Сприймати світ сповна, насолоджуватися життям, бути відкритою до всього нового й прекрасного та завжди вперто йти до своєї мети, не шкодуючи часу й зусиль, – ось основні правила студентки шостого курсу медичного факультету Ліліани Шозди. Поцікавилися у майбутньої медикині про її життя, мрії та досягнення.
– Ліліано, розкажіть про власне дитинство, адже саме у цьому віці народжуються наші мрії та гартується характер.
– Я є корінною тернополянкою. Якщо пригадувати дитинство, найцікавішими були шкільні роки. Змалку була дуже старанна, в мене всі завдання мали бути виконані, хоч би там що. У школі навчалася добре, була старанною, закінчила школу з медаллю. Вчителі завжди були мною задоволені. Цікавилася всім, проявляла надзвичайну допитливість. І якщо якась справа мені припадала до душі, вивчала її прискіпливо та старанно.
У школі надзвичайно любила математику й географію. Навчалася в Тернопільському навчально-виховному комплексі «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів-економічний ліцей №9 імені Іванни Блажкевич», де поглиблено вивчали географію та економіку. Тож я не лише любила географію, а й брала участь у олімпіадах.
У старших класах, коли почали вивчати людину, не на жарт зацікавилася біологією. З цікавістю почала вивчати анатомію, ази фізіології. Зрозуміла, що мені це подобається. У класі найкраще володіла цією темою. Тому вчителька вирішила відправити мене на олімпіаду. Тоді за надзвичайно короткий час змушена була більш досконало вивчити інші теми біології, які я не надто любила, зокрема тваринний та рослинний світ. Напевне, саме під час підготовки до олімпіади й усвідомлено зрозуміла, що хочу бути лікаркою. Щоправда, це було більше повернення до дитячої мрії. У зовсім ранньому віці, коли ще й говорити добре не вміла, всім розповідала, що хочу бути «аптечкою» (тобто аптекаркою). Потім, трішки подорослішавши, всіх запевняла, що стану лікаркою. Мій дідусь, царство йому Небесне, жартував, що подарує мені карету швидкої допомоги, на якій я б рятувала всіх людей. Дідусь мене в усьому підтримував. На превеликий жаль, він не дочекався до того часу, як я стану лікаркою. Але коли вступила у медичний університет, він надзвичайно мною пишався та завжди мені про це говорив.
– Та чи пригадуєте, чому саме у вас зародилася мрія про медицину, хто до цього спонукав чи став прикладом?
– У нашій сім’ї медиків ніколи не було. Звідки в мене потяг до цієї спеціальності, уявлення не маю. Спершу воно було неусвідомленим, але доля вела мене до цього. Знаєте, як у школі діти заповнюють щоденники, в яких записують бажання на майбутнє. Нещодавно мама цілком випадково знайшла його, і там було записано два найзаповітніших бажання: стати лікаркою та мати фортепіано. Перше завдання вже, можна сказати, що здійснилося, над другим ще треба трохи попрацювати.
– Якщо з вибором медицини все ніби зрозуміло, то з фортепіано заінтригували. Отже, йдеться не лише про навчання?
– Звісно, ні. Я надзвичайно творча особистість. У школі сім років співала у шкільному хорі. Крім того, захоплювалася різними видами художньої творчості. Займалася малюванням, бісероплетінням, в’язанням, вишиванням. Усе, що потрібно робити власноруч, обожнювала й мені це вдавалося. Незважаючи на те, що відвідувала ті чи інші гуртки, де пояснювали, як потрібно виконувати ту чи іншу техніку, завжди вигадувала свою й у мене все виходило. Вчителі завше дивувалися: як, не знаючи як це технічно зробити, примудрялася зробити гарні речі.
У той час, коли вже загорілася біологією, моя вчительки з образотворчого мистецтва зазначила, що я гарно малюю, відправляла мене на олімпіади. До слова, в малюванні я теж самоучка, ніколи не ходила в художню школу, не займалася цим з викладачами. Але на інтуїтивному рівні вміла відтворювати на папері гарні малюнки.
– Чому ж не пов’язали власне життя саме з творчою спеціальністю?
– Наміри були (сміється). Закралася в голові гадка: якщо мені вдається виконувати ось ці творчі завдання, то чи не здобути мені освіту дизайнера інтер’єру. Почала навіть відвідувати приватні уроки з малювання. Їздила до університету «Львівська політехніка», склала творчий іспит, щоб вступити на дизайн.
Кому не розкажеш, усі дивуються. Адже, погодьтеся, робити вибір між медициною та дизайном, трішки дивно. Зізнаюся, підсвідомо дуже хотіла вступити саме у медуніверситет. Але водночас розуміла, що це надзвичайно важко, якийсь час навіть гадала, що цього не зможу зробити. Тому, коли стояла на роздоріжжі життєвого шляху, то вирішила довіритися долі. Мовляв, якщо вступлю на бюджетну форму навчання у ТНМУ, отже, це моє покликання, маю сили, щоб здобути освіту та втілити свою дитячу мрію у життя. Якщо ж мені цього не вдасться, отже, мені бракує знань, щоб навчатися в цьому виші, контрактну форму не обиратиму. Тому водночас подала документи й у Львів на здобуття професії дизайнерки.
Не уявляєте, яке це було щастя, коли дізналася, що мені вдалося вступити на безоплатне навчання! Тоді зрозуміла, що іноді дуже добре довіряти долі. До слова, на дизайн я теж пройшла, але зробила свій вибір на користь медицини. Жодного разу за шість років навчання не пошкодувала про власний вибір.
Творчістю ж можна займатися й навчаючись у медичному університеті, маючи це як захоплення.
– Пригадайте свій перший день в університеті: як це було?
– Стара добра анатомія стала викликом. Ми, першокурсники, не були морально готові до того, що нам з першого дня доведеться подорослішати й усвідомити, що наші знання, освіта, навички потрібні лише нам, а не викладачу чи батькам. Тоді кардинально змінилося життя. Ми були цілком відповідальні за своє подальше навчання. День був дуже хвилюючим, але водночас багатим на позитивні емоції.
Знаєте, деякі одногрупники скаржилися, що їм важко, мовляв, велике навантаження. Мені ж із цим було простіше, адже у випускних класах завантажила себе навчанням настільки, що далі було нікуди. Я ж готувалася до вступу в два кардинально різні виші, то ж і предметів вивчала вдвічі більше. Тому перший курс загалом не був для мене важким.
– Вступивши у ТНМУ, чи знали, яку спеціальність оберете?
– Чітких цілей не було. Та спочатку вважала, що досить цікавою спеціальністю є ендокринологія, але за роки навчання ця думка дещо змінилася. Нині гадаю, що мені варто обрати спеціальність, яка вимагає тонкої роботи руками. Оскільки медицина – це не лише про науку, це ще й ремесло та мистецтво. У творчій роботі маю правило: за що не візьмусь – мушу навчитися. Тому задумуюся над тим, аби обрати хірургічну спеціальність. Але й наперед не загадую, бо життя інколи буває дуже непередбачуваним. Була б щаслива творити власноруч не лише здоров’я, а й красу.
– За шість років навчання у вас з’явилися улюблені предмети та ті, з якими виникають певні труднощі?
– На перших курсах мені дуже подобалася біологія. Обожнювала гістологію, особливо малювати в альбомах різні препарати, творчість і тут мені пригодилася. Згодом залюбилася в мікробіологію. На старших же курсах улюблені предмети – це отоларингологія, хірургія, акушерство.
А щодо труднощів… У мене виникали певні труднощі з хімією та біохімією.
– Як вдається втілювати власний творчий потенціал у медичному університеті?
– Рік тому я приєдналася до університетського хору, чому дуже рада й шкодую, що не зробила цього раніше. На першому курсі чомусь соромилася йти на прослуховування, відтак з’явився COVID-19, потім вибухнула велика війна й було не до цього. Торік вирішила, що мушу спробувати себе й у співі. Це заняття для душі, яке відволікає від щоденних клопотів. Ми раз на тиждень зустрічаємося, а якщо ж готуємося до якось виступу, то можемо проводити репетиції навіть і щодня.
– Навчаючись у виші, приділяючи левову частку часу навчанню, де знаходите час ще й на культурний розвиток? Хоча, зрештою, навіть не час, а радше – силу й наснагу?
– На старших курсах з цим стало легше. Навчилася розподіляти пріоритети, здобула певні навички керувати своїм часом… Хоча, якщо чесно, я досить вимоглива до себе, люблю заганяти себе в якісь рамки й увесь час вигадувати нові та нові завдання й цілі, які, хай би там що, мушу виконати.
– Яку ведете наукову діяльність?
– Займаюся написанням статей для українських медичних журналів. Для журналу «Перспективи та інновації науки» разом з колегами написала вже три статті на тему дитячої хірургії, зокрема про інфантильні гемангіоми в дітей, гіпертрофію глоткового мигдалика, метаболічний синдром у дітей. З роботою «Інфальтивні гемангіоми. Сучасні погляди на лікування» брала участь у XXVIII конгресі студентів і молодих учених, де посіла друге місце.
Науковою діяльністю почала займатися на п’ятому курсі, отримала неабияку підтримку від мого наукового наставника Володимира Георгійовича Дживака, за що безмежно йому вдячна.
– У ТНМУ надзвичайно розвинений волонтерський рух. Чи долучалися до нього?
– До волонтерства долучилася ще на першому курсі. Вже тоді читала лекції школярам щодо обізнаності про ВІЛ-інфекцію. З останніх волонтерських акцій: разом з учасниками університетського хору на чолі з керівником Антоном Шупою співала коляди в різдвяно-новорічний час у лікарнях для поранених військових. Дарували нашим воїнам святкових настрій, пригощали солодощами. Це підносило й дарувало радість.
Напередодні Різдвяних свят я ще долучалася до вишивки ялинкових прикрас, які потім продавали на ярмарках, а зібрані кошти перераховували на допомогу ЗСУ.
– На ваш погляд, нині які повинен мати якості лікар, щоб стати професіоналом?
– Найперше лікар – це про людяність, підтримку та співпереживання. Медик без емпатії – просто технічний виконавець. Справжній лікар має давати пацієнту надію на одужання, а пацієнт водночас цілком довіритися лікарю. І звичайно ж, у наш час лікар повинен бути прогресивним, завжди вивчати щось нове, розвиватися та йти в ногу з часом.
– Добре, а які, на ваш погляд, якості мають бути в абітурієнта, який прагне вступати у медичний виш?
– Насамперед йдеться про велике бажання та любов до медицини. Той, хто гадає: не важливо чим займатися, головне заробити грошей на життя, то медицина – не для нього. Та й у теперішніх реаліях роботу лікаря, вважаю, дуже недооцінюють. Щоб триматися на плаву у цій сфері, треба її любити, жити нею, палати нею та мати власне коло однодумців, які завжди підтримають.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО