Доцентка кафедри функціональної та лабораторної діагностики Олена Бакалець 12 років тому була однією з команди професіоналів ТНМУ, які закладали підмурок кафедри, що стала для неї рідною. Формувала ж і викарбовувала її як викладача патофізіологія, в яку залюбилася ще під час навчання на третьому курсі нашого університету. Про вибір фаху, професійний шлях та його складні моменти, про найрідніших людей та їхній вплив на власне життя, про виклики сьогодення – у нашій розмові з Оленою Бакалець напередодні її ювілейного дня народження.
Беззаперечне відчуття любові та захищеності
– Олено Валеріївно, ви у дитинстві мріяли бути тим, ким є зараз?
– Мої батьки – лікарі. Вони вчилися в нашому тоді ще медінституті, обоє завершили навчання з відзнакою. Батько обрав фах кадрового військового лікаря, а мама – невропатологині. Їхня робота була часто у важких умовах, особливо у віддалених на сотні кілометрів від цивілізації гарнізонах, у тайзі, де потрібно було надавати допомогу широкого профілю чи не цілодобово. Було багато справді складних випадків за обставин, коли немає ні часу, ні можливості чекати на допомогу й треба розраховувати лише на себе. Тож я жила у середовищі лікарів та їхніх пацієнтів. У період, коли було максимально важко, особливо під час самих переїздів, батьки залишали мене в рідному місті, у Тернополі, з бабусею і дідусем. Моя бабуся, Олена Харитонівна, була вчителькою, яка за пів століття у школі виховала не одне покоління тернополян. Навколо неї завжди було багато учнів, їхніх батьків і колег. А це інші розмови та цілком інша атмосфера.
Тож залежно від періоду, з ким більше спілкувалася, я мріяла бути то лікаркою – як мама з татом, то вчителькою – як бабуся. До слова, до одруження, навіть відрекомендовувалася кількома прізвищами: бабусиним і маминим дівочим – Блажко та своїм дівочим – Бондаренко.
Уже в 11-у класі цілковито, як здавалося, впевнилася в тому, що буду вчителькою та вступатиму в педінститут. Та якось у школі нам влаштували день самоврядування, під час якого я провела кілька уроків. І саме цей день став для мене лакмусовим папірцем: збагнула, що вчителькою в школі працювати не зможу.
– Що саме наштовхнуло вас на таку думку?
– Учні – це діти різного віку, частина з яких просто не хоче вчитися. Я не була готова заохочувати чи змушувати їх навчатися. І досі впевнена, що вчинила правильно. тішуся, що в мене був такий епізод, який не дав мені помилитися у професійному виборі.
– Все одно ж вас то не минуло – ви стали викладачкою.
– Так, не минуло, та все ж таки я викладаю вже дорослим людям, зрілим. Мій викладацький шлях складався так, що спілкувалася зі студентами всіх курсів, окрім першого. Вже багато років поспіль – лише з шостим курсом. Мої студенти – це практично вже мої колеги. Ще трішечки – й вони вже лікарі. Не діти в школі, а свідомі сформовані люди.
Отож, після цього дня самоврядування вирішила, що буду вступати в медичний.
– Як батьки сприйняли ваше рішення?
– Вони зраділи та підтримали мій вибір, але тато застеріг мене: «Ти вибрала собі нелегкий хліб».
– Ви згадували потім ці батькові слова?
– Так, донині. Під час навчання в інституті щоразу запитувала батьків: «Може, вже наступного року буде легше?». Вони відповідали: «Потерпи ще ось зараз, далі буде легше». І так до шостого курсу.
– Що в дитинстві вкладали в ту особистість, якою ви зараз є, батьки?
– Моя родина – це той фундамент, який тримає мене міцно-міцно, це мій острівець, моя основа, моя база. У нашій родині панував своєрідний культ навчання, освіти, творчості. Тато малював, писав вірші. Мама грала на фортепіано. Вона та дідусь дуже гарно співали. Вдома часто звучала музика. У сімейній бібліотеці, яка налічувала понад чотири тисячі книг різної тематики, можна було знайти відповідь на будь-яке питання. Я й загалом щаслива людина, а мої дорослі подарували мені дитинство, сповнене безумовного щастя. Завжди казала, що я – дівчинка, яка виросла в оранжереї. Мене всі любили та оберігали від усіляких негараздів, як, зрештою, й брата. Життя на валізах сповнене безлічі труднощів: і кліматичних, і побутових, різних.
– У різних школах навчалися?
– За період свого шкільного життя я змінила шість шкіл.
– Це ж неймовірно складно!
– Так, складно, але це карбує характер, тому що потрапляєш у вже сформований колектив дітей, де існують свої правила, ієрархія, тебе кожен перевіряє на міцність, а ти маєш відстояти власне місце під сонцем. Але у моєму випадку, не пригадую, щоб це тривало довше, ніж тиждень чи два. Потім все було добре, і випробовування переростали у багаторічну дружбу. Звісно, це вимагало певного характеру, комунікації. Мені вистачало витримки та почуття особистої гідності не скаржитися батькам і власні проблеми розв’язувати самостійно.
– Чи були моменти, коли хотілося поскаржитися?
– Радше були моменти, коли треба було поскаржитися. Але якщо б я це зробила, батьки пішли б у школу, й в очах своїх однолітків я б виглядала маминою плаксою. Тож вирішувала все сама.
– Ось ви кажете, що зростали оранжерейною дитиною, але ж з іншого боку – ви й бойова!
– Так, бойова. Оскільки, якщо хочеш бути кимось навіть у тому дитячому колективі, в тебе має бути характер. Переступати свої кордони я не дозволяла. Вже з віком усвідомила, що саме труднощі тебе загартовують, точніше – те, як ти їх долаєш. Як кажуть: «Не так важливо скільки разів ти впав, як те, скільки разів піднявся».
– Гадаю, таку впевненість у собі дозволила вам виплекати, власне, любов рідних.
– Батьки для мене були взірцем високого лікарського професіоналізму, відданості професії, доброчесності та сімейних цінностей. Тато Валерій Іванович був досить суворий: він, оберігаючи мене, встановив чіткі межі, що можна та що не можна. І це добре, переконана, для дітей так і повинно бути. Мама, Людмила Григорівна, більш м’яка, тож, коли вже було забагато «не можна», вона «приймала удар» на себе й мені ці заборони дещо пом’якшувала. Тепер уже з висоти свого дорослого життя розумію, що беззаперечне відчуття любові та захищеності, усвідомлення, що в тебе є ті, хто за тебе горою, – це те, що давало сміливість тоді й дає сили й упевненості зараз. Дякую за це своїм батькам та чоловікові.
«Як викладачка формувалася на кафедрі патофізіології»
– Ви зауважили, що навчання в медичному виші загалом складне. Що для вас було найважчим у ваші студентські роки?
– Анатомія. Я логік, мені легше запам’ятовувати матеріал через ланцюжок подій, через причинно-наслідкові зв’язки. Звичайно, потім були предмети теж нелегкі, але анатомія згадується найбільше, можливо, тому що вона була першою такої складності після шкільного навчання.
– Хто з викладачів упродовж навчання мав на вас такий вплив, що ви взяли щось від них і для своєї викладацької праці?
– Абсолютно всі! Від кожного з них я взяла перлини їхнього досвіду, знань, мудрості та таланту. Від когось інформацію чи вміння, від когось – стиль спілкування, людяність, доброзичливість, спостережливість. З викладачами мені дуже пощастило. Легко не було, всі були вимогливі, проте надзвичайно великі професіонали.
Якщо описувати все, гадаю, вийде кількатомний збірник. У медицині є певні теми, які вчиш щороку на різних дисциплінах у тій чи іншій інтерпретації, так би мовити, під різним кутом зору. Наприклад, аналіз електрокардіограми. На тодішній кафедрі госпітальної терапії працювала викладачка Оксана Василівна Давидович, яка мене якось запитала: «Оленко, ти кардіограму знаєш?». Я як справжня відмінниця кивнула головою, мовляв, знаю. Напевно, мій вигляд був такий, що моє «знаю» викладачку не переконало. Я справді довго й старанно вчила, та чогось все одно не вистачало. Оксана Василівна так просто та зрозуміло розповіла, що я зараз своїм студентам пояснюю так, як тоді на п’ятому курсі почула від неї. Схожа історія й про диференційну діагностику жовтяниці вже на шостому курсі від корифея хірургії професора Юрія Теофіловича Коморовського. От справді, геніальність – в простоті. Його схему, намальовану олівцем, я багато років зберігала – боялася забути те, що нарешті зрозуміла.
– Які дисципліни вас вабили?
– У студентські роки моя схильність до пошуку причинно-наслідкових ланцюжків реалізувалася у патофізіології. На третьому курсі я просто залюбилася в цей предмет! І відтоді до шостого курсу із задоволенням займалася у студентському науковому гуртку, яким опікувалися Марія Романівна Хара та Ольга Володимирівна Денефіль. Патофізіологія – це моя любов.
– Це вирішило ваш вибір спеціальності?
– Не відразу. Я мріяла про практичну медицину. Пішла в терапію, працювала алергологинею, моя кандидатська дисертація присвячена цьому напряму. Власне, я й надалі бачила себе в алергології. Але згодом, коли вже розпочинала викладацьку діяльність, за своєю спеціальність зробити це не вдалося. Одним з кількох запропонованих варіантів була посада викладача на кафедрі патофізіології. Зірки зійшлися! Так я прийшла на улюблену кафедру та пропрацювала там два роки. Це – чудовий колектив, професійний та вимогливий у роботі, з відчуттям взаємної поваги й підтримки, кожен – талановита особистість. Тоді завідувачкою кафедри була професорка Марія Романівна Хара. Вона, професори Василь Васильович Файфура, Юрій Іванович Бондаренко, якого, на жаль, уже немає з нами, й усі, хто на той момент працював на кафедрі, сформували з мене викладача. Адже на викладацьку роботу я прийшла після 12 років практичної. Багато чого змінилося з моїх студентських років, були і труднощі, і кумедні ситуації. Безмежно вдячна всім, хто підтримував, підказував, допомагаючи мені освоювати нову професію.
– Тобто після закінчення вишу ви навіть у гадці не мали, що станете викладачкою?
– Саме так. Закінчила нашу медичну академію 1997 року. 1990-і – специфічні, складні, це роки, що перевіряли на міцність усіх. Певний час після закінчення академії я не могла знайти роботу. Недовго – вісім місяців шляху із задоволення від свободи до відчуття нереалізованості, позбутися якого допомогло відкриття при університеті лікувально-діагностичного центру на теперішній вулиці Олени Теліги. Мені запропонували піти туди лікаркою-терапевткою денного стаціонару. І це була соломинка, за яку я вхопилася. Для мене це було щастя! І я з таким завзяттям почала працювати, що на викладацьку роботу в університет йшла уже з посади завідувачки відділу. У нас працював молодий колектив, ми досі всі спілкуємося, дружимо, підтримуємо теплі стосунки, хоча самого діагностичного центру вже немає. Саме там я стала алергологинею, мої колеги та друзі спонукали мене почати писати дисертацію – плід моєї практичної діяльності, а професор Михайло Антонович Андрейчин, мій науковий керівник, талановитий лікар і вчений, вчив мене робити перші кроки в науці.
«Маєш бути сильним, інакше не допоможеш»
– Ви пригадували, що найважче для вас було під час навчання. Які ж найскладніші моменти в роботі?
– Їх чимало. Якщо ви зауважили, то в різні періоди мого життя моїми наставниками були відомі, неординарні особистості, яким багато чим завдячую. Можливість спілкуватися з ними – досить висока планка, постійно треба працювати над собою, навчатися, страшно не виправдати довіру та сподівання.
Моя повсякденна праця має дві основні складові: робота лікарки та викладачки. У лікарській роботі для мене найскладніше навчитися тримати, якщо так можна сказати, під контролем співчуття біді та болю пацієнтів. Часом серце просто рветься на шматочки, а маєш бути сильною й упевненою, тому що людина приходить до тебе по допомогу. Так, саме це й найскладніше. Все решта – виклики, що спонукають тебе шукати відповіді або самостійно, або з допомогою колег.
У викладацькій роботі мені найскладніше оцінювати студентів. Була б моя воля, взагалі проводила б заняття без оцінок.
– Ви були серед тих, хто створював кафедру функціональної і лабораторної діагностики. З чого все починалося?
– Це був 2012 рік, в університеті ректором тоді був Леонід Якимович Ковальчук, створювали нову кафедру функціональної діагностики і клінічної патофізіології. Тоді нас було п’ятеро: завідувачка Марія Іванівна Марущак, Світлана Вікторівна Дзига, Ніна Богданівна Бегош, Тетяна Анатоліївна Заєць та я. Ми до цього працювали на різних кафедрах, викладали інші дисципліни та мали різні лікарські спеціальності. Дуже чітко пригадую наш перший день у травні того року. Є лише ідея, яку треба втілити, більше нічого. Ми знайомимося та отримуємо «домашнє завдання» на літо: з першого вересня наша кафедра вже має розпочати навчання. І ми це зробили! Крок за кроком кафедра зростала та вдосконалювалася, кожен був відповідальний за свою частинку нашого спільного механізму, щоб він працював чітко й злагоджено. Мінялися курси, складові дисциплін. Ми опановували нову лікарську спеціалізацію.
На жаль, ми живемо у період нестабільності в усьому. COVID-19, повномасштабна війна внесли свої корективи й у нашу роботу. Але, сподіваюся, що наші труднощі тимчасові й ми їх подолаємо.
– За вашими спостереженнями, як COVID-19 та війна вплинули на студентів, на їхню мотивацію навчатися?
– Не можу стверджувати про всіх, але мої студенти хочуть вчитися. Повторюся, я спілкуюся зі старшокурсниками, особистостями, які здебільшого зробили власний усвідомлений вибір і вже пройшли довгий, важкий шлях – шість років навчання в медичному університеті. А які вони запитання ставлять! Зізнаюся, що зараз мене як викладачку сучасні студенти дуже мотивують. Це наше своєрідне покоління-апгрейд. Покоління, яке завдяки інтернету має майже необмежений доступ до інформації. Але з іншого, на жаль, вони змушені жити у цей жахливий воєнний період: і страх, і небезпека, і втрачені можливості…
«Кожен день тепер – виклик»
– Як на вас відобразилася війна?
– Як і на всіх. Це – біль, страх, найжахливіше, що може бути в житті. Навіть не знаю, чи існує слово, яке може все це описати. Напевно, «війна»…
– У чому шукаєте заспокоєння, налаштування на позитив?
– Спочатку, в лютому 2022-о, я, мабуть, як й усі, була в розпачі, не знала, як діяти. Насамперед не могла збагнути, як взагалі це можливо: війна у ХХІ столітті? Охоплював жах. Але потім довелося опанувати собою. Діти на той час були ще школярами, а я – мама, отже, мушу бути сильною, маю дати їм ту опору, як колись дали мені мої батьки. Допомагає мені велика підтримка родини, друзів. Робота рятує. Вирішила, що якщо я не пішла на війну, як інші чоловіки й жінки, залишилася біля дітей, отже, щодня просто маю допомагати всім, кому можу, виконувати свою роботу ще краще, навчати студентів, адже потім вони будуть лікувати людей, наших захисників.
– Ваша сім’я для вас – це…
– …це моє ядро, моя любов, найдорожче. Моя сім’я – це чоловік Ігор і сини Андрій та Юрій.
– Складно бути мамою хлопців?
– Мабуть, не складніше, ніж мамою дівчат. Мамою взагалі бути непросто.
– Ще й, напевно, тепер, у цей непростий період?
– Гадаю, так було й буде завжди, за будь-яких зовнішніх обставин, адже кожне покоління має свої виклики. Найскладніше мені як мамі тримати баланс між надмірною опікою та можливістю дати дітям робити власні помилки в той момент, коли хочеш порадити, підказати, як краще.
– Сини пішли вашим шляхом?
– Мій чоловік – адвокат. Старший син – майбутній програміст, а молодший – майбутній лікар.
– Незабаром ви відзначатиме ювілейний день народження. Які у вас відчуття? Переважно жінки не дуже люблять підводити різні риски у віці.
– Я нетипова жінка. Переконана, що особливо нині ми всі повинні бути горді, що маємо вік, цінувати власні роки. Вік – твоє життя, нагорода. Я аж ніяк не комплексую з цього приводу, навпаки – усвідомлюю його та цілком комфортно почуваюся в ньому. Некомфортно можна себе почувати, напевно, в підлітковому віці, коли ще не знаєш, хто ти. І наче вже не маленький, не ходиш з мамою за ручку, проте ще не знаєш, хто ти, лише вчишся бути кимось. А з віком вже знаєш, хто ти, що любиш, кого любиш, хто твій друг, знаєш, що хочеш та як діяти.
– Трапляються у вас моменти, коли не знаєте, як діяти?
– Як правило, знаєш те, що в тебе вже було. Тобто якщо у твоєму житті траплялася схожа ситуація, надалі вже чітко знатимеш, як варто, чи не варто чинити. А тут у нас щодня якесь завдання із зірочкою. Коли більше, коли менше. І ти шукаєш відповіді у досвіді попередніх поколінь, у своєму власному, запитуєш колег, друзів і навіть студентів – а як би вони вчинили у цьому випадку. До речі, молоді люди часто дають дуже гарні поради, приймають нетипові креативні рішення. Нас, як це не дивно, саме досвід іноді трішечки гальмує.
– Маєте захоплення, що додають барв до життя?
– Дуже люблю щось робити руками: шити, в’язати, вишивати. У мене в родині всі жінки – майстрині. Дуже багато з того, що можна зробити руками, я вмію. Але для цього треба мати гарний настрій та час. А часу зараз катастрофічно не вистачає.
– Про що нині найбільше мрієте?
– Гадаю, в нас всіх зараз одна мрія – мир.
– А особиста?
– Хочу, щоб мої діти були щасливі. Щоб якомога довше жили та були здорові мої рідні й друзі. А ще – дуже хочу на море. Обожнюю море, востаннє насолоджувалася ним ще до ковідної пандемії.
– Щиро дякую за розмову. І нехай усі ваші мрії обов’язково здійсняться!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА