Виграти ґрант програми наукових обмінів імені Фулбрайта – мрія чи не кожного науковця. Але не всім вдається дійти до фіналу. 2024-2025 навчального року стипендії за програмою імені Фулбрайта отримали 10 науковців з України. Стипендіаткою цієї програми стала й професорка нашого університету, завідувачка кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією Оксана Боярчук.
– Вітаємо, Оксано Романівно, зі значимою подією у вашому житті. Хто першим розділив з вами цю радісну звістку?
– Дякую щиро. Син Роман дізнався першим. Раніше, навчаючись у Києво-Могилянській академії, він також подавався на цю програму як студент і дійшов до останнього етапу. Йому були відомі всі мої етапи проходження й Роман став першим, кому я зателефонувала, коли вже отримала повідомлення, що мою кандидатуру затверджено.
– Ознайомте, будь ласка, наших читачів з програмою Fulbright Visiting Scholar Program.
– Гадаю, що більшість вже добре знайома. Я ж про програму міжнародних наукових обмінів теж знала вже доволі давно. Це – міжнародний проєкт, що надає молодим науковцям, викладачам з досвідом, студентам з різних країн можливість отримати досвід у навчанні та науковій діяльності в американських університетах. Створені різні види програм, зокрема, для навчання студентів, аспірантів і діяльності досвідчених науковців, що спрямована на підтримку вчених, аби вони могли проводити власні дослідження на базі університетів, дослідницьких центрів і лабораторій США, а також з метою набуття нового закордонного досвіду, ознайомлення з культурним життям Сполучених Штатів.
Розрахована програма на період від трьох до дев’яти місяців. Упродовж цього часу створені можливості проводити певні наукові дослідження в наукових інституціях Сполучених Штатів Америки під наставництвом наукового керівника. До речі, я вже маю наукового керівника, це професорка Джолан Волтер, яка є керівницею відділення дитячої алергології та імунології Університету Південної Флориди (USF) та дитячої лікарні Джона Гопкінса. Вона є директором Центру діагностики та дослідження первинних імунодефіцитів імені Джеффрі Моделла в дитячій клініці Джона Гопкінса.
Хочу зауважити, що ця програма дуже популярна у світі. 800 ґрантів щороку виділяють для різних країн. Серед стипендіатів – 62 Нобелівських лавреати, 41 очільник держав чи парламентів, 89 реципієнтів Пулітцерівської премії. Навіть недавній прем’єр-міністр Великої Британії Ріші Сунак був стипендіатом Фулбрайта.
– Як узагалі виник задум подати заявку на участь у конкурсі?
– Я виношувала цей задум кілька років, тобто це було в моїх планах, але так, як в української жінки-науковиці, крім науки, є ще чимало всіляких сімейних справ, родинні зобов’язання, то ніяк не вдавалося його втілити. Звісно, війна стала теж на заваді, бо в перший рік повномасштабного вторгнення взагалі не було зрозуміло чи будуть проводити відбір для українських громадян. Отож торік я все-таки наважилася.
– Як відбувалася сама процедура добору? Кажуть, що це довготривалий процес.
– Так. Від часу подачі заявки до затвердження кандидатури майбутнього стипендіата минає майже рік. Письмові заявки від учасників оцінюють експерти в галузі з різних країн. До 15 жовтня минулого року потрібно було подати наукову пропозицію, тобто опис проєкту наукового дослідження. Це було для мене аж ніяк не складно, бо й раніше брала участь та перемагала в подібних програмах, ґрантових проєктах. Отож написала три аркуші своїх досягнень та автобіографічні дані, як того вимагали в офісі програми імені Фулбрайта, й завантажила на електронну платформу. Крім того, надала кандидатури трьох колег, які мене знають і погодилися надати рекомендаційні листи. Вони їх самостійно завантажили в електронну систему. Єдине, що мені не цілком імпонувало в цій програмі як клініцистці, це те, що при виборі якихось інституцій у США для втілення моєї дослідницької пропозиції, я не матиму права контактувати з хворими та працювати з біологічним матеріалом, тому заявку створювала, враховуючи ці нюанси. Щоправда, є широкий вибір інших професійних компетентностей – можливість працювати з науковою літературою, медичною документацією, спостерігати за діяльністю медичного закладу, його лабораторій, проводити статистичний аналіз, спостерігати за навчальним, лікувальним і науковим процесом тощо. Була ще одна умова, щоправда, за можливості – подати лист-запрошення з певної американської інституції, де в майбутньому маєш намір зреалізовувати свою наукову пропозицію. Наявність таких запрошень лише віталася. Коли я подавала свою заявку, то такого запрошення в мене не було. Колеги надіслали його дещо пізніше, але в офісі Фулбрайта дозволили долучити цей документ до мого кейсу.
– Якої теми стосувалася ваша дослідницька пропозиція?
– Вона мала два напрями – це неонатальний скринінг на тяжкі комбіновані імунодефіцити, який нині впроваджений в Україні й щодо якого ми мали пілотний проєкт. Мені буде цікаво ознайомитися та оцінити, як працює неонатальний скриніг у Сполучених Штатах, які, до речі, його першими в світі й впровадили. Зацікавленість викликає й те, як американські колеги працюють з пацієнтами, які мають позитивний скринінг, – ізолюють їх чи не ізолюють, скеровують для генетичного обстеження, як діють щодо пацієнтів, які мають знижені показники скринінгу, але не відповідають критеріям тяжкого комбінованого імунодефіциту та інші. Наступний напрям – це діагностика вроджених помилок імунітету в пацієнтів з автоімунними захворюваннями. Імунна дизрегуляція також може бути проявом первинного імунодефіциту та вимагати особливого підходу до лікування. Як не помилитися та обрати саме тих пацієнтів, яким потрібно проводити поглиблене імунологічне дослідження й скеровувати на генетичне обстеження, аби не проґавити в них вроджені помилки імунітету? Сподіваюся, що відповіді на ці запитання знайду в університеті Південної Флориди, на базах якого проходитиму стажування. Фахівці цього навчального закладу активно займаються питаннями автоімунітету та вроджених помилок імунітету, тож для мого дослідження та стажування я обрала цей заклад не випадково.
– Як відбувалася співбесіда? Кажуть, що це один з найважчих моментів добору?
– Можливо, й так, але лише за умови схвалення дослідницької пропозиції всіма експертами, учасник отримує «перепустку» на цей етап конкурсу. Наприкінці листопада я отримала повідомлення з офісу програми Фулбрайта, що успішно пройшла перший етап і мене запросили на другий, тобто співбесіду. Інтерв’ю відбулося на початку грудня й, враховуючи, що в країні воєнний стан, воно пройшло в онлайн-форматі. В комісії були стипендіати Фулбрайта минулих років, представники офісу Фулбрайта в Києві, а також американської сторони. Спілкування відбувалося англійською мовою. Першими були запитання щодо дослідницького проєкту, чому я вирішила проводити його у США та саме в цьому дослідницькому центрі. Їх дуже цікавило, що в цьому університеті є такого, стосовно досліджень, що не можливо зробити в нас. Йшлося й про результати, яких я прагну досягнути під час стажування.
Учасників комісії також цікавило наше громадське, суспільне життя, адже ми є представниками не лише університетів, але й країни, культурними амбасадорами України у США. Тож наша візія у Сполучених Штатах полягає не лише в здобутті нових знань, але й налагодженню мережі особистісних і професійних контактів, просуванні культурних і національних цінностей, усвідомленні важливості співпраці задля миру та добра цілої громади. Ми є представниками України в міжнародній спільноті й це велика та почесна місія. Про це я говорила учасникам комісії. Мене запитували, яких національних традицій я дотримуюся, чим захоплююся, тобто йшлося про культурологічну складову мого життя. Ми спілкувалися, напевно, хвилин 20, а щодо результатів співбесіди, сказали, що повідомлять. Через тижнів два чи три надійшов позитивний результат, щоправда, згодом ще довелося очікувати на рішення американської сторони. Кінцеві результати прийшли через п’ять місяців, це було в травні, це той етап, коли від претендента вже нічого не залежить і доводиться хіба чекати.
– Як відреагували, коли дізналися, що виграли?
– Зраділа. Але відчуття трохи двоякі, коли на зміну одних емоцій приходять інші, бо розумієш, що це і відповідальність, і певні виклики, і зміна твоєї зони комфорту, коли попереду потрібно буде адаптовуватися до інших умов життя в новому суспільстві. Я їду одна, але програма дозволяє переможцям брати із собою членів родин, це одна з її переваг. Щоправда, цього року чоловіки не зможуть цим скористатися, як і переможці чоловічої статі, для яких перенесено візит до США на 2025 рік.
– Куди проляже ваш шлях?
– До університету Південної Флориди в місто Тампа. Перше, що на мене очікує, – це пошук помешкання. Стипендія надається, але житло треба шукати та оплачувати самостійно.
– Щоб порадили тим, хто захоче взяти участь у програмі Фулбрайта?
– Вірити у власні сили. Не треба боятися нового, головне тут – мати цікаву ідею, яку реально втілити в життя та передати ваше захоплення експертам, які будуть розглядати вашу дослідницьку пропозицію.
– Які маєте плани на майбутнє після завершення стажування?
– Найперше маю план ознайомитися з американськими науковими базами та можливостями медицини США у вивченні вроджених помилок імунітету, та, зокрема, їх автоімунних проявів.
Певна річ, є бажання започаткувати спільні проєкти, але насамперед маю виконати всі заплановані завдання в рамках тієї дослідницької пропозиції, яку я репрезентувала. Звісно, хочу на власні очі побачити, як у них працює система та діють настанови надання допомоги пацієнтам з первинними імунодефіцитами. Гадаю, буде час, аби співставити та порівняти, узагальнити й винести власні уроки, запозичити досвід американських колег. Мрію повернутися в рідний університет з новими знаннями, новими навичками та впровадити все набуте у США в Україні, в наших інституціях – лікарнях, дослідницьких центрах. Можливо, стажування дасть новий виток співпраці з американськими колегами, сподіваюся на це, бо проблема вроджених імунодефіцитів нині доволі актуальна, а можливості діагностики постійно розширюються.
Лариса ЛУКАЩУК