Розповідь про українську порцеляну триває… Так хтось з нас перефразував назву другої частини знаменитих спогадів Юрія Смолича, уважно гортаючи сторінки книги Олени Корусь «Валентина Покосовська. Скульптура та розпис. Баранівський фарфор» (2019).
Олена Корусь – відома дослідниця історії вітчизняного декоративно-ужиткового мистецтва, авторка наукових статей та монографій-каталогів «Фарфор Ольги Рапай», (у співавт., 2015); «Фарфор і кераміка: Владислав Щербина» (2016), «Фарфорові заводи А. С. Бахмутського та А.-Л. Брички, Полонський завод художньої кераміки, ХІХ-ХХ ст. (у співавт.). 2019 р. в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАН України вона захистила кандидатську дисертацію «Фарфорова пластика України кінця ХІХ-початку ХХ століття (тенденції, художні особливості, митці)», яка не лише засвідчила високий фаховий рівень дослідниці, але для багатьох поціновувачів (і для нас!) стала справжньою енциклопедією-маяком у дивовижному світі вітчизняної малої порцелянової пластики. Активна популяризаторка української порцеляни й ентузіастка Олена Корусь є також організаторкою та кураторкою низки мистецьких проєктів. Від 2022 р. вона працює спеціалісткою з інвентаризації фондів колекції фарфору та Музею декоративного мистецтва державних художніх зібрань м. Дрездена (Німеччина).
Книга є логічним продовженням невтомних пошуків авторки в царині порцеляни, започаткованих дисертаційним дослідженням. Як зазначала сама пані Олена в інтерв’ю «Фарфор: ностальгія та нові романтики», що, досліджуючи історію фарфорової пластики, вона зіткнулася з проблемою: «Про багатьох творців ми знаємо дуже мало, на слуху буквально кілька прізвищ. Є такі, про яких є поодинокі згадки в документах заводу, – ім’я та прізвище, приблизний час роботи, і все! А їхні твори живуть у наших домівках».
Роботи Валентини Покосовської також стоять на наших полицях, хоч, можливо, ми й не завжди здогадувалися про це: за радянських часів прізвища авторів не вказували, а зазначали технічні характеристики виробу. Чи не тому Олена Корусь назвала скульпторку «жінкою-загадкою»?
У чому криється загадковість Валентини Покосовської? Авторка спробувала відповісти на це запитання, ретельно студіюючи вцілілі архівні документи, досліджуючи мистецьку спадщину скульпторки-фарфористки, вивчаючи приватні колекції, розшукуючи людей, які особисто знали чи епізодично спілкувалися з майстринею. Зроблено, безперечно, дуже багато. Так, наприклад, якщо в дисертації Олена Корусь визначає мистецький доробок Покосовської в кількості понад 80 одиниць, то вже на теперішній час їй вдалося атрибутувати більше 130 робіт. Окрім того, дослідниця доповнила та уточнила низку біографічних моментів, завдяки чому ім’я Валентини Покосовської, сподіваємося, посяде належне місце в історії українського мистецтва ХХ століття.
Розпочинається книга коротким «Нарисом про життя» мисткині. Він містить дбайливо зібрану, вивчену й структуровану біографічну інформацію, за лаконічними рядками якої поступово вимальовується силует талановитої художниці, яка, на жаль, покинула цей світ, заледве досягнувши полудня віку.
Валентина Покосовська народилася 29 січня 1929 р. у місті Суми, хоча рідним містом завжди називала Одесу, куди згодом перебралася її сім’я та де вона пішла в перший клас. Війну 1941-1945 рр. пережила в Омську, куди був евакуйований її батько-службовець. Майже одразу після визволення Одеси родина повернулася в рідне місто.
1946 р. Валентина закінчила семирічку й вступила до Одеського державного художнього училища. Там вона познайомилася з Миколою Рапаєм, відомим у майбутньому українським скульптором, який розповідав про свою приятельку авторці книги з особливою ніжністю та повагою: «Валя Покосовська була талановитою скульпторкою й доброю, порядною людиною. Маленькою була, симпатичною, але бідолаха – калікою. З дитинства в неї був пошкоджений тазостегновий суглоб, і вона тягнула ногу, ходила з палицею… Валя у нас в оточенні й на старшому курсі була дуже шанованою дівчиною. Мала гострий та рухливий розум, була спостережливою». Але якщо після закінчення училища їхні життєві дороги більше не перетиналися, то дружні й надзвичайно теплі стосунки з всесвітньовідомою українською скульпторкою-фарфористкою Оксаною Жникруп Валентина Покосовська плекала до кінця життя.
Закінчивши училище 1951 року, Покосовська отримала скерування на Баранівський фарфоровий завод, де пропрацювала все життя. Це було її перше й єдине місце роботи! Валентина Покосовська належала до тих митців, чиє життя (приватне чи соціальне) було небагатим на зовнішні події. Вона не була членом Спілки художників, лише іноді брала участь у виставках. Поліомієліт, що вразив її тіло ще в дитячі роки, давався взнаки впродовж усього життя: скульпторка завжди ходила з паличкою, носила спеціальне взуття, так і залишилася самотньою, хоч, як розповідав Олені Корусь скульптор Владислав Щербина, мріяла про сім’ю та дітей. Жила разом з рідною сестрою Надією у фінському будиночку, оточеному розкішним садом, де рясніли малина та полуниця, пишно проростали квіти, а кімнати, як згадувала Леонтіна Лозова, донька О. Жникруп і В. Щербини, були прикрашені розмаїтими рукодільними роботами.
І хоч про особисте життя В. Покосовської відомо небагато, та, як зазначає Олена Корусь, «мало зосталося людей, які пам’ятали її й могли б щось розповісти», та залишилися її численні роботи – в приватних колекціях, музейних фондах й експозиціях, добре відомі та щойно атрибутовані, а, можливо, й такі, що стануть справжнім відкриттям для мистецтвознавців.
Другий розділ книги присвячений аналізу творчого доробку скульпторки. Варто зазначити, що художні роботи Покосовської трактуються не лише як індивідуальний мистецький феномен, адже вони є вагомою складовою функціонування Баранівського фарфорового заводу й естетичних пошуків колективу працівників.
Трудова біографія Валентини Покосовської розпочалася 14 липня 1951 р. Саме тоді вона була прийнята на посаду скульптора Баранівського фарфорового заводу та майже відразу залучена до підготовки святкувань 150-річного ювілею підприємства.
Період своєрідного учнівства був нею пройдений доволі швидко. Якщо того ж таки 1951 року кілька зразків її авторства відхилила художня рада «Укрфарфорфаянс», то вже скульптури «Капітан» і «Якутка» 1952 р. були затверджені та виробництво їх освоїло. Створена того ж року «Роздільниця» (інші назви – «Дівчина з глечиком», «Дівчина з вазою») тиражувалася як своєрідний подарунковий сувенір-символ Баранівського фарфорового заводу.
Наступне десятиліття – період розквіту мистецького таланту В. Покосовської, який співпав з виробничою активністю підприємства в цьому напрямі, бо, на жаль, вже з 1962 р. Баранівський фарфоровий завод було перепрофільовано та зорієнтовано на виготовлення столового посуду широкого асортименту.
У цей час В. Покосовська освоює й розвиває національні мистецькі традиції, експериментує з формою та матеріалом, розширює тематичний діапазон, створює знакові твори, які увійшли в золотий фонд української порцелянової пластики. Жіночі образи, створені скульпторкою (наприклад, «Негритянка» (1953), «Альпіністка» (1953), «Індіанка» (1956) та інші), – вишукані, тілесно досконалі, захоплюють своє ніжністю, граціозністю та внутрішнім теплом. Саме тому статуетка «Оксана з люстерком/дзеркалом» (1954), створена за мотивами повісті М. Гоголя, увійшла до переліку робіт постійної виставки в Монреалі (Канада, 1961 р.), а «Українку з голубами» (1956) було обрано для виставки-ярмарку в Марселі (Франція, 1961 р.). Експозиція фарфору в Торонто (Канада) 1962 р. поповнилася скульптурною роботою «Соловушка» (1961), яку впродовж тривалого часу експортували.
Важливе місце в мистецькому доробку Валентини Покосовської належить роботам на дитячу тематику, працюючи над якими, вона майстерно обійшла ідеологічну складову та реалізувала уповні свій задум: показати світ дитинства у реальній та казковій площинах. З-поміж низки порцелянових мініатюр особливу увагу привертають такі, як «Червона шапочка» (1953), «Українки», «Кульбаба» (1962) та інші.
Перепрофілювання заводу змусило скульпторку зайнятися проєктуванням художнього оформлення посуду широкого вжитку, але й у цій царині вона зуміла зберегти та розвинути мистецьку оригінальність, працювала й творила цікаво та натхненно, аж доки не відійшла у засвіти на початку 1980 року.
Ігор ГАВРИЩАК,
доцент кафедри української мови ТНМУ,
Олена ПРОЦІВ,
директорка бібліотеки