Сьогодні до нашої «Вітальні» завітала неймовірно позитивна гостя – Тетяна Лазарчук, доцентка, авторка та співавторка 111 наукових праць, серед яких три декларативні патенти на винахід і п’ять раціоналізаторських пропозицій. Вона – улюблена наставниця інтернів, шанована науковиця серед колег і студентів. Нещодавно Тетяна Борисівна відсвяткувала свій ювілей, тож ми попросили її поділитися історією життя, професійного становлення та планами на майбутнє.
«Моє коріння – з півдня України»
– Тетяно Борисівно, розкажіть, будь ласка, про своє дитинство та родинне коріння.
– Моє коріння – з півдня України, а саме з Одещини. Батьки, дідусі й бабусі родом звідти. Але в житті тата й мами склалося так, що батько служив на Далекому Сході, у тихоокеанському флоті. Після армії навчався на інженера в одному з вишів Одеси. За скеруванням його відрядили у російський новосибірськ. Власне, у цьому холодному, величезному, із запахом риб’ячого жиру місті ми з братом і народилися. Я прожила там п’ять років. Здається, 1971 року ми повернулися в Україну. Батьки дуже мріяли про повернення на Батьківщину. Завжди згадували про неї, як про рідний дім. І порівняно із сибірськими холодними просторами, Україна була острівцем зелені, життєвої сили та радості. Хвала Богу, через якийсь час вони знайшли-таки можливість втілити цю мрію у життя. Щоправда, повернулися не на південь України, в Одесу, а в цілком невідомі їм краї – на захід, у місто Тернопіль.
– Яким був Тернопіль, коли ви сюди приїхали? Чим це місто запам’яталося вашим батькам?
– Тернопіль прийняв нас дуже тепло й гостинно. Це – затишне, надзвичайно чисте та привітне місто сподобалося батькам настільки, що вони вирішили тут оселитися.
Батько мав інженерну освіту, тож знайшов роботу на підприємстві «Ватра». Мама ж мала дві освіти. За першою – вчителька молодших класів, вона обожнювала працювати з дітьми. Проте після певного досвіду роботи в Карпатах вирішила освоїти професію економіста. Ось так у сім’ї інженера й економістки народилася та зростала майбутня медикиня.
«У серці поселилися відданість медицині та незбориме бажання допомагати людям»
– Як у вас виникла любов до медицини? Це було свідоме рішення чи, можливо, випадковість?
– Спершу про медицину й не гадала. У школі моїми улюбленими предметами були точні науки, зокрема обожнювала математику. Саме з цією наукою й хотіла пов’язати власне життя. Але в дитинстві, коли грала з ровесниками в ігри, найпопулярнішими були професії або вчителя, або лікаря. Так у мені ще з дитинства переплелися ці дві емоції, два світосприйняття – лікарська та вчительська, хоча я й не здогадувалася, що колись це стане моєю професією.
У школі я добре вчилася, зовсім трішки не вистачило, щоб отримала срібну медаль. Хоча мої батьки ніколи не ставили на цьому наголос, завжди повторювали: «Ти маєш отримати задоволення від життя, жити в тих обставинах, які годилися б тобі», й вони мали рацію.
З огляду на свою прихильність до математики, я мала намір вступати в економічний інститут. Але мама сказала: «Спробуємо-но в медичний, якщо не вийде, вступиш в економічний». Одначе «не вийде» – це не про мене. Я вступила!
Тоді медицина для мене, як і для інших студентів, розпочалася з анатомії, як базового предмету. Який я то любила, то було складно, але завжди однозначно цікаво. Студентське життя було різноманітне, яскраве, багате на чудові події та плани.
– Ваш чоловік – теж лікар. Вас звів Тернопільський медуніверситет?
– Так. Десь на другому курсі я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Юрієм Васильовичем Лазарчуком. Він був на курс старший та очолював тоді Клуб інтернаціональної дружби. Коли навчалася на четвертому курсі, ми зіграли весілля, а через рік у нас народився наш син Володимир. Тож виш ми закінчили, будучи у статусі повноцінної сім’ї.
– Чому обрали саме терапевтичний напрям?
– Навчання було дуже цікаве. Зокрема, хірургія, акушерство-гінекологія, нічні чергування. Це все дало чітке уявлення, якою насправді є медицина. Це надзвичайно відповідальна та глибока наука. Але до завершення навчання у виші, я таки усвідомила, що моя стежина – це терапія. Допомогти людині зберегти здоров’я мені було цікаво та важливо, хоча й вабила хірургія. Але в нашій сім’ї чоловік уже був ортопед-травматолог, тож вистачало чергувань, активностей, безсонних ночей, та й два хірурги в одній родині – це було б занадто.
– Знаю, що у вас була практика роботи на Рівненщині в місті Остріг.
– Після закінчення інституту я отримала скерування за чоловіком. Юрій Васильович, пройшовши інтернатуру з ортопедії та травматології в Рівному, отримав скерування на роботу в м. Остріг, тож я за ним поїхала в інтернатуру з терапії. Тут для мене й відкрилася терапія з усіх глибин. Я потрапила в Острозьку центральну районну лікарню, де медицина та терапія для фахівців була всім життям. Дуже завдячую своїм керівникам Людмилі Феофанівні Корнійчук, завідувачці терапевтичного відділення, та Аллі Едуардівні Парфенюк, завідувачці кардіологічного відділення. Це був 1989 рік. Інтернатура вимушено була за скороченим графіком, адже після Чорнобильської аварії виникла велика потреба в лікарях.
Саме тоді в наші серця поселилися відданість медицині та незбориме бажання допомагати людям, які зберігаю донині. Мені пощастило працювати в Острозі, адже це історичне місто, в якому були сконцентровані люди, які «хворіли» медициною й культурою. І ось з однією такою людиною – Рафаелем Срульовичем Шпізелем ми дуже тісно спілкувалися.
Я навчилася там дуже багатьох практичних навичок – робити пункції, мінісекції, ін’єкції, були численні чергування. Нині ми дивимося на захід, де інтерни виконують усю цю практичну роботу, а ми вже тоді вивчали її. У нас не було тієї освітньої частини, якою вона є зараз. Вважаю, що це діамант для молодого фахівця, коли вже працюєш, а тобі досі розказують, підказують, як краще.
– Куди подалися після завершення інтернатури?
– Так склалися обставини, що певний час я працювала терапевтом у психоневрологічному диспансері в Острозі. Це цілком інакша аура, яка трішки розвинула мій досвід і вклала дорогоцінну лепту у сьогодення. Завжди була твердо переконана та дотримуюся цього принципу й нині: в житті не буває чогось надто доброго або поганого, є досвід, який потрібно використовувати. І зараз, оглядаючись назад, задумуюся, хтозна, як склалося б життя, якби не було в мене цього досвіду.
– Яким би прекрасним не був Остріг, але Тернопіль кликав додому?
– Саме так. Я почала шукати шляхи повернення у рідне місто. Тоді мені дали скерування на спеціалізацію «кардіологія» на кафедру кардіології факультету післядипломної освіти, яку на той час очолював професор Борис Іванович Рудик. У мене надзвичайно позитивні спогади з тих часів, адже пройшла інтенсивний насичений курс. Але після його завершення знайти роботу було складно.
Мені вдалося працевлаштуватися у клінічну лабораторію Тернопільської обласної лікарні на посаду лікарки-лаборантки-гематологині. Це був вимушений крок, але як згодом з’ясувалося, надзвичайно цікавий. Гематологія відкрилася для мене зовсім з іншого боку. Я ніколи не була дотична до таких пацієнтів, але розуміння того, наскільки ось ця лабораторна діагностика важлива в постановці діагнозу та веденні цих пацієнтів, прийшло тоді, коли побачила, як часто лікарі бігали у лабораторію, уточнюючи певні моменти.
«Кафедра мене залюбила у себе»
– Як же мрія про терапію?
– Вона мене ніколи не покидала! У моєму медичному житті так склалося, що домінували кардіологія та гастроентерологія. І знову ж таки, волею долі, мої шляхи пересіклися з викладачами кафедри терапії факультету післядипломної освіти, яка базувалася так само, як і кафедра кардіології, в обласній лікарні. Тоді на кафедрі терапії розробляли проблему ведення виразкової хвороби та вивчали хелікобактерну інфекцію, тож мені запропонували спробувати висіяти цю інфекцію, що було надзвичайно складно. Адже для цього потрібно було створити особливі умови – застосовувати мікроанаеростат, якого в нас не було. Пригадую, як ми з викладачем цієї кафедри Михайлом Євгеновичем Гаврилюком і вчителями фізики Тернопільської школи №3 (оскільки мати мого чоловіка була завучкою цього навчального закладу), створювали цей прилад. І нам навіть вдалося висіяти інфекцію, зовні дуже подібну до хелікобактер пілорі, яка навіть під мікроскопом була схожою. Це був успіх! Але наш апарат не був сертифікований, тож його не можна було використовувати в наукових дослідженнях. Так я отримала не лише величезний досвід, а й пропозицію вступити на ординатуру на кафедру терапії. Таким чином і потрапила в цей чудовий колектив, нині кафедри терапії і сімейної медицини факультету післядипломної освіти, яка була та залишається любов’ю мого життя. Тому що люди на цій кафедрі, як тоді, так і зараз – «невиліковно хворі» на медицину та наукові дослідження.
– Розкажіть про свої подальші дослідження, а також захист кандидатської роботи.
– Тоді кафедру очолював Євген Михайлович Стародуб. Це великої душі чоловік, який умів запалити ідеями, ділився досвідом і знаннями. Разом з ним я вперше зайшла в кабінет ендоскопії та спробувала провести ендоскопічні дослідження.
На якомусь етапі стало актуальним питання захворювання підшлункової залози. Для мене це завжди був цікавий і водночас загадковий орган. Так Євген Михайлович запропонував захистити кандидатську. Тема була для мене закритою. Зрозуміло, гострий панкреатит, якщо його запустити, хвороба завдає значної шкоди, навіть до летальних випадків. Здавалося, а що терапевт має до цього всього, адже це хірургія? Та поступово почала вивчати цю тему й зрозуміла, що це дуже цікаво. Тут знову постало питання створення засобів для проведення досліджень, зокрема зонду для отримання соку підшлункової залози. Без цього оцінити функцію цього органу було надзвичайно складно. Тому ми з Романом Васильовичем Свистуном, який тоді навчався в ординатурі на кафедрі хірургії, разом «ліпили» той зонд. Валерій Васильович Куліш, завідувач гастроентерологічного відділення, підтримав нас і не заперечував використання цієї методики. Мені навіть вдалося набрати певну групу. На проведення досліджень у цій царині мене також неабияк надихала Наталія Борисівна Губергріц – голова Українського клубу панкреатологів.
Відтак 2000 року я захистила кандидатську дисертацію на тему діагностики та лікування хронічного панкреатиту. Захист відбувався у Києві в Інституті післядипломної освіти імені П. Шупика. Опонувала мені на захисті Ірина Іванівна Дегтярьова, яка була провідним гастроентерологом на ті часи. І мені запам’яталися її завершальні слова у промові: «Це наша».
– Так ви стали не лише лікаркою, а й викладачкою?
– Після захисту кандидатської дисертації, я так і залишилася на кафедрі терапії, працювала у відділенні гастроентерології. Ця кафедра мене залюбила у себе. Адже тут я мала змогу реалізувати другу парадигму дитячих мрій – стати не лише лікаркою, а й викладачкою.
На своєму шляху я бачила багатьох людей, які були чудовими лікарями, а ось передати свої знання, досвід і вміння їм було складно. Мені ж це вдавалося. Підтвердженням цьому були випадки, коли я зі своїми інтернами заходила в лікарняні палати, просила дозволу пацієнтів з ними попрацювати, то чула від них: «Слухайте цю лікарку, вона вас уміло навчить, знає про що говорить». Тож це мене також надихало. Тішуся, що до мене горнуться інтерни, довіряють моїй думці пацієнти. Так я відсвяткувала на кафедрі вже свій четвертий ювілей. І я за це дякую Богові та щиро радію, що знайшла свій шлях у житті. Але попереду ще чимало роботи, мені є ще що сказати та маю аудиторію, яка радо послухає.
– Якщо пригадати студентські роки, поділіться досвідом, де знаходили час на навчання, науку, сім’ю, де черпали оту життєдайну силу?
– Для мене тоді найбільшою підтримкою та опорою були мої батьки. До заміжжя мої мама й тато були головними в моєму житті. Прийшовши у батьківський дім, я завжди могла щиро поговорити, отримати допомогу, підтримку. Мені ніколи не вказували, як і що маю робити, а просто вислуховували та скеровували на правильне рішення, залишаючи мені право вибору.
Після одруження вже моя сім’я стала для мене отим місцем сили. Ми ніколи не перетворювали дім на консиліум і розгляд важких ситуацій. Але коли потрібна була допомога, вона завжди була. Та й загалом, я така людина, яка по житті йде з оптимізмом, у кожній людині намагаюся бачити добро та позитив, а кожну життєву ситуацію, іноді, здавалося б, не надто приємну сприймаю, як цінний урок.
Тож у студентські роки я й не задумувалася, де брати сили. Ми на заняттях з анатомії сиділи іноді до пізнього вечора, бо знали, якщо не вивчиш, то іспит хтозна чи складеш. Потім були нічні чергування в лікарнях. Але залишався ще час й на інтерклуб, який організовував цікаві зустрічі з різними людьми з різних регіонів тодішнього радянського союзу, походи в кіно, театр тощо.
Хоча мені ж усе-таки видається, якщо забрати у сучасної молоді ґаджети, соцмережі, блоги, ігри, які забирають масу часу та енергії, то життя може відкритися з цікавого, навіть неочікуваного, боку. Бо життя – це спілкування із живими людьми. Тож я переконана, що кожна людина має оце джерело сили, головне – його відкрити та не засмітити, тоді життя буде яскравим.
– З погляду на ваш досвід і професіоналізм, яку б дали пораду першокурсникам?
– Саме на першому курсі людина має відчути: вона на своїй стезі чи ні. Для цього потрібно отримати не лише теоретичну інформацію, а й елементи живої медицини. Для мене це невідкладні стани. Коли людина навчиться надавати домедичну допомогу, зрозуміє, лікарська справа – це про неї чи ні. У моїй практиці були інтерни, які отримували диплом лише тому, що так хочуть батьки. Це марно витрачено багато років. Тому, переконана, кожній людині потрібно чітко обирати свій шлях, свою справу, і якщо відчуває, що це не її, не варто себе мучити.
– Здавна вважалося, що медицина – це служіння людям. Чи дотримуються цього сучасні медики та якими якостями, на ваш погляд, мають володіти?
– Насамперед – це емпатія, якщо не зможеш зрозуміти почуття людей, ніколи не зможеш їм допомогти. По-друге, професіоналізм – це сукупність теоретичних знань і практичних навиків. По-третє, потрібно увесь час навчатися та бути в курсі розвитку сучасної медицини. І звісно ж – мати мрію. Нині відкриті обрії для фахівців, є можливість побувати у будь-якому куточку світу, вивчати нові технології, розвиватися. Хоча найголовніше, переконана, що лікар – це про любов до людей.
– Війна змінила наше життя. А як щодо медицини: дала поштовх до розвитку чи, навпаки, пригальмувала його?
– Є різні боки цього питання. Війна дала поштовх до розвитку екстреної, військової, оперативної, реконструктивної медицини, ортопедії. Вкрай шкода, що ми маємо такий досвід, але його необхідно розвивати. Щодо цивільної медицини, як на мене, її розвиток трішки пригальмувався. Але це зрозуміло, адже медицина – це завжди дороговартісно, а коштів у нашій країні на ці напрями не вистачає. Хоча, на щастя, реформа відбувається, втілюють багато цікавих проєктів. Нам не можна в жодному разі зупинятися, розвиток медицини у всьому світі стрімко йде вперед і нам, як би не було важко, потрібно прямувати за ним.
Ми щодня наголошуємо нашим інтернам, що саме – вони майбутнє української медицини, і це не лише поважно, а й тягне за собою неабияку відповідальність.
«Сім’я – моє джерело натхнення, сили та невичерпної любові»
– Мені видається, що ви годинами можете розповідати про свою роботу, інтернів, улюблену кафедру, під час розмови у вас не зникає усмішка з обличчя ні на мить. Та нам цікаво дізнатися, якою ви є вдома, чим займаєтеся у вільний від роботи час?
– Сім’я для мене не менш важлива, ніж робота. Намагаюся їх розділяти. Сім’я – моє джерело натхнення, сили та невичерпної любові. Надто, коли в нас з’явився внук. Нашому Володимирові чотири роки, це надзвичайно цікава й допитлива дитина. Ми всі докладаємо максимум зусиль, щоб він зростав у любові, добрі та розумінні, що він – не сам. Хочемо йому донести, що у житті родинне тепло – надзвичайно важливе.
Щодо вільного часу. Ми щонеділі з внуком ходимо на вистави у ляльковий театр, а відтак робимо такі собі сімейні вечори, де за вечерею ділимося новинами, емоціями, планами. Це цікаве живе спілкування!
Люблю в’язати, іноді й цьому заняттю приділяю час. Мені від батьків у спадок дісталася дача, але любов до неї – це заслуга чоловіка. Саме він створив там комфортні умови. Це така собі літня резиденція. Там є все, навіть невеличка грядочка, де внук може щось посіяти, а через пів години здивовано запитати: «Чому там ще нічого не виросло?».
Окрім цього ми обожнюємо подорожувати, вивчати нові міста, звичаї, культури. Любимо активний відпочинок, зокрема в Карпатах, де взимку катаємося на лижах, влітку їздимо на велосипедах. Звісно ж, також читаємо книги. Зачитуюся творами Оксани Забужко. Це – письменниця, яка палає Україною, пропонує шляхи її розвитку.
– Тетяно Борисівно, щиро вдячні вам за цікаву розмову. Нехай задуми та плани втілюються у життя! Миру й довгоочікуваної перемоги вам і нам усім!
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО