12 січня виповнюється 95 років від дня народження професорки Олени Олексіївни Маркової, а 21 січня – 25 років з дня відходу її у вічність…
Появившись на білий світ та опинившись у руках акушерки чи бабки-повитухи (в моєму випадку баби Мотруни), новонароджений раніше від імені отримує від Всевишнього два щедрих подарунки – власну долю та життєву дорогу. Якою б звивистою та тернистою ця дорога не була, довжина її пропорційна милості Божій. На кожному кроці пройденого шляху ми пересікаємося з людьми – випадковими та байдужими, невипадковими майбутніми недоброзичливцями чи друзями. Якщо ж доля вирішила відміряти вам ще й крапельку щастя, вона робить неймовірно щедрий презент – зустріч з Учителем.
Отримавши атестат про середню освіту з рук директора Луцької середньої школи-інтернат Євгена Федосійовича Стасюка, я відправився на старт власного професійного шляху – здобувати медичну освіту у стінах Тернопільського медичного інституту. Після зустрічі з технічним секретарем приймальної комісії, мене відправили на профорієнтаційну співбесіду. У невеликому затишному кабінеті привітно посміхнулася абітурієнту з Волині неймовірно гарна жінка – у шовковому костюмі з білим комірцем, з модною стрижкою пишного темно-коричневого волосся. Запросивши присісти, вона взяла мою теку з документами, уважно передивилася їх й, звернувши увагу на дипломи за перемоги в предметних олімпіадах з біології, хімії та літературному конкурсі, запитала: «Чому медицина, а не література?». Я ж відповів, що від роботи журналіста видимого результату можна й не зауважити, а от кожен лікарський прийом – то реальна корекція здоров’я чи навіть життя пацієнта. Вона ще раз привітно посміхнулася та висловила в голос надію, що ми зустрінемося в аудиторії як студент і викладачка. Здавши документи та отримавши скерування в гуртожиток, від студентів-старшокурсників, які забезпечували діловий порядок у роботі приймальної комісії (насамперед дотримання черговості подачі документів абітурієнтами, відсікаючи батьків і вболівальників ще на порозі вхідних дверей морфологічного корпусу), я дізнався, що мав честь спілкуватися з наймолодшою, найвродливішою, найрозумнішою та найдоступнішою професоркою інституту Оленою Олексіївною Марковою.
Наступна зустріч відбулася через півтора року – науковий куратор СНТ ТДМІ, проф. О.О.Маркова на пленарному засіданні щорічних студентських днів науки нагороджувала переможців і лавреатів дипломами та грамотами. Два семестри я вивчав під керівництвом доцента Любові Салової економічні зв’язки взаємодопомоги соцкраїн східної Європи в рамках Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) при будівництві в Тернополі комбайнового заводу, оформив свою першу науково-дослідницьку роботу й став переможцем Всесоюзного конкурсу студентських наукових робіт із суспільних дисциплін (політекономічний напрям). Тому й опинився в когорті нагороджених. Нагадавши про нашу першу абітурієнтську зустріч (що мене здивувало не менше, ніж сама нагорода), Олена Олексіївна запропонувала мені продовжити науковий пошук у студентському науковому гуртку кафедри патофізіології, яким вона керувала та де вже працювали третьокурсники Володимир Карпук, Анатолій Ваврищук і четвертокусник Володимир Коптюх. Щоправда, сама студентська лабораторія з апаратом Варбурга для визначення тканинного дихання й гліколізу, знаходилася на кафедрі фармакології, адже завідувач кафедри патофізіології, проф. Е.Н. Бергер не відзначався особливою прихильністю до колеги та її учнів. В наступні роки до нашої експериментальної групи приєдналися Віктор Гандзюк, Степан Вадзюк, Антоніна Пришляк, Ольга Денефіль. Протягом чотирьох років роботи СНГ ми моделювали на щурах лінії Вістар фармакологічні та стресові виразки травного тракту, токсичне ураження печінки та мікроінфаркти серця з пошуком можливих шляхів терапевтичної корекції експериментальної патології препаратами прооксидантної дії. Перед початком нового тематичного експерименту Олена Олексіївна вручала кожному з нас список наукових першоджерел з фундаментальних монографій та журнальних статей, які ми повинні були знайти, опрацювати, підготувати реферат і зробити доповідь на теоретичному семінарі студентського наукового гуртка. І лише після цього починався сам дослід, під час якого ми повинні були знайти практичні підтвердження сформульованих теоретичних завдань і робочої гіпотези. Часто вони не співпадали. І тоді з вуст професорки незмінно звучало нагадування, що у справжній науці навіть негативний результат є важливим, бо він наближає нас до істини. Про здобутки наших досліджень ми щорічно доповідали на студентських наукових конференціях різного рівня – інститутських, міжвузівських, всесоюзних, побувавши у Донецьку, Ужгороді, Каунасі, Тбілісі, Душанбе… Кожного року студенти експериментальної групи Олени Маркової ставали переможцями всесоюзного конкурсу студентських наукових робіт серед вишів срср. Реальні результати досліджень знайшли своє відображення в перших тезисних публікаціях і журнальних статтях. Олена Олексіївна, пройшовши сама всі етапи наукового змужніння студента-гуртківця, аспіранта, докторанта, щедро ділилася власним досвідом і практичними навичками, навчивши нас доглядати за піддослідними тваринами, мити лабораторний посуд, освоїти всі можливі методи введення препаратів – підшкірно, внутрішньом’язово, внутрішньовенно, внутрішньошлунково через зонд, дозувати наркоз ефірний масочний, судинний тіопенталовий чи внутрішньоочеревенний, записувати ЕКГ та ЕЕФГ щурів, морських свинок, мишей, освоїти трудомісткі й примхливі методики визначення лабораторних показників кровообігу, гемостазу, брати вагінальні мазки для визначення стадії статевого циклу яєчників, умінню через імпровізовану барокамеру диференціювати стійкість тварин до гіпоксії. Адже заради чистоти експерименту та достовірності отриманих результатів, кожну дослідну та контрольну групи тварин ранжували не лише за масою та статтю, а й за показниками превалюючого нервового тонусу, типом серцевої діяльності, стійкості до гіпоксії, стадії еструсу у самок. Наша кураторка постійно підкреслювала, що в постановці експерименту не буває дрібниць, а умови наукового пошуку повинні бути максимально уніфікованими та ідентичними. Більше того, фізіологічні показники організму треба зіставити з корелятивними структурними характеристиками. Так я опинився в гістологічній лабораторії кафедри нормальної анатомії, а нашими морфологічними консультантами, за протекцією знову ж професорки О.О.Маркової, стали молоді асистенти кафедри патанатомії Ярослав Ярославович Боднар і Михайло Степанович Гнатюк – нинішні професори ТНМУ. Саме вони навчили нас усіх етапів підготовки гістопрепаратів, виробили навички користування бінокуляром та імерсійним об’єктивом, фотонасадкою на об’єктив, патанатомічними атласами, заклали основи теоретичних знань для подальшої наукової інтерпретації отриманих результатів і підготовки ілюстративних морфологічних матеріалів у вигляді мікрофотографій чи слайдів. Поступово, крок за кроком мудра професорка формувала у своїх учнів функціонально-структурний принцип ведення наукових спостережень, не втомлюючись повторювати, що фізіологія у спілці з морфологією складають основу фундаментальної медицини.
На весняній конференції 1975 року я був обраний головою студентського наукового товариства ТДМІ. Науковим куратором СНТ була все та ж Олена Олексіївна. Штаб ради студентського наукового товариства розташовувався в одній з лабораторних кімнат кафедри патологічної фізіології. Це було чотири роки нашого громадського змужніння та визнання. Голос СНТ став вирішальним при рекомендації випускників в аспірантуру, призначенні іменних стипендій. Олена Олексіївна вчила нас організаційним навичкам, умінню спілкуватися зі студентською різновіковою спільнотою з трибуни й в аудиторіях, шукати точки дотику та спільні інтереси з комсомольською та партійною організаціями (що було дуже непросто), вести діалог із завідувачами кафедр, переконуючи в життєвій необхідності роботи реального кафедрального студентського наукового гуртка для добору та формування майбутніх аспірантів, доцентів, професорів кафедр не з числа круглих відмінників, а зі студентів творчо обдарованих, з іскрою таланту дослідника, пошуковця, експериментатора. Так у творчій співпраці з професоркою Оленою Олексіївною Марковою пролетіли незабутні студентські роки.
Під час навчання в аспірантурі в професора Володимира Георгійовича Ковешнікова, я виконував обов’язки голови ради молодих вчених ТДМІ й наша співпраця з куратором СНТ набула нових рис та аспектів. Олена Олексіївна бачила наше спільне завдання у формуванні наукового симбіозу міжкафедральних лабораторій, тематичних пошукових груп з когорти студентів-гуртківців та аспірантів, а очолювати їх запрошували молодих докторантів, формуючи майбутні наукові школи, розв’язуючи кадрові проблеми викладацького складу (а вони, враховуючи рівень стипендії аспірантів і зарплат асистентів, завжди були актуальними на теоретично-фундаментальних кафедрах).
А ще Олена Олексіївна була для всіх, хто знав її близько, спілкувався, пересікався, іконою стилю професорки-естетки. Її кругозір, всебічна обізнаність, прагнення до співпраці з колегами інших наукових центрів срср і закордоння (що особливо було непросто в ті часи) викликали в нас повагу, замилування, намагання наслідувати, бути схожими на неї. Не один десяток нинішніх професорів чи доцентів різного професійного спрямування гордо іменують себе вихованцями школи професорки Олени Олексіївни Маркової. І вони, як і я, при першій нагоді, незважаючи на пору року чи дату календаря, поспішають на вулицю Микулинецьку файного міста Тернополя, щоб покласти квіти на могилу Учителя, зігріти свою пам’ять і душу теплом спогадів від хвилин, годин, років, десятиліть спілкування та співпраці з непересічною людиною з талантом Жінки, Науковиці, Педагогині, Професорки Олени Олексіївни Маркової.
Василь ПИКАЛЮК,
професор Волинського національного університету
імені Лесі Українки