Сьогодні в нашій «Вітальні» – Надія Федчишин, професорка, завідувачка кафедри іноземних мов ТНМУ, докторка педагогічних наук, дослідниця гербартіанської педагогіки. Її життя – це захоплива подорож від мальовничого села Голгоча на Тернопільщині до стажування у престижному Берлінському університеті Гумбольдта, від дитячих уроків німецької мови з дідусем до визнання в науковому світі. Вона ділиться спогадами про шкільні роки, студентські пригоди в Карпатах, наукову роботу, сімейне тепло та любов до гір. Це розмова про наполегливість, любов до знань і вміння знаходити гармонію між професійними звершеннями та особистими радощами. Запрошуємо вас у цю щиру історію, яка надихає вірити в себе, мріяти та діяти, попри будь-які виклики.
Голгоча – душевний прихисток, місце сили
– Надіє Орестівно, ваш шлях почався в селі Голгоча на Тернопільщині. Розкажіть, як усе починалося?
– Я народилася у цьому чудовому селі, куди в думках часто повертаюся. Воно змінювало свої адміністративні межі: спершу належало до Бережанського, потім до Підгаєцького, а нині до Тернопільського району. Голгоча – найприємніше для мене місце, це мій душевний прихисток, місце сили, натхнення, відпочинку і, найважливіше, тут батьківський дім, де проживає мама, де завжди тепло, затишно, дружно, де панувала атмосфера любові, поваги й турботи, де були глибинні зв’язки поколінь, адже разом проживали дідусь з бабусею, батьки і нас троє дітей (два молодші брати). З молитвою та любов’ю згадую свого батька, дідусів, бабусь, які, попри свою працю, завжди знаходили час, щоб прочитати казки, розказати легенди чи історію роду. Батьки працювали спочатку в колгоспі, згодом – упродовж багатьох років на підприємстві, де виробляли фруктові наповнювачі, концентровані фруктові соки. Колись у нашій домівці було гамірно, на Різдво, Великдень чи інші свята за столом зустрічалася велика родина: батьки, моя сім’я, брат Василь з дружиною та дітьми, брат Григорій (брати вже понад двадцять років проживають в Іспанії), спілкувалися, співали, адже батьки впродовж десятків років разом славили Господа у церковному хорі, який долучався до різних святкувань по всій області. Мама і нині продовжує у свої вісімдесят співати в церкві.
Голгоча – особливе місце, адже звідти вийшла ціла плеяда науковців, викладачів, зокрема проректор з наукової роботи ТНМУ, професор Іван Миколайович Кліщ, багаторічний директор Інституту біології тварин НААН, а нині професор Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С.З. Гжицького, академік Василь Васильович Влізло, доцент ТНТУ Світлана Богданівна Семенюк та інші. Наша школа була осередком знань, де освіта цінувалася понад усе, а дружня родина класу додавала сил до навчання. Кожна зустріч однокласниці чи однокласника для мене невимовна радість і втіха. Часто з теплотою та вдячністю згадую класного керівника Ольгу Євгенівну Хрептак, вчительку німецької мови Віру Василівну Вирвич, вчителів Ольгу Матвіївну Пришляк, Тараса Григоровича Колодчина, Оксану Степанівну Сташків, Віру Іванівну й Романа Петровича Борецьких, Оксану Іванівну Сташків, Богдана Васильовича Мороза та інших.
Наш директор, Микола Іванович Видиш, умів запалювати в дітях інтерес до навчання. Особливою любов’ю була для нього історія, його розповіді про минуле були такими живими, що я з четвертого класу мріяла стати істориком. Уявляла себе дослідницею, яка відкриває таємниці давніх часів, розкопує старовинні раритети, відтворює забуті події. Ця мрія була моєю дитячою романтикою, яка супроводжувала мене багато років. І ця мрія майже здійснилася, адже (сміється), досліджую історію педагогіки.
Уже в 10-му класі я вагалася, вступати на історичний факультет чи обрати факультет іноземних мов у Чернівецькому державному університеті імені Юрія Федьковича. Вступні іспити на обидва факультети були однаковими, а тому мої оцінки (четвірки та п’ятірки) дозволили без труднощів стати 1987 року студенткою. Чернівецький університет став для мене не просто місцем навчання, а справжньою школою життя, дружби й наполегливого навчання, де я здобула знання та впевненість у собі.
«Німецька мова була зі мною змалку»
– Ви згадали, що німецька мова була для вас особливою. Звідки ця любов?
– Німецька мова була зі мною змалку, і за це я вдячна своєму дідусеві по лінії тата. Він навчався в чоловічій гімназії в Рогатині, де всі предмети викладали німецькою. Прадідусь був заможним чоловіком, попри у власності моргів поля, господарського реманенту, крамниці, сам привозив зі Станіслава (тепер – Івано-Франківськ) крам, один зі старших братів прадідуся, з переданих розповідей від прабабусі Олени (на її честь назвала молодшу доньку), мав високий військовий чин в часи Австро-Угорщини та був обраний до сейму. Дідусь досконало володів мовою (можливо старший брат заохочував його до практикування німецькою) й передав цю любов мені. Найяскравіші спогади дитинства – це наші уроки німецької. Ми сиділи за столом, він називав слова, фрази, а я повторювала. Ми навіть вели розмови німецькою, і це було так природно, що мова стала для мене дуже близькою. Він умів зробити навчання грою: за кожну п’ятірку вивчених слів давав цукерку. Мій молодший брат не дуже любив учити мову, тож я, щоб він отримав свої цукерки, ховалася під столом і підказувала йому. Ці моменти з братами й дідусем залишилися в моєму серці, як найтепліші дитячі спогади.
Німецька мова була для мене не просто предметом, а середовищем, де мені було вільно та комфортно. Дідусь залишив прекрасні спогади не лише в мене, але й односельців. Йому не вдалося закінчити гімназію через Першу світову війну, бо 1917 року їх, повнолітніх гімназистів, забрали на фронт і, попавши у полон, він три роки провів у ньому в Італії, тож, окрім німецької, дідусь вільно розмовляв італійською. На той час він був доволі освіченою людиною. Буквально один штрих – до жінки, дівчини чи дівчинки він звертався, уявіть собі і в радянські часи, винятково «пані», це звернення стало навіть його вуличним прізвиськом.
Особлива близькість до дідуся викристалізувала мою любов до німецької мови, що стала для мене мостом між сімейною історією, минулим і моїми мріями про майбутнє.
– Якими були ваші студентські роки в Чернівцях?
– Студентські роки в Чернівецькому університеті – це особливий час. Кафедра німецької мови була однією з найпотужніших в Україні, і наші викладачі, ерудовані, інтелігентні, талановиті Володимир Іванович Кушнерик, Тетяна Миколаївна Гостюк, Анна Миколаївна Жерновей дали мені міцну основу. Я готувалася до занять дуже старанно й усі роки навчання отримувала підвищену стипендію – 62 карбованці 50 копійок. Викладачі не лише вчили мови, а й розвивали в нас критичне мислення, наполегливість, любов до професії. Їхні заняття були справжніми інтелектуальними подорожами, де ми не просто зубрили слова чи граматику, а вчилися аналізувати, порівнювати, шукати глибший сенс. Досі пам’ятаю такі рідні імена та вдячна їм за вагомий внесок у мою професійну кар’єру.
Університет подарував мені друзів на все життя. Нас було семеро подруг – справжня команда, яка трималася разом і в навчанні, і в пригодах. Ми любили мандрувати Карпатами, підкорювали Говерлу, Синяк, Хом’як. Ці походи були не лише фізичним випробуванням, а й часом, коли ми ділилися мріями, підтримували одна одну. Пригадую, як ми ночували в наметах, співали пісні біля вогнища, сміялися до сліз. Ця «сімка (Тетяна, Ольга, Таїсія, Алла, Віра, Раїса та я)» збереглася донині. Ми щороку зустрічаємося в різних місцях – у Чернівцях, Львові, Тернополі, Варшаві, Празі. 2020 року планували поїхати до Парижа, але Covid-19 вніс корективи, а потім почалася війна. Цього літа плануємо ще одну подорож, бо дружба сильніша за будь-які обставини. Ці зустрічі – як повернення в юність, вони дають сили рухатися далі, нагадують, що в житті є щось вічне.
Від шести рядків до докторської дисертації
– Ви відомі своєю роботою над гербартіанською педагогікою. Як почалася ця наукова подорож?
– Усе почалося 2002 року, коли мій науковий керівник, а на той час ректор Тернопільського експериментального інституту педагогічної освіти, професор Анатолій Володимирович Вихрущ, знаючи про мою фахову підготовку, запропонував тему кандидатської роботи: «Дидактична система Йоганна Фрідріха Гербарта та її вплив на розвиток вітчизняної освіти». Про Гербарта знайшла спочатку зовсім мало інформації, пошукова система видала лише шість рядків. Я спершу розгубилася, але вирішила «копати». Занурилася в німецькомовні джерела, перекладала тексти, шукала рідкісні книги в бібліотеках. Це був величезний виклик, який увінчався захистом дисертації 2009 року.
Тему Гербарта та його школи я не змогла залишити, адже їхні педагогічні погляди викликали неоднозначне ставлення вчених різних країн. На конференції «Спілки гербартіанців» у Варшаві 2011 року я зацікавилася вченням послідовників Гербарта, що вилилося у низку статей з аналізом авторських оригінальних ідей щодо змісту, форм, методів навчання в педагогічних семінаріях Австро-Угорської імперії. Професор Анатолій Вихрущ, якому завдячую становленням себе як науковиці, побачивши ці статті, здивувався й знову підтримав мене, зауваживши, що це чудова тема для докторської дисертації. Так 2012 року ми затвердили тему: «Розвиток ідей гербартіанської педагогіки в теорії і практиці німецькомовних країн другої половини XIX-XX століття». Я досліджувала, як послідовники Гербарта в німецькомовних країнах, що за певних історичних періодів становили різні державно-політичні системи (Прусія, Швейцарія, Німецька імперія, Австро-Угорщина, до складу якої входили Австрія, частина теперішньої Німеччини, Угорщина, Хорватія, Словенія, Австрійське Примор’я, Чехія, Східна Галичина, Буковина, Закарпаття та у ХХ ст. – Німеччина, Австрія, Швейцарія) втілювали його ідеї в освіту, як адаптовували їх до нових реалій, що сприяло розв’язанню низки дидактичних проблем. Ця робота була захопливою, адже я бачила, як ідеї одного педагога змінювали цілі системи освіти. Захистила докторську дисертацію 2016 року й це стало вершиною моєї наукової кар’єри.
– Ви стажувалися в Берлінському університеті. Як це вплинуло на вашу кар’єру?
– Стажування в Берліні стало ще одним ключовим моментом у моєму житті. 2013 року я вдруге поїхала на з’їзд гербартіанців, який цього разу відбувався в Ессені. Там познайомилася з професорами Ротраунд Коріанд з університету Дуйсбург-Ессен і Дітріхом Беннером з Берлінського університету Гумбольдта. Саме вони порадили податися на стипендію DAAD (Німецької служби академічних обмінів) для вивчення в Німеччині праць гербартіанців. Через пів року після відправлення документів отримала лист-відмову через нестачу коштів. Я вже змирилася, але 21 вересня 2014 року надійшов лист: моя тема цікава, стипендію надають після погодження з професором Дітріхом Беннером, тож з 1 листопада й до кінця січня 2015 року я працювала над темою свого дослідження в Берлінському університеті.
Три місяці в Німеччині промайнули дуже швидко: бібліотека, спілкування з колегами, обговорення наукового пошуку з куратором, щотижневі семінари на кафедрах загальної та порівняльної педагогіки. Ми дискутували щодо концепції дисертаційних досліджень, ділилися ідеями, аналізували сучасні методики навчання. Цей досвід змінив моє бачення науки – я стала свідком, як учені співпрацюють, як шукають нові підходи, як поєднують теорію з практикою.
2018 року повторно отримала тримісячну стипендію DAAD, завдяки рекомендації, яку надав професор Беннер, віднісши мене до 5% дослідників, яким варто надавати стипендії. Я читала його слова й не могла повірити — це було визнання, про яке я навіть не мріяла. Співпраця з німецькими колегами триває. Цей досвід підтвердив факт, що наука не має кордонів, і якщо наполегливо працюєш, тобі дадуть можливість працювати.
– Який момент у науковій кар’єрі був найяскравішим?
– Пригадую, як 2019 року на Міжнародному педагогічному форумі в Берліні я сиділа поруч з двома китайськими вченими, які розповідали, що вивчають погляди унікального німецького педагога, чиї ідеї впроваджують у навчальний процес шкіл, гімназій і вишів їхньої країни. Зрозуміла, про кого йдеться: «Це ж Гербарт». Вони здивувалися, що хтось з України може знати його концепцію навчання, а коли дізналися, що я захистила кандидатську 2009 року й докторську 2016 року з теми Гербарта та гербартіанства, були вражені. Їх цікавило все: звідки тема, чи перекладені його праці українською, який вплив мало вчення німецького педагога на розвиток освіти в Україні. Отож завдяки темі, яку подарував мій керівник, професор Вихрущ, я отримала стажування, визнання та можливість працювати на міжнародному рівні.
Джерела сили та натхнення
– Ви керуєте кафедрою іноземних мов у ТНМУ. Як це вплинуло на ваше життя?
– Очолюю кафедру іноземних мов із січня 2017 року. У нас зібралася молода, енергійна команда викладачів, пишаюся тим, що працюю з ними. Ми продовжуємо традиції Григорія Феодосійовича Окоменюка, який керував кафедрою понад 20 років і з яким я мала щастя працювати впродовж двох років у ТЕІПО, Мирослава Миколайовича Закалюжного, пам’яті якого ми нещодавно присвятили захід. Я викладаю німецьку мову, латинську та німецьку медичну термінологію на різних факультетах. Ці дисципліни дуже потрібні. Ми ввели ці курси, щоб наші студенти, знаючи мови, були конкурентоспроможними. Ба, більше – у нашому виші діють програми обміну з Аконським університетом у Берліні (Німеччина), коли знання німецької відчиняє двері до професійних можливостей. Хочу додати, що в нашому університеті студенти надзвичайно розумні, натхненні, креативні, прагнуть знань. Ця атмосфера надихає розвиватися, шукати нові ідеї, працювати заради студентів.
– Цікаво, чим українські студенти відрізняються від німецьких?
– У Берліні я була вражена дисципліною німецьких студентів. Першого дня роботи в бібліотеці Берлінського університету Гумбольдта о 10-й ранку не було жодного вільного місця. Книгозбірня величезна – сім поверхів. Подумала, що це якийсь особливий день, але на рецепції сказали: «Тут так завжди». Студенти не довіряють інформації в інтернеті, бо найцінніші джерела – у бібліотечних фондах. Вони готуються до занять, проводячи години за книгами.
Наші студенти в ТНМУ більш емоційні та відкриті. Вони діляться мріями, запитують поради. Я бачу, як вони прагнуть стажуватися чи працювати за кордоном, і допомагаю їм з мовою. Така взаємодія створює теплу атмосферу, коли бачиш, як твоя робота змінює життя молодих людей.
– Що вас надихає поза роботою?
– Моя сім’я та Карпати! У нас з чоловіком Іваном дві доньки – Соломія й Оленка, обидві заміжні. Соломія викладає професійну медичну комунікацію в ТНМУ, закінчила з відзнакою факультет журналістики в Тернопільському педагогічному університеті та Академію друкарства у Львові. Її чоловік Юрій – випускник Тернопільського економічного університету. Оленка закінчила ТНМУ з відзнакою 2023 року, працює лікаркою-радіологинею у Києві, її чоловік Михайло – майбутній кардіохірург. Пощастило зі сватами, з якими часто маю приємність поспілкуватися: сват Анатолій – священник, з дружиною Ольгою Зіновіївною проживають у моєму рідному селі, батьки другого зятя – Петро Адамович і Леся Михайлівна – лікарі. Восьмирічний внук Святослав – моя радість і гордість. Його посмішка заряджає мене енергією, а дитячі запитання змушують дивитися на світ по-новому.
Карпати – це місце, де я відновлююся. У студентські роки ми ходили на Говерлу, Синяк, Хом’як, і ця любов до гір залишилася. Зараз люблю бувати там зі сватами, які мають бабусину хатину в Карпатах. Збирати гриби, дихати свіжим повітрям, слухати тишу – це мій спосіб знайти спокій та гармонію. Гори нагадують, що в житті є прості радощі, які дають сили рухатися далі.
– Нещодавно у вас був день народження й ви отримували сотні вітань і побажань, як від колег, так і від студентів. Що ж від себе побажаєте сучасній молоді?
– Працювати, рухатися вперед, не зупинятися. Той, хто стоїть на місці, нічого не досягає. Визначте власні пріоритети (кар’єра, подорожі, сім’я, достаток) і впевнено йдіть до них. Найважливіше – бути потрібним, розвиватися, досягати успіху, але він приходить до тих, хто діє. Кажу своїм студентам: починайте з малого, вчіться, шукайте можливості – й ви досягнете своєї мети. Єдиним правильним шляхом є баланс.
Професорка Надія Федчишин – це приклад того, як наполегливість, любов до знань і віра у себе можуть привести до вершин. Від дитячих уроків німецької з дідусем до роботи в Берлінському університеті, від сільської школи до керівниці кафедри в ТНМУ – її історія надихає. Вона вчить нас цінувати коріння, працювати над собою і знаходити радість у простих речах – чи то в походах Карпатами, чи в посмішці внука. Її слова про рух вперед – це заклик до кожного: мріяти, діяти та ніколи не зупинятися, попри всі виклики.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО