Одразу після повномасштабного вторгнення лікар і співак, доцент кафедри хірургії №1 з урологією, малоінвазивною хірургією ТНМУ Юрій Футуйма став військовим медиком. Понад два роки працював у зоні бойових дій, навчав військових, як бути собі та побратимам у поміч уже в перші секунди поранення. Ці знання допомогли врятувати не одне життя воїнів.
– Пане Юрію, кілька місяців тому ви демобілізувалися, повернулися, як мовиться, в рідні пенати. Як пройшла адаптація?
– Нормально, бо я не був в цьому пеклі, на нулі, а дещо подалі, у військовій роті проводив навчальні тренування. Згодом уже в бригаді, на місці дислокації, навчав бійців першої домедичної допомоги. Адаптувався до мирного життя швидко, багато залежить від того, як зустріне на робочому місці колектив. Працівники ж кафедри та лікарні зустріли мене дуже тепло, з любов’ю, сім’я теж огорнула всіма почуттями, тож проблем немає. Пацієнти, як почули, що я повернувся, то вже з першого дня почали звертатися. Лише за перших три дні зробив чотири операції, а вже в червні їх було 8 чи 9, особливо не рахував. Наразі мене долучили до допомоги військовим, яких лікують у Тернополі. Разом з лікарями практичної охорони здоров’я й ми, науковці ТНМУ, їм допомагаємо. До нас доправляють пацієнтів з мінно-вибуховими травмами черевної, грудної порожнини, пораненнями рук, ніг. У мене є певний досвід у лікуванні ран, за два роки мої колеги отримали величезні знання, тож обмінюємося набутками, рятуємо наших захисників. Добре, що є чим – до лікарні надходить багато гуманітарної допомоги, нещодавно в університеті взяв великий ящик спеціальних пов’язок для лікування ран. Усе, що є у світі, ми теж маємо, і це справляє гарний лікувальний ефект.
Окрім того, раз чи два на місяць чергую в районній лікарні у своєму рідному Бучачі. Це моя рідна лікарня, в якій я розпочав трудовий шлях – після школи працював санітаром патологоанатомічного відділення. І ось тепер лікарем повернувся та дуже тішуся, що маю змогу долучитися до лікування людей нашої громади.
– Коли у тероборону ЗСУ йшли, то теж гадали, що будете займатися хірургією…
– Так. Був готовий працювати у військовому шпиталі, проводити операції, а з’ясувалося, що я – старший сержант, отож мій хірургічний досвід виявився не потрібним. Але я не з тих, хто відступає чи пасує перед невідомим, фельдшерська школа та досвід у мене є, теоретичні та клінічні знання з Тернопільського медуніверситету теж за плечима. Мені як викладачеві медичного вишу доручили проводити навчання з першої домедичної допомоги. Взагалі ж потреба у тренерах величезна. Це стало відомо вже в перші місяці повномасштабного вторгнення, коли москалі великою ордою наступали, а наші військові не мали жодних знань з домедичної підготовки. Через ці незнання довелося не одному воїну ампутувати кінцівки. Джгут наклали, далі у бій ринули, а про турнікет забули. Таких прикладів було чимало, коли людина лишилася рук чи ніг лише через те, що невчасно зняли турнікет. За правилами – до двох годин потрібно провести реверсію турнікета.
У зоні бойових дій, коли воїнів на 2-3 тижні відводили для відновлення, ми за цей час навчали їх першої домедичної допомоги. У мене, скажімо, сформована група з 10 осіб і я навчаю їх три-чотири години. Звісно, це не до порівняння з навчаннями американської армії, де солдат вишколюють упродовж року, після завершення вони ще й іспит складають і знають, як декомпресійну голку, назофарингеальну трубку встановити. У нас на це часу немає, за три години мав навчити багато – і як реверсію турнікета провести, і як кровотечу зупинити, і наліпку на грудну клітку наклеїти, якщо легені «пробиті». Багато всього, дуже багато.
– Якою ви вперше побачили зону бойових дій? І чи можна звикнути до «воєнних пейзажів»?
– Пригадалося, як ми приїхали на Харківщину. Наші відбили тоді дуже великі території, а русня повтікала. Зруйновані села, згарища, хати, в яких колись щасливо жили люди, безпритульні тварини – все це в пам’яті назавжди. Коли рашисти встигали, то мінували хати й подвір’я. Котиться приміром м’ячик вулицею, а лише його легенько ногою торкнеш – і вибух забезпечений. Прибігли діти та побачили ведмедика в пісочниці, а в ньому – граната. Й таке теж часто траплялося. По всій території розкидані протипіхотні міни, якщо не побачиш і наступиш на таку – пальці ніг може повідривати. Заходиш у підвал, де люди запаслися на зиму консервацією, а тушкованки, банки з огірками, помідорами не просто пограбовані, а побиті, все потрощено. Росіяни працюють за тактикою «випаленої землі», тож лише можна уявити, що залишилося після них. Дуже вразило, що ці нелюди зробили з церквою – кулеметні черги по стінах, ікони «розстріляні», жахлива картина. Рашисти перетворили її на медпункт, але всі засоби та застосунки ще з радянських часів. Побачили цілу гору шин Дітеріхса, хлопці кажуть: «Може, Михайловичу» заберемо, але кому такий трофей потрібний, у сучасній медицині їх давно не використовують, у нас шини іноземного виробництва. В одному куті культової споруди рашистські солдати прилаштували польову кухню, а в протилежному ми побачили нужник і залишки людських екскрементів.
У школі теж усе «перелаштували» – повибивали вікна, стягнули чи не з усього села пральні машинки, які розібрали чомусь на деталі, в коридорі – десятки трилітрових банок з етикетками славнозвісних «російських щей». Залишили невикористаними багато пакетів з борошном другого сорту, який на вигляд подібний до сірого цементу, я вперше в житті таке побачив. Не знаю, що з нього можна приготувати? В одному з приміщень стояв нестерпний сморід, ми побачили на ліжку мертвого орка, в руках він «тримав» гранату з відірваною чекою. Його замінували, відступаючи, «таваріщі». Ось така вона «друга армія світу».
– Як складалися на сході стосунки з місцевими мешканцями?
– Якщо хтось каже, що там російськомовні, які лише й чекають на орків-асвабадітелєй, не вірте, то брехня. Бо чи не всі, кого ми зустрічали і на Харківщині, й на Донеччині розмовляли українською мовою. Зрозуміло, що це сільські мешканці й переважає там суржик, але це наша мова. У містах все-таки ще панує російська, хоча більшість вже намагається розмовляти українською, може, боїться, все-таки військові. У селах, здається, час зупинився, люди живуть у радянському просторі, де все нагадує про кінець 1980-х початок 1990-х років. Мініатюрні хатинки на одну-дві кімнатки, побілені вапном, підмащені глиною, лише деінде можна зустріти двоповерхову віллу місцевого магната. Мені здається, вони і мислять тими категоріями, що були у срср, напевне, так і не вийшли з нього. Звісно, нам простіше, бо Європа ж поруч, і ми звідти брали все найкраще – будівельні технології, навчальні програми й навіть стиль життя та ментальність у нас європейська. Вони ж на заробітки їздили куди? До росії. А відтак й нахапалися російських звичок. Щоправда, щирості в тамтешніх мешканців не відбереш. Вони прості, небагаті, але дуже щедрі люди. Останнім поділяться. Хліб домашній нам пекли, деякі жінки приходили та готували воїнам обіди, вечері. Ми ж ділися з ним теж усім, що було, – тушкованками, сухпайками. Часто в їхніх домівках зникало світло, то вечорами пів села до нас приходило «на інтернет» – новини дізнатися, поспілкуватися з рідними, по двадцять телефонів одразу ставили, щоб зарядити.
– Напевне, й лікувати місцевих доводилося?
– Авжеж. Як казав колись відомий тернопільський професор Юрій Коморовський, кожен хірург ходить у терапевтичних штанах, тож я взяв із собою великий набір медичних препаратів. Людям не важливо – хірург ти чи анестезіолог, головне – лікар. Коли лікарні розгромлені, про аптеку взагалі не йдеться, то піґулка від гіпертонії на вагу золота. Дуже згодилися препарати від цукрового діабету. Рани й виразки лікував. Часто тоді згадував свого наставника, доцента Івана Івановича Чонку, він передбачив війну з руснею ще під час Революції Гідності, казав: «От поглянеш, будуть у нас ще від московитів великі біди» Так і трапилося.
– Як вважаєте, змінилася за останні кілька років українська військова медицина?
– Усе залежить від того, про яку медицину ідеться. Якщо про тероборону, то тут одні реалії та вимоги, які ми намагалися виконувати, скажімо, машини волонтерські санітарні авто самі ремонтували та відправляли на фронт. Коли ж ідеться про війська спецпризначення, то це і найкраща медична техніка сучасного світового зразка, і відповідно підготовлені за стандартами НАТО військові лікарі. Найбільше це стосується схем надання медичної допомоги, етапів евакуації та їх медичного забезпечення. Нині створені можливості розгорнути стабілізаційний пункт чи мінігоспіталь, начинений найсучаснішою медтехнікою, безпосередньо на місці бойових дій. Значно збільшилася кількість санітарного транспорту для евакуації з передової та якість його оснащення. У нас відпрацьовано сучасну високомобільну систему евакуації бійців з використанням авіації та санітарних автомобілів у всіх підрозділах Збройних сил України. Зараз військова медицина відчутно змінилася та продовжує розвиватися.
– Війна – це, як правило, болючі негативні спогади, а чи були якісь позитивні моменти?
– Звичайно, були. Але ми самі їх створювали, бо інакше психіка не витримала б такого навантаження. Після навчань був час, коли ми з передової поверталися в тил і просто відпочивали на природі. Кращого перезавантаження, мені здається, не існує. Навіть гадки не мав, що наша Слобожанщина – це такий мальовничий куточок України! Краєвиди з давніми лісами, повноводними озерами. Ми і рибу ловили, і гриби збирали. За годину маєш два відра великих білих грибів. Я навіть у Карпатах стільки не збирав. Вже не знав, що з ними робити, – і солив, і тушкував, і юшку варив. У нашій навчальній роті я один раз приготував український борщ і все – хлопці кожного разу просили. Навіть нещодавно телефонували та обіцяли в гості на мій фірмовий борщ приїхати.
– Кажуть, що після фронту люди дуже змінюються, стають іншими? Як у вас?
– Це й справді так. Багатьом довелося заглянули смерті у вічі. Коли чітко побачив цю межу – де життя, а де смерть, ти вже не будеш таким, як до війни. Пригадую, як після закінчення навчань хлопці просили зробити спільні світлини: «Ходіть до нас, Юрію Михайловичу. Буде фото на пам’ять». Фотографувалися, обмінювалися телефонами, життя ж таке довге, можна після війни й зустрітися. А через якийсь час надходить звістка – одного смертельно поранено, інший теж загинув на «передку». Їм би жити й жити – молоді, красиві, розумні. Цвіт нашої нації. Українські захисники. Такі втрати не можна порівняти ні з чим. Зараз живу лише нинішнім – тішуся своїми дітьми, внучкою, допомагаю пацієнтам. І звісно, не полишаю музики, пісня – це те, що рятує в цей важкий час. Майже щотижня їду з концертами та виконавцями, аби зібрані кошти пожертвувати на армію. Ціную кожну хвилину життя й молю Бога, щоб нам вдалося звільнити Україну від росіян. Боже, дай миру та Перемоги Україні!
Лариса ЛУКАЩУК
Світлина з особистого архіву Юрія ФУТУЙМИ