«Що для вас важливіше – сім’я чи робота», – запитали доцентку кафедри фармації факультету післядипломної освіти ТНМУ Мар’яну Чубку. «Наукова діяльність, педагогіка та фармація – це реалізація професійного потенціалу, спосіб пізнання граней власної творчості, а сім’я – це моя пристань, вогнище тепла, спокою та любові», – зізнається науковиця.
«Без міцних знань у сучасному світі не обійтися»
– Мар’яно Борисівно, ви є випускницею нашого університету та ще й завучкою кафедри фармації факультету післядипломної освіти. Виходить, що своїми колишніми викладачами навіть покерувати можете…
– Доля подарувала можливість працювати з талановитими науковцями, хорошими педагогами та чудовими людьми, з якими вже багато років по життю разом. Це для мене дуже добре. Мої колеги були моїми викладачами, які навчали мене різних дисциплін у фармації. Наприклад, Людмила Степанівна Фіра викладала в мене фармакогнозію, а згодом працювали разом: спочатку на кафедрі фармацевтичної хімії, а потім і донині – на кафедрі фармації ФПО. «Керувати» – я б це так не називала, радше намагаюся створити разом з моїми колегами комфортне середовище для кожного з нас, де панує взаємоповага та взаєморозуміння. Я є випускницею другого випуску студентів фармацевтичного факультету. Знаєте, навіть уявити не могла, що практично одразу після закінчення університету, повернуся до своєї альма-матер, де мені все знайоме, близьке та рідне. Коли була студенткою, то сприймала своїх викладачів – професорів, доцентів більше як наставників, можливо, через те, що не зовсім могла оцінити їхню роль у науці. Коли ж сама зробила перші кроки у світ науки, то ніби відкрила для себе кожного з них по-новому, зрозуміла напрям наукових досліджень, якими вони займаються, вчилася в них, намагалася запозичити та почерпнути знання, практичні навички й досвід. Доцентка Людмила Вікторівна Вронська стала науковою керівницею моєї кандидатської дисертації, вона дуже сприяла моєму становленню, допомогла знайти себе в науковій та викладацькій роботі.
– Як складалися стосунки зі студентами?
– Спочатку, звісно, переживала, хвилювалася, але одне заняття відбулося, потім друге, я відчула цей смак викладацької роботи й відтоді вже 17 років минуло.
Наші студенти – це не вчорашні учні зі шкільної парти, а інтерни та слухачі курсів підвищення кваліфікації. Тож маємо справу зі сформованими фахівцями, які знають, до чого прагнуть і чого хочуть досягнути у своєму професійному житті. До нас на кафедру приходять випускники фармацевтичних факультетів, які впродовж навчання проходять освітню та практичну частини підготовки інтернатури, складають ліцензійний іспит «Крок 3. Фармація» та згодом отримують сертифікат спеціаліста. Курсанти – це переважно працівники аптечних закладів, які систематично проходять курси підвищення кваліфікації. Ми ознайомлюємо їх з останніми подіями у світі фармації – змінами в нормативних і регуляторних документах, новинками в галузі, інноваціями на фармацевтичному ринку, інформуємо про сучасні підходи до сертифікації та стандартизації лікарських засобів, технології ліків тощо. Фармація – це дуже динамічна наука, яка швидко розвивається, тож викладачі нашої кафедри намагаються сконцентрувати й донести ввесь цей потік знань та інформації до практичних фахівців.
– Що, на ваш погляд, є головним для сучасного фармацевта?
– Звісна річ, на перших позиціях – це міцні знання, бо кваліфікованому фахівцеві без них у сучасному світі не обійтися. Намагаюся вчити студентів не бути байдужими, бо в певних випадках це ще гірше, ніж незнання, і часто повторюю дуже чудовий з цього приводу вислів з давньо-індійської священної книги «Аюрведа»: «У руках невігласа ліки – отрута, і за своєю дією може бути порівняна з ножем, вогнем або світлом. У руках же людей знаючих вони уподоблюються напою безсмертя».
Ось така філософська мудрість нашої професії. Саме фармацевтичний працівник першого столу залишається один на один з відвідувачем і має володіти емпатичними навичками, грамотно розв’язати проблеми кожного відвідувача, вміти добре комунікувати, знайти контакт. Окрім якісних ліків у аптеці має панувати затишна атмосфера розуміння та уваги. Все це залежить від фармацевта. Тому робота в сучасній галузі фармації є доволі складною.
– Напевне, й тому, що фармацевтична наука зараз не завжди в синергії з практикою. Маю на увазі те, що практично всі аптечні заклади є приватними – і власник, а не фармацевт, диктує власні правила гри…
– Відверто кажучи, ця гра з кожним роком стає дедалі жорсткішою. Отримати якнайбільший прибуток – стало головним завданням аптек, що призводить до поступової втрати професійного обличчя і фармацевта, і закладу. Великі мережеві заклади практично поглинули маленькі аптеки одного власника, які на фармацевтичному просторі просто не виживають. Поступово втрачаємо ми й таку послугу, як екстемпоральне виготовлення лікарських форм. На Тернопільщині зараз функціонує лише кілька аптек, які виготовлять лікарські засоби, а раніше ліки готували в значно більшій кількості аптечних закладів, персонально для кожного пацієнта, за оригінальною рецептурою, призначені конкретній людині. Хтось може мені й заперечити, мовляв, для чого потрібне це аптечне виготовлення, коли маємо широкий арсенал засобів промислового виробництва. Проте лікарські засоби екстемпорального виготовлення, безумовно, мають свої переваги, крім того, зараз, коли ми всі живемо в умовах страшної війни проти нашого народу, аптечне виготовлення ліків є доцільним і вкрай потрібним. Наведу досвід сусідньої Польщі, де в апріорі аптека не отримає ліцензії на функціонування, якщо не буде забезпечено всі умови для виготовлення лікарських форм. Це вимога держави, і вона цей процес там контролює. Загалом нині у фармацевтичній галузі є достатньо проблемних питань, які потребують розв’язання на державному законодавчому рівні.
«Від мами я взяла всі жіночні риси»
– Яким був ваш шлях у фармацію, пригадуєте?
– Напевне, розпочну з того, як я обирала цю дорогу. Сказати, що мріяла бути аптекаркою з дитинства, не можу, але ця професія мені подобалася. Пригадую, як заходила в аптеку, що в моєму селі Золотники, й там мене все заворожувало. Одні аптекарки у шапочках та сліпучо-білому одязі за першим столом відпускали ліки, інші – виготовляли й за ними через скло можна було спостерігати. І мені так це подобалося, навіть запах в аптеці був якийсь особливий для мене.
І ось настав час обирати професію та виш для навчання. Мої батьки та дідусь по лінії мами – вчителі математики, бабуся – медсестра. Бути як батьки вчителями чи обрати медицину? Математика мені подобалася та вдавалася завжди, я мала схильність до точних наук, але вступати до педагогічного чомусь не наважилася. Більшість моїх однокласників подалися до академії народного господарства, банківська справа, економічна та комп’ютерна спеціальності були в ті часи популярні, то й я вирішила, що теж вступатиму в цей вищий навчальний заклад. Отож з атестатом з відзнакою про закінчення школи та золотою медаллю я з мамою вирушила одного дня до Тернополя, везли документи в Тернопільську академію народного господарства. Але до нинішнього ЗУНУ так і не доїхали, вийшли на зупинці «морфологічний корпус» і я подала документи на фармацевтичний факультет ТНМУ. Коли нині про це розповідаю, то ніхто й не вірить, що таке можливе, а я чомусь гадаю, що то доля так скерувала.
– Батьки відреагували на такий розвиток подій позитивно?
– Здивувалися, бо не очікували такого крутого повороту, та й, якщо чесно, були не цілком упевнені, що це моє. Пригадую, що тато таки досить здивувався, коли зателефонував з-за кордону, а я повідомила, що вступаю на фармацевтичний. У слухавці пролунала неоднозначна пауза, але потім схвалив мій вибір і побажав успіхів. Я відчувала, що в душі батьки, напевне, хотіли, аби я пішла їхньою стежкою, загалом усе так і склалося в майбутньому, щоправда, не відразу.
– За характером ви в кого більше вдалися?
– Від мами я взяла всі жіночні риси – тони її голосу, інтонації (нас навіть не всі розпізнають у телефонних розмовах), манеру поведінки. Крім того, аналітичний склад розуму, організованість і наполегливість, як на мене – від мами. Від тата – комунікабельність, оптимістичність і форму поведінки в зовнішньому світі. Як уже мовила, вони з покоління педагогів, дідусь мій теж вчителем був. Загалом це цілком добропорядна, працьовита, комунікабельна та оптимістично налаштована інтелігентна сім’я, життя якої завжди у селі на видноті. В оточенні такої родини я й зростала.
– Яким було ваше дитинство? Кажуть, це найтепліша пора людського життя..
– Я теж так гадаю, бо це такий веселий, барвистий та безтурботний час, який будить гарні спогади. Недарма ж так хочеться туди знову повернутися. Нас у сім’ї було троє – молодша на чотири роки сестричка Галя та на десять років молодший брат Євген. Ми дуже дружними є по житті. В дитинстві я була за старшу, маминою помічницею, й відповідальність завжди була на мені. Сестричка втече з дівчатками, а я братика бавлю, обкладу його подушками, накидаю іграшок, уроки собі роблю чи книжки цікаві читаю. Батьки приходять з роботи, а в мене домашнє завдання вже готове. Пригадалося, як тато у важкі 1990-і роки під час відпустки їздив на заробітки й одного разу привіз нам із сестрою сережки дуже новомодного стилю на той час. Яка це була радість! Вони здавалися нам найкращими в світі. Кілька років тому я одну сережку загубила й то була для мене така прикрість, гадала, може, куплю десь подібну або ж у майстерні ідентичну зроблять, але не вдалося. Сестра ж свої одягає, береже їх як цінність. Звісно, я можу навзамін зараз купити собі інші сережки, дорожчі чи навіть дизайнерські, але вони ніколи не випромінюватимуть того тепла, як ті, що подаровані батьком.
Гарні спогади збереглися й про дідуся. Мені чомусь здавалося, що він мене любив найбільше, може, тому, що найстарша внучка. Його думка завжди була авторитетною, він знав, коли похвалити й це дуже мене окриляло. Подарує якусь річ чи іграшку, а мені здається, що ні в кого такого немає. Дитині дуже важливо відчувати, що її у сім’ї люблять, цінують і я отримала це сповна. Коли була студенткою, родина завжди поділяла мої успіхи, стежила за моїм навчанням, тішилася моїм досягненням. Перші мої кроки в науці теж стали великою радістю у сім’ї, для когось це незначиме, не таке вже й вартісне, а для рідних – важливе, бо це люди, які шанують і люблять тебе. Мені з такою підтримкою легко тепер йти по житті, бо завжди знаю, що є до кого прихилитися, отримати поміч, щиру пораду, це те, що тримає й дає сили.
– На інтернет-ресурсах дізналася, що ви були у складі групи науковців, які розробили капсульовану форму всім відомого препарату «Уролесан». Довелося якось його вживати, але в краплях був дуже вже «не смачний»…
– Так, справді «Уролесан» у капсулах створювали з метою розширення асортиментної лінійки лікарських форм брендового засобу, для маскування специфічних органолептичних властивостей активних інгредієнтів, крім того, тверда форма є більш зручнішою в застосуванні, транспортуванні та зберіганні.
Уже тепер, озираючись на пройдений шлях – від дослідження до випуску готового препарату, аж сама дивуюся: скільки то було різноманітних досліджень, планів, висновків, невдач і досягнень. Саме дослідженням щодо розробки складу та технології капсульованої форми «Уролесан» була й присвячена моя дисертаційна робота. Траплялося й таке, коли руки вже опускалися та здавалося, що нічого не вийде. Пригадалося, як поверталася одного разу розчарована, зі Львова та зателефонувала керівнику нашої групи Тарасові Андрійовичу Грошовому, мовляв, є певні труднощі, а він: «Не переживай, завтра приходь на роботу, в мене є нова речовина, спробуємо з нею попрацювати». І я з новими емоціями та сподіваннями не біжу, а лечу зранку в лабораторію, ми розпочинаємо роботу, все по-новому. Наукова та дослідницька практика дуже «затягують», ти не помічаєш плину днів, часу, здається, якісь події минають повз тебе, а треба ще ж заняття проводити, дітей доглядати. Втім, ми успішно завершили цю роботу й 2010 року аптечна мережа отримала капсульовану форму «Уролесану». Для мене була велика честь працювати в команді разом з Людмилою Вікторівною Вронською та світлої пам’яті професором Тарасом Андрійовичем Грошовим. Вдячна долі за те, що звела мене з такими талановитими особистостями. Хочу сказати, що практично з першого знайомства, я відчувала велику підтримку від Тараса Андрійовича Грошового – відомого всій країні науковця та водночас щирої, добросердечної людини. Кажуть, що є люди-світочі по житті, напевне, Тарас Андрійович був для мене таким, бо саме він першим гостинно запросив мене у світ науки. Те, що я зараз у команді науковців, які не зупиняються на досягнутому, перебувають у постійному пошуку – нових тем, продукуванні нових ідей, дуже мотивує. Це додає енергії, творчого натхнення – з’являються нові статті, публікації, ними користуються, їх вивчають, що дуже тішить.
«Щастя материнства – це, напевне, найбільша радість»
– Ще одне вічно актуальне питання: як поєднати роботу та сім’ю?
– Кожний шукає відповідь на це питання й у кожного власні рецепти. Поки що мені це вдається, бо дім і робота – це два крила мого щастя. У мене величеньке сімейство – чоловік і три донечки. Найстарша – Оля навчається на першому курсі Києво-Могилянської академії, обрала факультет правничих наук, Аллочці – чотирнадцять років, учениця дев’ятого класу, і наше маленьке сонечко – Євочка, їй лише два рочки. Ми намагаємося виховувати дітей у любові, чути їх, бо не завжди батьки дослухаються до своїх дітей, не насаджувати власні думки, а враховувати їхні потреби та розвивати їхні уподобання.
– Ким для вас є ваш чоловік?
– Спершу хочу зауважити, що я щаслива дружина, ми з чоловіком багато років разом. Це було шкільне кохання й, як з’ясувалося, в нашому випадку – воно найміцніше. Він для мене є другом по житті, бо багато було всіляких ситуацій й у нього, й у мене, але ми пройшли їх разом і живемо життям одне одного. Чоловік закінчив факультет комп’ютерних технологій ТНЕУ, зараз має власну справу, пов’язану зі системами безпеки, енергогенерації, енергозбереження та автоматизованими системами.
– Що надихає вас поза роботою. Де любите відпочивати?
– Якщо мої діти та чоловік надають перевагу активному відпочинку, то я навпаки – пасивному. Не буду лукавити: люблю позасмагати на сонечку, почитати у садку під тінню цікаву книжку. Але з радістю їду й на екскурсії, пішохідні прогулянки зі своїми дівчатками. До речі, минулого тижня ми відвідали Чернівці, донечки зініціювали, я теж поїхала, навіть найменшеньку взяли. Надзвичайні враження від столиці Буковини. Яку потужну енергетику має це місто, особливо сподобалася його стародавня архітектура, яка гарно збереглася та нині доглянута, Чернівецький національний університет ім. Юрія Федьковича. Старші донечки давно хотіли побувати в музеї Ольги Кобилянської. І, знаєте, не пошкодували, бо це так цікаво поринути в атмосферу тих часів, відчути цей дух жіночого письменництва, в іншому для себе світлі відкрити для себе образ Ольги Кобилянської, ніж той, що ми знали зі шкільних років. Усі експонати музею є автентичними – це речі, які насправді були в ужитку письменниці.
– Що найбільше вас може втішити?
– Успіхи, щастя, усмішки моїх дітей – це те, що насичує мене енергією, дає сили працювати, насолоджуватися життям.
– А засмутити?
– Важко переживаю, коли хворіють діти, батьки та рідні, тоді все падає з рук.
– Які складові вашого жіночого щастя?
– Поза сумнівом, це родина, яка є найбільшим здобутком у моєму житті. Щастя материнства – напевне, найбільша радість, яку може відчути жінка, особливо, коли воно приходить в усвідомленому віці. Нещодавно я забирала Євочку з дитсадка й вихователька запитала, чи вона знає англійський алфавіт. Я навіть не сподівалася, що деякі слова вона сама вивчила, дивлячись мультики, бо ж українською ще не дуже добре й говорить. І це такі маленькі намистинки мого жіночого щастя.
Лариса ЛУКАЩУК