш університет і заочно педагогічний. Займалася арт-терапією, зацікавилася психосоматикою, яка, власне, була темою її дисертації. Нині їй більше імпонує симуляційна медицина – бо це нове. Це те, що в молоді не забереш: вони прагнуть нового. Зять також працює в університеті, викладає на кафедрі функціональної діагностики. Маю двох внуків: Аронові десять років, Єві – чотири. Ким хочуть бути, не знаю, ще маленькі. Але напевне можу сказати, що наші діти, внуки кращі від нас. І наші студенти кращі від нас. Вони вільні, розкуті. Якщо вони зацікавлені в чомусь, обов’язково цього досягають, можуть жити так, як хочуть. Ми ж жили на два життя, це нас сковувало, не давало можливостей розкритися. Сучасне покоління вільніше, впевнена, що воно досягне більшого. Адже коли людина вільна, вона більш продуктивна.
– Як вважаєте, якби ваш чоловік працював в іншій галузі, чи було б між вами таке розуміння, як є зараз?
– Спільна професія насамперед відкидає багато моментів, які б викликали суперечки. Мені легко з моїм чоловіком. Познайомилися ми з ним, навчаючись на другому курсі, у студентському загоні, коли їздили збирати картоплю. Після третього – одружилися. На шостому курсі я була переведена у терапевтичну групу, він пішов у хірургічну. Мій чоловік – лікар-ортопед у Тернопільській обласній лікарні. Чому він? Ми доповнюємо одне одного. Ігор – спокійний, врівноважений, а я – сангвінік з холеричним відтінком (усміхається). Мабуть, Господь так парує. Нам комфортно разом уже 39 років.
– Чого бажаєте отримати від життя?
– Менше негативу. А все решту – дякую за кожен прожитий день.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА