Заступниця ректора з міжнародних зв’язків Наталія Лісничук з 2005 року очолює відділ міжнародних зв’язків Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського. Нині навчальний заклад має 113 закордонних партнерів із 33 країн світу. Досі найтіснішими залишаються взаємозв’язки з вишами Польщі. Впродовж багатьох років ТНМУ скеровував студентів на семестрове або річне навчання в рамках програми Erasmus+ до Вроцлавського медичного університету. Наступного навчального року ця програма триватиме. ТНМУ має багаторічну наукову співпрацю з Академією прикладних наук у Білій Підлясці, Медичним університетом Варшави, університетами Німеччини, Австрії, Канади, Франції. У нашому виші діє програма Visiting professor, у рамках якої щороку провідні закордонні фахівці читають лекції нашим студентам, а також організовують майстер-класи для лікарів-інтернів і викладачів університету. Викладачі та студенти університету беруть активну участь у різних проєктах, які втілюють за фінансової підтримки Євросоюзу та інших міжнародних організацій, зокрема Erasmus+, DAAD, Fulbright Program. Проте сьогодні у «Вітальні» наша розмова Наталією Лісничук стосуватиметься й інших сторінок її життєвого шляху та праці.
«Я завжди в очікуванні чогось нового»
– Пані Наталіє, впродовж багатьох років ви очолювали центральну науково-дослідну лабораторію ТНМУ. Розкажіть детальніше про роботу лабораторії, про ваші наукові інтереси…
– Мала за честь бути керівницею цього підрозділу нашого університету впродовж 21 року. Команда лабораторії завжди працювала над науковими розробками та дослідженнями, які були актуальними для медичної науки й практики. Ці розробки здійснювали за фінансової підтримки МОЗ України. У нас високопрофесійний колектив, моя лабораторна команда володіє всіма методиками проведення досліджень. Але моя місія як керівниці лабораторії полягала в дещо іншому. Я радше ініціатор мозкових штурмів – опрацьовую зарубіжну та вітчизняну літературу, аналізую останні дослідження, нові напрацювання, формулюю тематику, створюю запит на наукову розробку, який потім можна представити в МОЗ чи НАМН України. Це робота, яка вимагає швидкого ритму, бо постійно треба бути на крок попереду. Остання наукова розробка, над якою працював колектив ЦНДЛ, була фундаментальним дослідженням, затвердженим до виконання Національною академією медичних наук України. Експертна комісія, у складі якої 12 профільних вітчизняних фахівців, розглянула нашу пропозицію – доцільність виконання таких досліджень, їх перспективність, практичне значення, важливість застосування певних результатів в подальших наукових дослідженнях, науковій практиці! Заплановані дослідження було виконано, результати оприлюднено в низці наукових публікацій. Залишалося лише відзвітувати про завершення виконаної роботи. Була й призначена дата захисту в онлайн-форматі в МОЗ України – о 10 годині ранку 24 лютого 2022 року. У мене в робочому щоденнику навіть запис про цю подію зберігся. Але… цього дня моє життя, як усіх українців, змінилося назавжди.
– Чи обмежувалася ваша робота в університеті лише наукою?
– Моє життя в університеті було надзвичайно цікавим і різноманітним. Паралельно з науковою діяльністю я обіймала посаду доцентки кафедри анатомії людини впродовж п’яти років. З 2005 року і до цього часу координую міжнародну діяльність університету. 2006 року започаткувала проєкт Міжнародних літніх студентських шкіл.
– Як вам вдавалося це поєднувати?
– Мені було цікаво. Свого часу відома письменниця Луїза Хей написала такі слова: «У душі кожного дорослого живе маленька дитина. І доки вона там живе – в людині живе бажання пізнавати щось нове». Гадаю, ця дитина живе в кожному з нас. Саме їй ми зобов’язані щирістю, вмінню дивуватися та пізнавати нове, по-справжньому захоплюватися життям і мати мрії.
«Моє дитинство було щасливим»
– Яким було ваше дитинство, про що тоді мріяли? І якою дитиною зростали?
– Моє дитинство було щасливим, тому що мене любили та розуміли, слухали й зі мною розмовляли. Дитячі роки минули в містечку Рокитне на Поліссі, там батьки працювали лікарями в районній лікарні. Тато з мамою багато працювали, а я була дуже непосидючою дитиною й шукала собі пригоди. Одна з них ледь не завершилася трагедією. Я тоді мала лише три рочки. Якось одного осіннього дня зі своїм товаришем – чотирирічним Сашком вирішили подивитися, а що ж там, за нашим будинком. А там, як з’ясувалося, поліські болота, з яких не кожен дорослий може вибратися. Болото мене засмоктало аж до пояса. Коли Сашко зрозумів, що він не зможе мене витягнути власними силами, то побіг за підмогою. На щастя, цього дня моя мама була вдома. Вона витягнула мене й дуже довго відмивала від поліського болота. Найбільше шкода мені було моїх чобітків, які забрало трясовиння. Після цього випадку на сімейній раді вирішили мене чимось зайняти – й уже незабаром я вільно читала. Свою першу книжку пам’ятаю досі – це «Про дівчинку Наталочку, горобчика та червоні черевички». Після того батьки зі мною не мали жодних проблем, хіба не завжди вдавалося їм відібрати у мене книжку. Коли ж мені виповнилося шість років, я вирішила піти до музичної школи. Мене прийняли, сказали, що маю абсолютні слух і відчуття ритму. Музичні символи, нотний стан засвоїла добре, а от музична термінологія була латиною, тому мамі після роботи, нічних чергувань доводилося транслітерувати мені терміни українською мовою в моїх нотних книгах. Таким чином я запам’ятовувала музичну термінологію.
– Який інструмент облюбували?
– Фортепіано. Я з великим задоволенням займалася. Пригадую, коли ми переїхали до Тернополя й такий великий інструмент у нашій маленькій квартирі не поміщався, то займатися я ходила в актову залу першої міської лікарні. Одного разу, вправляючись у грі, відчула, як хтось зайшов, оглянулася – й побачила тодішнього головного лікаря Василя Шкробота. «Грай, грай, дитинко, я лише послухаю», – мовив він стиха. Потім ще частенько навідувався до мене, коли я шліфувала свої гами та музичні твори, підтримував мій дух і настрій: «Не вийде сьогодні, то вийде завтра, ти головне, не здавайся». Цей життєвий принцип «Не здаватися! Прорвемося!» – був головним і в моїй родині.
– Не виникало бажання йти музичною стежкою?
– Учителі музики радили мені вступати до музичного училища чи консерваторії, але я знала, що моє покликання в іншому. Як батьки, хотіла стати лікарем. Дуже цікавила біологія, зокрема генетика, в ті часи це була особливо прогресивна наука, незважаючи, що радянська система її всіляко намагалася знищити. Отож вступати поїхала до Івано-Франківського медичного інституту. Закінчила із золотою медаллю першу Тернопільську середню школу й вважала, що маю всі шанси вступити з першого разу. Ось, гадала, складу один іспит на «відмінно» – й стану студенткою». Впевненості ще додавали знання з біології, вони були в мене десь на рівні студента третього курсу біологічного факультету. Всі мої сподівання розвіялися, коли побачила в екзаменаційному листі «четвірку». Наступного року вже стала студенткою біофаку Львівського тоді державного університету імені Івана Франка, склавши всі три вступні іспити на «відмінно».
«Мої перші наукові університети минули у Львові»
– Доля, очевидно, трохи скоригувала ваші плани, не шкодували про це?
– Жодного разу. Навпаки, навчатися в такому престижному університеті було великим щастям. Більшість моїх викладачів були проукраїнськими. Викладачі були дуже відкритими до студентів, пригадую, як професорка кафедри генетики нас навчала: «Немає потреби заучувати напам’ять формулу нуклеотиду, бо вона є в будь-якому довіднику, а от зрозуміти його роль у житті – значно більша наука». Знаєте, мені взагалі щастило в житті на вчителів, добрих, розумних, які плекали в нас почуття власної гідності, справжнього патріотизму. Такі виховували мене і в моїй рідній Тернопільській середній школі №1. Нас виховували самостійними, гордими, свідомими громадянами України. Звісно, не завжди це відбувалося в повний голос, бо ж, розумієте, які часи тоді були. І бабусину науку теж пам’ятаю. Пригадалося, як увечері, коли ми сиділи біля теплої грубки, вона тихенько співала мені стрілецьких пісень, першою навчила мене нашого гімну «Ще не вмерла Україна», примовляючи: «Наталю, ніколи й ніде не співай їх уголос». До речі, бабусиного рідного брата спочатку забрали до концтабору для свідомих українців в Березу-Картузьку, а потім вже совіти його етапували в невідомому для нас напрямку. Лише через 71 рік ми дізналися, що загинув наш родич у совітському концтаборі в Красноярську навесні 1943 року. Чому я про це розповідаю? Бо історія моєї родини в радянському союзі дуже схожа на історії багатьох інших родин. Ти знав, що можна й що не можна говорити та в якому колі, як оминути незручні питання чи ситуації. І мені це вдавалося. І до комуністичної партії я теж не вступила, хоча настійно рекомендували. А в душі відчувала відразу до цієї системи, яка знищила мою рідну людину, з якою я так в цьому житті й не зустрілася, бо вона була «політитично незручною» для цієї держави.
– Хто залишив найвагоміший слід, доклався до вашого формування як науковиці?
– Моєю першою наставницею в науці була завідувачка кафедри генетики Львівського університету імені Івана Франка Олена Максимівна Білокінь. До речі, свого часу кілька років поспіль вона працювала на кафедрі біології в Тернопільському медичному інституті (1957-58 роки). Моїм науковим наставником у нашому університеті став професор Михайло Антонович Андрейчин. Він тоді обіймав посаду проректора. Після тривалої розмови відрекомендував мене тодішньому ректорові. Спочатку працювала на кафедрі біології, а згодом пройшла конкурс і стала молодшою науковою співробітницею новоствореної науково-дослідної лабораторії. Моїм керівником був професор Михайло Степанович Гнатюк. Дуже вдячна йому за те, що він побачив у мені свою ученицю, а згодом і представив ректорові як свою наступницю на цій посаді. Михайло Антонович та Михайло Степанович були керівниками моєї кандидатської дисертації.
– Давайте трохи поговоримо про інші напрямки вашої діяльності в університеті, зокрема, волонтерство.
– Волонтерство – це та річ, до якої ти не завжди готовий, але коли воно вже ввійшло в твоє життя, то назавжди. Коли почалося повномасштабне вторгнення, то університет заповнили сотні біженців з Маріуполя, Херсона та інших міст – люди в легенькому одязі, взутті при температурі мінус 10. Від доброчинників ми отримували продукти харчування, ліки, засоби гігієни, одяг. З метою чіткої звітності перед донорами та забезпечення прозорості волонтерської діяльності ми вели облік усього, що отримували та видавали. Створили сайт, де оприлюднювали всю інформацію про діяльність волонтерського центру. Він працює досі. Працівники нашого університету продовжують волонтерити та робитимуть це до перемоги України.
– Чи сумуєте ви за літніми школами, ініціатором і організатором яких були?
– Так, багато гарних спогадів за чотирнадцять років про міжнародні літні студентські школи. У десяту річницю вони отримали своє нове ім’я – TERISS. Власне, у цій абревіатурі англійською мовою й закладено, що це Тернопільські міжнародні студентські школи. Через велику війну літні школи поки що не організовуємо. Проте ми створили волонтерську групу TERISS, до якої увійшли колишні учасники літніх шкіл за всі роки їх проведення. Власне, у абревіатурі англійською мовою TERISS й закладено, що це Тернопільські міжнародні студентські школи. Ми допомагаємо власними коштами нашим захисникам. Запити надходять і до мене безпосередньо, і на волонтерський центр, отож ми, як можемо і чим можемо, намагаємося допомогти всім, хто цього потребує. Це робота, яка не припиниться. В нашій групі – 158 осіб, це мої «калинята», як лагідно їх називаю.
Як я вже згадувала раніше, літні школи почалися ще 2006 року. Цей проєкт тривав 14 років. Пандемія зупинала нас 2019 року, а в липні 2022 року мали відбутися XV (ювілейні) Міжнародні літні студентські школи, але наразі заважає війна. Втім, вірю, що ми обов’язково їх організуємо, нашою згуртованою командою оргкомітету, куди входять колишні наші «калинята», ті, в чиїй душі літні школи залишилися назавжди. Цей проєкт в їхньому серці, душі й вони обов’язково продовжать цю справу. Звісно, всі роки роботи цієї ініціативи, коли в НОК «Червона калина» одночасно перебували 50 наших і 50 іноземних студентів і ще й запрошені, гості, без участі ректорату, фінансової служби, студентського парламенту, господарської служби й уявити не можна. Взагалі ж такий проєкт, був єдиним не лише в Україні, але, мені здається, що й у світі. І я дуже вдячна ректору Михайлу Корді, що завжди нас підтримує. Ми обов’язково повернемося.
Сім’я – її власний Всесвіт
– У вас такий напружений графік. Здається, що 24 години на добу вам не завжди й вистачає, але чи залишається час на улюблені заняття?
– Уже розповідала, що дуже люблю читати, щоправда, перевагу надаю паперовим, а не електронним книгам, хоча й такі в мене є. Тримати в руках нове, із запахом друкарні, видання, перегортати живі сторінки це теж, знаєте, насолода. Читаю скрізь, де лише трапляється нагода.
Книги – це моє захоплення, але найбільшу насолоду зараз отримую від спілкування з онучками. Мої великі діти – син Юрій та його дружина Ірина подарували мені чудових, найкращих у світі дівчаток – Настунечку й Наталочку, яких я обожнюю. Мама, син, невістка та внученьки – це мій власний Всесвіт нині, який дає мені неймовірну енергію та бажання жити, працювати, насолоджуватися життям, мати власні бажання, мрії, це найбільше моє щастя в житті. Дуже люблю свою роботу в усіх її вимірах, з науковими досягненнями та невдачами, але моє душа це – родина. Тому найбільша радість для мене – це години, які я проводжу з найріднішими.
– Нинішні часи емоційно виснажливі й не завжди людська психіка може таку напругу витримати. Від депресії поганого настрою люди рятуються по-різному. Хтось, наприклад, іде на шопінг…
– Лише не я, це заняття не для мене. Можливо, мене не зрозуміють інші жінки, які так релаксують, але для душі в мене є книги, музика. Люблю різну музику – вона змиває весь негатив. Як біологиня можу сказати, що музика налаштовує мозкові хвилі на позитивний лад.
– Про що ваші мрії?
– Єдине бажання – перемоги нашої країни у цій війні. Хочу, щоб мої внучки, як й усі діти України, жили під мирним небом. Це мрія, з якою зустрічаю кожний свій ранок.
Лілія БАСК