Нещодавно Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського відвідав президент Національної академії медичних наук України, академік і випускник нашого вишу Віталій Цимбалюк. Він ознайомився з найновішими здобутками нашого університету, зустрівся з викладачами та студентами й знайшов час на цікаву змістовну розмову для «Медичної академії».
– Віталію Івановичу, яка мета вашого візиту до Тернополя?
– Головна мета мого приїзду та перебування в Тернополі – зустрітися з містом своєї юності й подивитися на теперішній Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського. Добрим же приводом для цього стала науково-практична конференція з міжнародною участю, присвячена актуальним питанням нейрохірургії. На ній було представлено дуже багато цікавих доповідей з-за кордону, переважно в онлайн-режимі, тож послухати учасники заходу мали що.
Поза тим прогулявся улюбленими місцями Тернополя, який зі студентських років і досі залишається для мене дуже затишним та атмосферним. І навіть придбав до своєї збірки вишиванок ще одну – саме таку, про яку мріяв і давно шукав. Із величезним задоволенням відвідав ТНМУ, мав зустрічі з викладачами та студентами. Шкода лише, що час мого візиту до Тернополя надто короткий.
– Які враження від ТНМУ? Наскільки для вас разючі зміни між інститутом, який ви закінчували, й тим, яким став університет тепер?
– Вражень безліч! Надзвичайно приємних вражень. Зізнаюся, від дечого емоції аж зашкалюють. З моменту мого закінчення на той час Тернопільського державного медичного інституту минуло багато часу: наш 10-ий ювілейний випуск, до слова, дуже успішний, був 1970 року. Тож, звісно, змінилося багато. Гуртожитки, де ми жили раніше, перетворилися в навчальні корпуси. Щоправда, я це й раніше знав, адже періодично тут буваю. Проте підйом і зміни такого рівня, як тепер, справді вражають. Треба віддати належне ректору Михайлові Михайловичу Корді. Він – знахідка як керівник. Крім того, що інтелігентний, розумний, прогресивний, надзвичайно багато робить для університету. Найважливіше – те, що дуже активно співпрацює насамперед з країнами Європи. Це відчутно в усьому.
Що вразило? Скажімо, підвальні приміщення в адміністративному та інших корпусах, які, пригадую, були колись складськими, тепер відремонтовано, туди завезено найновітніше обладнання й з них створено суперсучасні лабораторії. У цих лабораторіях проводять імуноферментні, генетичні дослідження, роботу зі стовбуровими клітинами, що особливо приємно вразило, адже ця сфера наукової діяльності мені дуже цікава, вона має великі перспективи.
Коли заходиш в адміністративний корпус, найперше, що впадає у вічі: ліворуч при вході – кількість медичних засобів, перев’язувальних матеріалів, турнікетів, аптечок, які комплектує, а дещо й виготовляє сам університет і надсилає нашим бійцям на фронт. Все, чим зараз живе країна, зосереджено в ТНМУ, який допомагає військовим, активно працює на нашу перемогу.
Із величезним задоволенням я зайшов на кафедру біохімії, де використовують абсолютно всі новітні методи та обладнання, що нині є.
– Кафедра біохімії для вас особливо дорога?
– Так, там працювала Зента Жанівна Гуде, людина, яка зуміла прищепити мені бажання й любов до наукової роботи. Її принцип: ніколи не переконуй молоду людину, в якої може виникнути якась фантастична ідея, що ця ідея нереальна, а дай можливість реалізувати себе та самостійно дійти певного висновку.
Свого часу, навчаючись на другому курсі, я прийшов до Зенти Жанівни та запропонував використання березового соку для заміщення плазми крові. У мене виникла ідея: якщо кров тече людськими судинами, то березовий сік – це кров дерева. За складом він справді подібний до фізіологічного розчину, що є основою для крові, містить ще вітаміни та рослинні гормони, отже, можна його брати, стерилізувати й потім використовувати у випадку, якщо немає кровозамінників, щоб на якийсь час поповнити об’єм циркулювальної крові.
Можливо, хтось відправив би мене з такою неймовірною ідеєю якомога далі. Втім, Зента Жанівна мовила: «Давай спробуємо». Була проведена велика робота: коли ми вивчили біохімічний склад соку, то перейшли безпосередньо до використання його на тваринах. Звичайно, не робили заміни крововтрати, щоб тварина гинула, але вводили внутрішньовенно, і тварини виживали, вони жили. Це засвідчило, що в якійсь екстремальній ситуації такий варіант можна було б використовувати. Робота цікава, були зроблені доповіді, моя перша студентська публікація. Та найважливіше те, що Зента Жанівна, дала мені можливість проявити самостійність. Згодом були, звичайно, більш серйозні теми.
Зента Жанівна й потім, коли я вже був студентом п’ятого курсу, допомогла мені в дуже складній ситуації. Якщо б не вона, не знаю, як склалася б моя подальша доля. Намагався їй віддячити, коли вже працював у Києві. Вона мала полікістоз нирок, лікувалася у Тернополі, потім в Інституті урології. Я її провідував, допомагав, чим міг, ми спілкувалися. Шкодую, що на той час ще не робили трансплантації нирок, не було таких гемодіалізів, як є нині. Інакше Зента Жанівна, звичайно, прожила б значно довше.
З особливою приємністю згадую також своїх блискучих викладачів Івана Ілліча Гетьмана, Миколу Яковича Полянкіна, Еммануїла Наумовича Бергера, Івана Олександровича Ситника, Юрія Теофіловича Коморовського та багатьох інших.
– Спостерігала, як ви з величезним задоволенням спілкуєтеся з нашими студентами, залюбки фотографуєтеся з ними. Бачите у них потенціал?
– П’ятий курс я жив у гуртожитку на вулиці Чехова (нині – Олени Теліги) й теж абсолютно його не впізнав зараз. Тепер це сучасна будівля з шикарним євроремонтом і новітнім обладнанням. Який там симуляційний центр! Це мене вразило. Було дуже приємно дивитися на студентів, які не на пальцях і не в онлайн-режимі, як під час пандемії, вчилися певних маніпуляцій. Зараз вони реально бачать, повторяють за викладачами, виконують самі, тобто здобувають практичні навички з надання всіх видів допомоги. І не лише на готових суперсучасних муляжах. Запам’ятав симпатичного молодого чоловіка, асистента кафедри екстреної та симуляційної медицини Романа Гука, він ще й мій земляк волинський. Ентузіаст великий. Сам робить муляжі із силікону. Скажімо, кисть руки, де шкіра практично не відрізняється від справжньої, під силіконом проводяться трубочки, й кожен може спробувати потрапити голкою у вену. Це ж треба теж навчитися, щоб не колоти пацієнтів. Пригадую, ми це відразу робили на пацієнтах і не завжди правильно. Тож такий чинник підготовки дуже важливий. Хочу відзначити й муляжі, які також виготовляє Роман Гук, що допомагають навчитися зупиняти кровотечі, зашивати шкіру різними методиками.
Це дивовижно! Це той рівень, що на мій погляд, ТНМУ в цьому найкращий. Тут панує якась своєрідна аура. Ось і в нас була ця аура. Ми тоді не мали особливих умов, жили відносно бідно, але в усіх була одна мета: навчитися та стати лікарями. Спілкуючись з вашими студентами, я зрозумів, що в них також є така мета. У більшості з них горять очі, майже всі вже знають, ким конкретно хочуть стати. Знаю й про те, що бажаючих вступати в Тернопільський медичний університет з усієї України є багато. На жаль, зараз війна знищила можливість приїзду на навчання іноземців, але Тернопіль має великий авторитет і за кордоном. Тішуся, що ТНМУ – один з тих вишів, що в цей складний період набрав достатню кількість студентів для того, щоб функціонувати та готувати майбутніх лікарів.
– Які компетентності, здобуті у нашому закладі, допомогли вам досягти таких висот у медицині?
– Насамперед це глибинні знання та наполегливість. І теперішні медичні університети дають основу. Якщо молода людина ставиться до цієї основи дуже серйозно, вивчає анатомію, фізіологію, патанатомію, біохімію, вона буде успішним лікарем. Згодом можна займатися чимось одним – хірургією, нейрохірургією, урологією, терапією, але якщо є базисні серйозні знання, рівень і вузькоспеціалізованого лікаря зовсім інший. Особливо, на моє переконання, мають вирізнятися сімейні лікарі. Вони повинні бути найрозумнішими, тому що від їхнього попереднього діагнозу дуже багато залежить.
Молодим людям, які хочуть чогось досягнути, завжди кажу: оберіть для себе найвищу планку вже після закінчення університету та наближайтеся помаленьку. Яка ваша мета? Професор, академік, головний лікар, суперкласний хірург? Обирайте власну мету та рухайтеся до неї по кроку щодня. Той, хто швидко злітає туди, зазвичай швидко й опускається. Ті ж, хто добирається покроково, міцно закріплюються та стають найкращими фахівцями.
Узагалі ж мушу сказати, що на майбутнє нам усім треба бути готовими до війни. Жити за принципом Ізраїлю, де абсолютно все населення готове захищати свою батьківщину. Доки в нас існуватиме такий сусід, як росія, Україна повинна бути цілковито мілітаризована. Тож студенти, які зараз навчаються, вже повинні готуватися до цього. Після завершення вишу, на мій погляд, усі до єдиного, окрім тих, які фізично не можуть, повинні бути офіцерами. Це не означає, що вони всі мають йти воювати, але медицина – друга за важливістю після армії, медики рятують наших воїнів і вони повинні бути готові завжди це робити. Це надважливо. Промисловість також повинна цілковито мілітаризуватися та працювати на перемогу. Знаєте, є один принцип, який давно існує в історії та досі ніколи не порушувався: хочеш миру – готуйся до війни.
– Часто у своїх виступах, інтерв’ю ви наголошуєте, що війну виграють поранені.
– Чому я дійшов такого висновку? Маю велику любов до історії, особливо військової, зокрема, цікавлюся історією Стародавнього Риму, Греції, а це ж все історія суцільних воєн. Нині в армію відбирають передусім тих, хто фізично здоровий. Та, крім цього, ще має бути багато психоморальних аспектів. У мене є критерії до відбору професійних воїнів, зокрема, це певні генетичні та фізіологічні моменти, що стосуються реакції нервової системи, її стійкості. Так, усі бояться смерті, але є люди, які пересилюють цей страх, а потім стають професіоналами, воюють роками й їх, як мовиться, куля не чіпає. Найбільший екзамен на війні – це поранення. Є люди, які не хочуть воювати, дезертирують. Є ті, які хочуть, щоб їх поранило так, щоб вони залишилися живими, але могли піти з армії. Не є винятком і в минулих війнах, і в теперішніх самостріли, які робили для того, щоб не воювати. Але є певна категорія психічно та морально стійких особистостей, умотивованих, для яких навіть рани не є перешкодою. Після достатньо важких поранень вони повертаються на поле бою. І зараз у нас багато таких.
Стародавні армії римлян, греків, особливо – спартанців складалися з воїнів, покритих шрамами. Вони отримували поранення, але постійно поверталися та воювали далі. Були справді професійними воїнами, перемагали. Ще один красномовний приклад, незважаючи на суперечності історії: 93 відсотки тих, хто штурмував Берлін у Другу світову, – досвідчені солдати, виписані зі шпиталів, які вже достеменно знали, що й як робити на війні.
І зараз ядро нашої армії переважно складають ті люди, які пройшли шпиталі й знайшли у собі мужність повернутися на фронт. Вони вже навчені, вмотивовані – найкращі воїни, які лише можуть бути. Тому я й вважаю, що на перспективу, дав би Господь Бог нам перемогти, треба буде створити професійну армію саме з таких людей, які пройшли війну, були поранені та готові далі захищати нашу Україну. Завдання ж медиків полягає в тому, щоб якомога більше наших поранених залишалися живими та після одужання поверталися у стрій. Повторюся, медицина – друга за важливістю після армії, тому що можна померти від швидкої кровотечі, якщо поруч немає медичного працівника, який усе правильно зробить і зупинить її. Тож місія медика надважлива, а в теперішніх реаліях ще й надскладна, адже наша медицина нині працює на грані.
– Що саме маєте на увазі?
– Останнім часом з’явилися люди, які чомусь дуже інтенсивно хочуть реформувати нашу медицину. В історії країн світу є різні системи надання медичної допомоги. Скажімо, Німеччина, Австрія мають свою систему Бісмарка, коли люди працюють, заробляють кошти й відкладають їх на медичне забезпечення – модель соціального медичного страхування. В англійській системі діє модель Беверіджа, коли податки збирає держава й потім через національну медичну службу визначає, який відсоток від цих податків вона даватиме на медицину людям. Україна теж вирішила піти цим шляхом. Утім, на жаль, в нашій країні зараз на цей рік заплановано не дуже багато відсотків, вони менше 5% від теперішнього українського ВВП. Як бути в цій ситуації? Очевидно, що в НСЗУ немає грошей, щоб гарантувати задеклароване медичне забезпечення. Так, можливо, якісь невеликі оперативні втручання, скажімо, апендектомія, невелика грижа покриваються. Із серйознішими операціями все значно складніше. Тож зараз деякі заклади задумуються над тим, щоб пацієнт міг офіційно давати співоплату. Але це треба чесно озвучити, а не декларативно гарантувати, що всі отримуватимуть безкоштовну медичну допомогу.
Дай Боже, щоб наша держава перемогла, щоб усі ми стали багатими. Проте медицина – найбільш консервативна наука й практика, до якої революційно підходити неможливо, все треба робити еволюційно. Треба над цим виважено думати та працювати. Не брати якусь кальку закордонну, а зробити реально щось своє. Я б навіть кращі моменти, які були у системі Семашка, залишив. Зараз на етапі, коли триває така жорстока війна, впевнений, радикальні методи не можна застосовувати, адже, як відомо, на переправі коней не міняють. Будь-яка переміна структурно-органі- заційної форми призводить до великих змін у закладі. У кінцевому підсумку це погіршує надання медичної допомоги людям, які зараз її потребують, особливо – військовослужбовцям, пораненим і постраждалим від війни. Тож до реорганізації медицини нині треба ставитися дуже обережно.
– Національна академія медичних наук України надзвичайно вагомо докладається до надання допомоги пораненим і постраждалим у російсько-українській війні. У чому полягає особливість вашої допомоги?
– У війні ми з 2014 року. Власне, НАМН України була однією з перших, яка почала надавати допомогу пораненим на Майдані, а потім ми перейшли у війну. Спочатку це були мобільні бригади, лікарі підсилення, які надавали медичну допомогу. Нині ж ми стали шпиталями, які беруть на себе найважчих пацієнтів. У нас зараз 33 інститути, кожен з яких вузькопрофільний, який має свій напрямок. У чому геніальність, на мій погляд, тих попередників, які створили академічні вузькоспеціалізовані монопрофільні інститути? Всі випускники медичних закладів отримують медичні дипломи. Отже, будь-який лікар повинен би лікувати все. Та коли потрапляємо в певну ситуацію, завжди шукаємо того лікаря, який займається вузьким напрямом і знає його досконало. І це правильно. Візьмімо, наприклад, нейрохірургію. Оперування й видалення пухлин основи мозку – біля стовбуру мозку, де розташовані центри дихальної та серцевої діяльності, вважають вищим пілотажем у нейрохірургії. За логікою, якщо людина має медичний диплом, ще й є хірургом чи нейрохірургом, то повинна виконувати такі операції. Але ж ні. Їх має виконувати той, хто навчився це робити на муляжах, багато асистував, потім став спеціалістом і щодня робить щонайменше одну-дві саме такі операції. Ось тоді він стає суперфахівцем. До слова, в американців є така вузька спеціалізація, а ось німці вважають, що якщо ти нейрохірург, то повинен на головному мозку вміти зробити все. Це наче й логічно. Проте, якщо лікар виконує якусь операцію раз чи двічі на рік, то, звичайно, він її таки зробить, але стоятиме в операційній п’ять і більше годин, згадуватиме, що й як робити. А той, хто виконує її щодня, робить усе вже автоматично. Власне, у цьому сила наших вузькопрофільних інститутів: тут у спеціалістів все відточено до автоматизму.
У чому ще важливість нашої медичної академії? Вона займається передусім наукою. Наука – це не лише створення нових методів лікування, препаратів, дослідження на тваринах і клінічні випробування на пацієнтах. Це ще й спілкування з науковцями світу. Для цього організовують конференції, пишуть статті, доповіді, монографії, завдяки чому науковці діляться своїми знаннями. Суто практичний лікар хтозна чи після важкої роботи має можливість встежити за всіма новинами медицини. Науковці ж постійно живуть у цьому. Вони дискутують, їздять на конференції, знають найсвіжіші медичні новинки в усьому світі, які впроваджують у своїй роботі. Тому хірург-спеціаліст, який працює в нашій академії, має, по-перше, суперкласні, найновіші знання, по-друге, володіє відточеними вміннями, тож певні операції робить найкраще з мінімальною втратою своєї енергії та часу. А по-третє, впродовж останнього періоду нам вдалося сконцентрувати в наших закладах найсучасніше обладнання. Тому й результати наших оперативних втручань вищі й ми можемо братися за найбільш складні випадки.
– Багато студентів нашого університету цікавляться наукою, роблять у ній перші кроки та вже досягають чималих успіхів. Що потрібно для того, аби ця наукова іскра в них не згасла? Порадьте їм, як досягти успіху в науці?
– Насамперед потрібно мати бажання зростати у цьому напрямі. Варто поміркувати й вибрати: хочу йти в практичну медицину, працювати лише в поліклініці чи лікарні або ж шукатиму себе в науці, що передбачає неспокійне бурхливе життя. Треба постійно цікавитися обраним напрямом, бути готовим до спілкуватися з іншими науковцями, їздити на конференції. Дуже важливий момент: знайти наставників, як я кажу, наукових батьків, які не дадуть вас затоптати. Це надважливо, тому що в житті завжди серед усіх є конкуренція. І коли хтось один пробивається, а інші – сіра маса, то ця маса його затоптує. Отож потрібно знайти такого наставника, який не дасть цього зробити. І який водночас вислуховуватиме оці юнацькі геніальні ідеї, згодом з десяти вибере якусь одну та порадить її втілювати. Таким чином опікуватиметься своїм учнем до того часу, доки він міцно не стане на власні ноги.
Але головне, повторюся, – бажання. Треба поставити перед собою ту планку, про яку я вже згадував, і поступово йти до неї. Всі, хто щодня потрошку наближаються до своєї мети, зазвичай досягають того, чого прагнули.
– Про що ви сьогодні найбільше мрієте?
– Понад усе мрію, щоб війна закінчилася нашою Перемогою й Україна стала вільною, незалежною, європейською державою. При наших земельних багатствах, при наших сильних креативних людях ми будемо однією з провідних країн Європи. Я анітрохи в цьому не сумніваюся. Та насамперед потрібно закінчити війну з мінімальними людськими та економічними втратами.
– Щиро дякую за розмову! Чекаємо вас у Тернополі та нашому університеті. І на завершення – що хотіли б побажати нашим викладачам і студентам?
– Як лікар усім бажаю здоров’я, здоров’я та здоров’я! Вижити всім нам у цій війні та перемогти. Бажаю також, передусім молоді, знайти себе в житті та твердо йти до своєї мети. Моєму ж улюбленому Тернопільському національному медичному університету бажаю процвітання. Буде процвітання, отже, будуть ще десятки й сотні років роботи, буде велика історія, потужний внесок у медицину та порятунок людей.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлини Яніни ЧАЙКІВСЬКОЇ