Цього разу гостею нашої «Вітальні» є авторитетна науковиця, людина великої душі та з готовністю допомогти за будь-якої ситуації студентам і колегам, доцентка кафедри медичної біохімії, заступниця директора навчально-наукового інституту фармакології, гігієни та біохімії ім. М.П. Скакуна Оксана Острівка. Вона – авторка та співавторка понад 88 навчально-методичних і наукових статей, однієї монографії та 8 посібників з біохімії. В нашому університеті Оксану Іванівну знають ще й як активну членкиню профспілкового комітету, багато років вона працювала в приймальній комісії. Спілкувалася з нею про все: чому вирішила стати біологинею, як прийшла в наукову родину, улюблені місця відпочинку, нинішніх студентів і рідних її серцю людей. Зі спогадів про дитинство розпочалася наша розмова.
«Не забувай, якого роду»
– Оксано Іванівно, може помандруємо трішки в часі й ви пригадаєте свої роки дитинства, сім’ю, в якій виросли?
– Народилася в місті Улан-Уде, це російська федерація, столиця республіки Бурятія, там, власне, й познайомилися мої батьки. Тато – Калиняк Іван Дмитрович. Його ще маленьким виселили в ті краї разом з «неблагонадійними» батьками. Мешкали вони у селі Сороцьке тодішнього Теребовлянського району. Радянська влада покарала їх фактично нізащо – в їхньому селі застрілили голову сільської ради, а вбивця замітав сліди через їхнє подвір’я, що засвідчила в письмовій формі найближча сусідка. Цього було достатньо, аби сім’ю з двома дітьми відправити в далекі краї. У мами дещо інша історія, але також доволі трагічна. Її сім’ю виселили з Рівненщини. Дідусь Волинець Парамон Данилович був прихильником УПА. В його хаті на хуторі часто переховувалися українські націоналісти, а він допомагав їм й, очевидно, хтось доніс у радянські органи влади. Ще одна причина, чому позбавили батьківщини – мали велику садибу, реманент, чималу господарку, на якій працювали наймані робітники, тож вважалися куркулями. Спочатку дідуся забрали до в’язниці у Воркуті, де він провів 9 років, щоправда, його згодом реабілітували, але весь термін відбув, як мовиться, від дзвінка до дзвінка. Сім’ю ж виселили. Тому мої тато та мама виросли на чужині, знайшли один одного в Улан-Уде, де й створили власну родину. У нас була велика дружня сім’я – три сестрички та один брат. Батьки вчили нас завжди триматися купки, цінувати один одного, шанувати й не забувати, звідки наше коріння та якого ми роду. Гадаю, що цей заповіт кожен з нас проніс крізь усе життя.
– Які найяскравіші спогади дитячих років збереглися в пам’яті?
– Усе моє дитинство минуло у селі Сороцьке колишнього Теребовлянського району, куди переїхали згодом батьки, тобто на свою історичну батьківщину. У нас була дуже любляча сім’я й усім, що досягла, я зобов’язана татові та мамі, які мали багато сільської роботи, були завжди в клопотах, але діти для них – понад усе. Ми зростали в любові. Тато працював інженером у колгоспі, мама – продавчинею у сільмазі. Отож робочі дні всі були зайняті, а вихідні – це вже наші. Вони намагалися нас кудись повезти, щоб ми щось цікаве побачили, відкривали нам цей прекрасний світ, наскільки це було можливим. Чомусь згадалися часи, коли тато їздив у відрядження. Кожного разу ми дуже чекали на його повернення, бо знали, що смаколики, солодощі обов’язково будуть, з порожніми руками він ніколи не повертався. Якось поїхав за деталями до сільськогосподарської техніки аж у москву, це було перед посівною, а звідти привіз нам велику валізу апельсинів і цукерок. У селі ні помаранчів, ні шоколадних цукерок ніхто в очі не бачив, а ми смакували ще, напевно, з місяць – розглядали яскраві обгортки, вдихали запах екзотичних в ті часи фруктів. Тато завжди хотів нас чимось потішити. Якось однієї погожої днини зібрав нас – і гайда в обласний центр, до Тернопільського ставу на водну прогулянку. Наближається до причалу теплохід, у радянські часи він один лише ходив, брат і сестрички проходять на борт, а я, як мене й вчили вдома, пропускаю старших – групу американських українців зі США. Всі зайняли свої місця на борту, а я ще на кілька хвилин затрималася, загаялася біля берега, дуже хотіла на диких качок подивитися. Дивлюся, а теплохід починає відчалювати, за кілька хвилин ген-ген від берега. Я в паніці, гадала, що пішла нанівець моя прогулянка. Але тато не розгубився: через кілька хвилин почула голос з радіорубки: «Оксано Калиняк, заходьте на борт». Як з’ясувалося згодом, тато домовився з капітаном, щоб він зійшов з курсу і повернувся за мною. Я була в захопленні від побаченого, а опісля ми з татом підійшли в капітанську рубку та подякували за таку послугу, я була дуже розчулена. Взагалі ж тато був надзвичайно комунікабельною людиною, дуже легко сходився з різними за характером людьми, як кажуть, умів найти з усіма спільні точки дотику. Ніколи не впадав у відчай, навпаки, сконцентровував зусилля й це допомагало йому в критичних ситуаціях. Інший сидів би та чекав, а він швидко зорієнтувався у ситуації й навіть зумів курс теплохода змінити заради своєї доньки. Цю батьківську відданість та любов я відчувала завжди. Запам’ятала його шляхетною, доброю та невтомною людиною. І безмежно вдячна татові, що вчив мене дивитися на цей світ широко розплющеними очима, пізнавати незвідане, долати труднощі та докладати зусиль, щоб усе задумане сповнювалося. Помер він від третього інфаркту, практично за кілька хвилин, у лікарні, фахівці нічого не могли вдіяти, я навчалася тоді на п’ятому курсі біологічного факультету Львівського університету ім. Івана Франка.
«Закінчила сільську школу, але мала ґрунтовні знання»
– На біофак батько порадив вступати?
– Ні. Нас батьки ніколи ні до чого не змушували. Сестрі подобалася мова та література – будь ласка, вступай на філологічний. Мене захопила у старших класах хімія та біологія, тож тато і мама підтримали мою пристрасть. Узагалі все розпочалося ще десь з восьмого класу, коли я почала займати призові місця з хімії та біології в районних, обласних олімпіадах. Звісно, займалася зі своєю вчителькою біології Олександрою Павлівною знач- но більше, ніж інші учні. До слова, в нашій студентській групі я одна була з Тернопільщини, інші переважно зі Львова або ж Львівської області. Закінчила сільську школу, але мала ґрунтовні знання, то ще й могла гарну конкуренцію львів’янам скласти, але я, навпаки, часто допомагала їм з біології, англійської мови. Викладачі нас заточували на те, що в майбутньому ми станемо науковцями, й справді, після закінчення мало хто йшов працювати в школу, більшість в науково-дослідні інститути, на викладацьку роботу. Нас у групі було дуже мало, лише дев’ятеро. На четвертому курсі я обрала спецкурс «Біофізика», доволі складний. Але він мені чомусь доволі легко давався і я отримувала навіть підвищену стипендію. Керівник курсу, а згодом й моєї дипломної роботи Ярослав Іванович Олійник, очевидно, оцінив мої здібності та старанність і влаштував мене та ще двох студентів на договірну тему, відтак ми мали невеличкий підробіток.
– Чим ще запам’яталися студентські роки?
– Студентське життя залишило незабутні спогади. Всі, хто навчався на біологічному факультеті, знають, що літні студентські практики – це вир відчуттів, вражень та екстремальних подій. Скажімо, на першому курсі – практика з ботаніки та зоології на Закарпатті, факультет там мав свій стаціонар. Спочатку ми разом з викладачкою їхали потягом до станції Кваси, а далі пішки підіймалися вглиб Карпат, тобто на місце дислокації. Спали на підлозі, готували їсти на дровах. Якось прийшли з лісу, а пічки немає – розвалилася. Але наші хлопці виявилися ще й гарними майстрами – вмить все відлагодили й ми взялися до приготування страв. Не знаю, як нинішні студенти це сприймали б, але ми не відчували жодного дискомфорту, навпаки, заряджалися емоціями на увесь рік. Після другого курсу практика відбувалася вже у Шацьку, там на озері Пісочне був розташований ще один, але вже більш сучасний факультетський стаціонар. Я, як завжди, була відповідальною за кухонні справи, їздила разом з подругами закуповувати продукти у Шацьк, а потім по черзі з дівчатами готували. До слова, на цій території є велика кількість рослин, занесених до Червоної книги, й ми їх вивчали. Дуже цікавою була наукова практика після третього курсу, яку я проходила в рибному господарстві на Бурштинській ГЕС, вивчала вплив радіації на організм риб, опромінювала ікру, занотовувала та аналізувала необхідні для цього дослідження показники. У студентські роки також проявилися й мої творчі здібності. Якось вирішила піти на прослуховування до відомого в ті часи на всю Україну студентського хору «Черемош» – і уявіть мене взяли. Це дуже потужний колектив, який нараховував загалом 300 осіб з великою інструментальною, хоровою групою та танцюристами. Об’їздила з цією командою чимало країн Східної Європи, тоді відомі артисти не могли потрапити на зарубіжні гастролі, а ми побували в Польщі, Болгарії, Чехословаччині, Угорщині й, звісно, мали концерти в Україні. Пригадалося, як наші хористи поверталися після репетицій додому, вже добре розспівані, було це о 22 годині. Спочатку їхали трамваєм до останньої зупинки, далі йшли пішки й співали у весь голос так, що луна йшла, а мешканці мікрорайону Майорівка, де були наші гуртожитки, вже нас чекали. Зустрічали з радістю, дарували оплески, дякували за пісні. Це було так зворушливо.
«Дякую долі, що зустріла професора Ярослава Гонського»
– Як розпочалася ваша наукова діяльність?
– Після закінчення вишу мене скерували на роботу у середню школу в райцентр Нестеров, зараз цьому місту повернули його давню назву Жовква. Це неподалік Львова. Попрацювала там рік і вирішила переїхати ближче до мами, бо тато помер, сестричка ще неповнолітня була, тож потребували підтримки. Знайшлося місце праці на Тернопільському заводі безалкогольних напоїв у біохімічній лабораторії. Тоді завод дуже активно працював, пригадуєте популярні напої «Тархун», «Байкал», «Ситро», а ще варили квас, оцет виготовляли. Нашим завданням було стежити за якістю води та контролювати біохімічні показники напоїв. У 1986-1987 роках завод виконував договірну науково-дослідну роботу з кафедрою медичної біохімії, яку очолював в ті роки професор Ярослав Іванович Гонський. Так ми познайомилися. З’явилася нова договірна тема з вивчення ентеросорбенту «Оксісорб» і він запросив мене взяти участь у науково-дослідницькому проєкті. А я ніби й чекала на це, бо давно мріяла про наукову роботу. Відтак 2 січня 1988 року стала молодшим науковим співробітником у науковому проєкті, яким керував Ярослав Іванович Гонський. З цього й розпочався мій шлях у ТНМУ та наша багатолітня наукова співпраця. Але після розпаду срср фінансування цих договірних тем завершилося й з наукових співробітників ми стали старшими лаборантами кафедри біохімії.
– Не було розчарування, смутку, що доля посміхнулася, а потім ніби й відвернулася від вас?
– Знаєте, я настільки ввійшла тоді в цей командний ритм, влилася в колектив, захопилася науковою працею, що навіть про це й не думала. І розчарування точно не було. Навпаки, дякую долі, що зустріла тут Ярослава Івановича, який згодом став науковим керівником моєї кандидатської дисертації. Він зростив цілу плеяду тоді ще молодих вчених-біохіміків, а нині відомих науковців, це – професори Іван Миколайович Кліщ, Михайло Михайлович Корда, Світлана Романівна Підручна, Людмила Степанівна Фіра. Ми і науку активно просували, і організовували гарне дозвілля у вільну хвилину.
Користуючись нагодою, хочу висловити велику вдячність кафедральним колегам, науковцям старшого покоління, які гостинно зустріли нас, викладачів-початківців, у всьому допомагали, піклувалися, ділилися педагогічним досвідом. Доцентки Наталя Павлівна Саюк, Любов Мирославівна Рубіна, Галина Григорівна Шершун – корифеї нашої кафедри й водночас щирі, доброзичливі та надзвичайно турботливі люди.
«Міцні знання з біохімії – це запорука успіху лікаря»
– Але часи змінюються й нині ви вже самі в ролі наставниці студентської молоді. Як заохочуєте до непростої для сприйняття студентами дисципліни?
– Завжди кажу студентам, що міцні знання з біохімії – це запорука вашого успіху як лікаря, бо ж ми вивчаємо всі біохімічні показники організму, які необхідні для успішного лікування пацієнта. Викладачі нашої кафедри активно працюють зі студентами, магістрами. Наприклад, цього року успішно захистила наукову роботу магістрантка фармацевтичного факультету Наталя Двуліт щодо стану білкового обміну за дії важких металів. Під моїм керівництвом вона проводила дослідження на піддослідних тваринах щодо ураження їх організму нітритами, нітратами та солями кадмію. Зрозуміло, що й людський організм теж потерпає від цих речовин. Але тут можна поставити запитання: а в який спосіб ми нагромаджуємо в своєму організмі, скажімо, солі кадмію? А дуже просто. Цигарковий дим, вихлопні гази від автомобілів, акумуляторів, які в нинішні часи на вулицях практично на кожному кроці – це і є кадмій, який нас отруює. Зауважу, що кадмій не розщепляється в землі впродовж 100 років. У людському ж організмі він нагромаджується в печінці, легенях та інших органах й спричиняє важкі патологічні процеси. Нітрати та нітрити – це відповідно ранні овочі та вуджені продукти, які ми так полюбляємо та які шкідливі для нашого організму, бо містять ці речовині. Не буду вдаватися в подробиці, але ми підтвердили результати цієї роботи рекомендаціями до клінічного застосування. Сподіваюся, що наші дослідження розширять можливості сучасного лікування багатьох недуг, спричинених дією цих речовин.
Щодо моєї педагогічної діяльності, то вже багато років я маю кураторські групи. У мене достатній досвід цієї діяльності. Намагаюся вникати і в навчання, і в повсякденне життя молоді. Потрібно вчасно скерувати, допомогти, особливо в нинішні часи, коли маємо багато внутрішньо переміщених сімей, дітей-сиріт, напівсиріт. Дуже полюбляють мої студенти поїздки, екскурсії, бо це завжди весело, цікаво, захопливо.
Це найкращий спосіб пізнати один одного, світ, розширити свій кругозір. Особливими є екскурсії до музею Івана Горбачевського у с. Зарубинці. Вважаю, що кожний студент – майбутній лікар повинен побувати в музеї-садибі вченого, чиє ім’я носить наш університет. Коли я була студенткою, то це ім’я замовчувалося радянською владою, тому ми нічого про нього не знали, хоча він зробив відкриття світового масштабу – вперше у світі пояснив причини виникнення подагри, синтезував сечову кислоту з гліцину, що до того не вдавалося нікому, відкрив фермент ксантиноксидазу та зробив багато інших відкриттів. Тому відкриваю для них це славетне ім’я, як для мене та для нашого вишу, зробив це колись професор Ярослав Іванович Гонський. Дуже пишаюся тим, що побувала на стажуванні в Карловому університеті, ректором якого свого часу був Іван Якович. Побачила, як чеські науковці шанують ім’я нашого видатного краянина – на кожному поверсі університету є бюст Івана Горбачевського, на кафедрі біохімії височіє його великий постамент, а в центрі Праги постав пам’ятник Іванові Горбачевському, біля якого завжди живі квіти.
«Душевних сил надають наші студенти»
– Розкажіть про власні захоплення.
– Моє найбільше захоплення – то робота, а всі інші якось вже поміж неї. Серед улюблених – вирощування квітів, городніх культур і, звісно, подорожі. Якщо раніше часто мандрувала закордонням, то зараз – Україною. Часто буваю на Закарпатті, яке полюбила всією душею, там у мене багато друзів, а природа така, що, напевно, найкращої в усьому світі не знайти.
– Ваш чоловік поділяє ваше захоплення?
– Орест не лише поділяє мої улюблені заняття, але й надихає. Познайомилися, до речі, ми у моєї подруги на дні народженні й вже 28 років разом. Побували чи не в усіх куточках Закарпаття, часто відвідуємо термальні води, мінеральною водою оздоровлюємося, лікуємося природними методами.
– Що потрібно, на ваш погляд, аби в душі було завжди комфортно?
– Не тримати образи на людей. Бо ж трапляється, коли хтось «нерівне» слово сказав, чи ще гірше – образив, і людина нервує, злиться, замикається у собі. Треба прощати, а якщо не виходить, то вчитися й тоді життя буде радісним. Нам, наприклад, надають душевної сили наші студенти, вони молоді, активні, з гарним почуттям гумору – й ми молодіємо душею разом з ними.
– Що може зробити ваш день?
– Та будь-що, навіть якась дрібничка, яка для когось незначна, але для мене важлива. Скажімо, чоловік приготував каву, як він це вміє. Він знає, що я і капучино з різними смаками люблю, то чому б мене не потішити. Ось і настрій гарний на увесь день.
– У чому сенс життя, як гадаєте?
– Суть життєвого шляху кожного з нас – нести у світ щось добре, позитивне, те, що зробить життя людей кращим. Без комфорту та злагоди в родині теж не буде жодного сенсу, бо навіщо тоді «пусті» стосунки. Тому маємо зрощувати наше толерантне ставлення один до одного скрізь – у колективі, сім’ї, на вулиці, у супермаркеті, тобто створювати навколо себе атмосферу добра.
– Про що ваші мрії?
– Щоб закінчилася нашою Перемогою велика війна й українські захисники повернулися до своїх родин. Бачу Україну вільною, незалежною та процвітаючою державою.
Лариса ЛУКАЩУК