Завідувачка кафедри патологічної фізіології, професорка Ольга Денефіль залюблена в науку ще відтоді, коли, навчаючись на другому курсі нашого вишу, почала відвідувати науковий гурток кафедри, якій судилося стати для нею рідною. Власне, завдяки відданості улюбленій справі й потрапила до аспірантури, стала викладачкою, яка власним прикладом запалює іскру любові до науки у молоді.
«На кафедрі панує дух експериментаторства та культ книги»
– Нещодавно я відвідувала бібліотеку нашого університету. З її директоркою Оленою Проців ми, зокрема, говорили про те, яке величезне значення мають люди, які працюють у тому чи іншому колективі, адже саме вони створюють атмосферу закладу чи підрозділу. Згадували також про те, що в бібліотеці є каталог праць професора Бергера, який стояв біля витоків нашого університету, зокрема кафедри патологічної фізіології. Чи ви на кафедрі відчуваєте наступність поколінь, чи панує нині той дух, та атмосфера, що закладав її професор Бергер?
– Уперше я прийшла в науковий гурток кафедри патологічної фізіології 1985 року. На жаль, Еммануїла Наумовича не бачила ніколи – він з 1975 року вже перебував на заслуженому відпочинку. На той час кафедру очолювала Олена Олексіївна Маркова, яка після Еммануїла Наумовича стала завідувачкою кафедри, а згодом і моєю науковою керівницею. Нашу кафедру очолювали Василь Васильович Файфура та Юрій Іванович Бондаренко, які були учнями професора Е. Н. Бергера, а також Марія Романівна Хара – учениця професорки О. О. Маркової.
Незважаючи на те, що викладачі на кафедрі почали займатися науковою роботою з 1957 року, досліджуючи нейрогуморальну регуляцію організму, ми й далі розвиваємо цю проблему. Дух еспериментаторства на кафедрі панує й нині: маємо багато гуртківців, молодих науковців. До слова, 2020 року до 110-річчя від дня народження професора Е. Н. Бергера видали книжку «Засновник тернопільської школи патофізіологів».
– Як гадаєте, що ще залишив вашій кафедрі її засновник, окрім професіоналізму?
– Узагалі від професора Е. Н. Бергера я в захопленні – він був дуже різнобічною особистістю. Скажімо, вже на пенсії продовжував колекціонувати екслібриси. У фондах Тернопільського обласного художнього музею зберігають 50 тек з екслібрисами Еммануїла Наумовича, які передав його син. Ось ви з бібліотеки почали нашу розмову, а Е. Н. Бергер був другим директором Київської обласної медичної бібліотеки. Тоді він навчався в Київському медичному інституті й майже три роки водночас перебував на посаді директора бібліотеки. Згодом, коли він навчався у Харкові в аспірантурі, очолював там Українську державну медичну бібліотеку.
– Не знала цього. Мабуть, невипадково й певною мірою містично, що наша розмова закрутилася саме так.
– Справді, це цікаво та доволі дивно. Культ книги у нас панував завжди. Пригадую, саме закінчила аспірантуру й виходжу якось із заняття зі словами: «Мене студенти запитують, а я не знаю точної відповіді!». В. В. Файфура радить: «Так, береш оцю книжку (показує), розгортаєш такий розділ (називає)», а Ю. І. Бондаренко додає: «Відповідь на це запитання написано у такій монографії, на такій сторінці». Вражало саме те, що сторінки та навіть абзаци називалися зі стовідсотковою точністю. Гадаю, це все передалося від Еммануїла Наумовича та заслуговує на особливу шану.
«Усвідомлюю, якими жертовними були батьки»
– Ольго Володимирівно, ви зараз працюєте там, про що мріяли в дитинстві?
– Ідей щодо майбутньої професії в мене було кілька. Передусім хотіла бути вчителькою. Розумію, що зараз навчаю студентів. Десь до третього класу мріяла бути космонавткою (усміхається). Моя кандидатська дисертація присвячена вивченню ролі холінергічних механізмів при розвитку адреналінової міокардіодистрофії в тварин з різною резистентністю до гіпоксії, тобто трошки до «космосу» дотична (сміється). А ще хотіла бути лікаркою. У дев’ятому класі якось мовила: «Не можу вирішити, ким бути – вчителькою чи лікаркою?». І моя улюблена вчителька математики Оксана Тимофіївна Будій каже: «Йди в медичний. Закінчиш, підеш в аспірантуру, будеш викладачкою й станеш водночас і вчителькою, і лікаркою». Так і зробила.
– Батьки вас підтримали у виборі професії?
– Мама із задоволенням підтримала моє бажання вступати в медичний. Тато більше був за педагогічний, тож запитав: «Може, все-таки на фізмат?». На що я відповіла: «Якби був «мат» без «фіз», то, може, й пішла б» (сміється). Математику я дуже любила, а ось у фізиці свого майбутнього не бачила.
– Що основоположне дали вам батьки?
– Міркуючи про це, усвідомлюю, наскільки жертовними вони були! Обоє – службовці, закінчили Львівський торговельно-економічний інститут. Тато Володимир Петрович майже все життя пропрацював в Тернопільській облспоживспілці. Мама Стефанія Михайлівна спочатку працювала головним бухгалтером в Облсоюздруці. Робота була складна передусім ненормованим графіком: мама затримувалася до десятої вечора, доводилося трудитися й у вихідні. Тата також дуже часто відправляли у відрядження. Перед тим, як я мала йти в школу, мама перейшла на роботу у ТДМІ (було два вихідних і фіксований робочий день).
Що передусім дали мені батьки? Вони мене розуміли, підтримували в усіх добрих починаннях і дуже сильно не обмежували. Звичайно, були певні межі, але взаєморозуміння та любов у нашій сім’ї панували завжди. І спокій. Я – одна дитина у сім’ї, хоча в нас велика та дружна родина.
– Побутує думка, що єдині діти у сім’ї зростають егоїстами. Вас у цьому ніколи не звинувачували?
– Я одружена з чоловіком, який теж єдиний у батьків. Він мені зізнавався, що все життя хотів мати дружину, яка зростала у сім’ї одна. Не відчувається між нами егоїзму. Хоча, з іншого боку, моя двоюрідна сестра каже мені: «Так, ти егоїстка» (сміється). Звичайно, на мій погляд, здоровий егоїзм у кожної людини є – одна вона у сім’ї чи ні. У чомусь в мене присутній альтруїзм, у чомусь – егоїзм. Усе залежить від сили вираження. Гадаю, мені вдається балансувати.
– Які у вас спогади про школу?
– Дуже добрі. І про школу, і про дитячий садочок. У садочок неподалік п’ятої школи, який був найближче до нашого дому, мене не взяли через перебір у групах. І тоді батькові вдалося влаштувати мене в садочок УВС.
Це був дивовижний садочок! Щоправда, на той час російськомовний. Власне, з цим мені доводилося важко, адже я виховувалася в україномовній родині. А тут моїм батькам сказали розмовляти зі мною вдома російською, бо я її не знаю. Водночас наші виховательки були дуже гарні. Добре доглядали нас і навчали. Скажімо, ми вчили ботаніку: кожна група мала свої грядки, нам розповідали та показували наочно, як розмножуються рослини, як вони ростуть, яка в них коренева система. Наша старша група також готувала роздатковий матеріал: ми ліпили з білої глини бурячки, морквинки, огірочки, помідори, яблучка, розфарбовували їх. Багато малювали, використовуючи різні техніки, вишивали, робили аплікації, грали вистави. Ми доглядали за малюками: бігали до трирічних дітей, гралися з ними, переодягали.
– І це все у дитсадочку?!
– Так. Усі, кому я це розповідаю, дивуються. Дитсадочок у мене був чудовий! Анна Іванівна та Клавдія Титівна, наші виховательки, робили все, аби наше дитинство минало цікаво й насичено, ми були емпатійні.
У третю тернопільську середню школу я пішла 1974 року. Наша вчителька початкових класів Антоніна Миколаївна Сторожко свого часу була учасницею УПА. Життя повернуло так, що вона потім вийшла заміж за одного з керівників міста, що дало їй можливість працювати в Тернопільській спеціалізованій школі. Та Антоніні Миколаївні навіть у ті часи вдавалося прищепити нам дух українства, патріотизму. Всі у школі розуміли, що в кожній сім’ї святкують і Різдво, і Великдень, і Миколай приносить подарунки, але жодного разу ніхто з учнів через це не постраждав. Шкільне життя згадую з величезною приємністю. Та й про кожну вчительку та вчителя зі своєї рідної школи можу сказати лише добре. На жаль, багато з них уже відійшли у засвіти.
«Перше заняття добре пам’ятаю донині»
– Шкільних знань вам вистачило, щоб вступити у медичний інститут?
– Так. Того року при вступі потрібно було складати фізику, українську мову, біологію та хімію. Батьки домовилися, що ходитиму на репетиторство з хімії. Звернувся тато до вчительки, вона йому й каже: тричі на тиждень по три години. Мені пощастило, що тато у школі не любив особливо хімії (сміється). Порадилися вони з мамою та вирішили, що це забиратиме надто багато часу, краще нормально готуватися до всіх уроків. Вчителька біології Олександра Андріївна Лабо сказала, що додаткових занять мені не треба, шкільних знань достатньо. Українську мову я теж добре знала, навчала нас Людмила Юріївна Лазарчук, яка пізніше викладала українську мову в нашому медичному університеті. Тож ходила я хіба на репетиторство з фізики до Йосипа Михайловича Шостака півтора літнього місяця після закінчення іспитів у школі. Власне, мені цього й вистачило. Я закінчила школу із золотою медаллю й для вступу достатньо було скласти лише один екзамен з фізики на «відмінно». Тож 2 серпня 1984 року моя студентська доля була вирішена!
– Пригадуєте, з якими викладачами ви перебували, як мовиться, на одній хвилі? Чий стиль викладання найбільше вас захоплював?
– В інституті всі викладачі були дуже хороші. Не було такого, щоб до когось не хотілося йди на заняття. Найбільше подобалися мені ті, які нестандартно читали лекції та вчили нас мислити. Зокрема, це професори Анатолій Іванович Локай, Костянтин Васильович Кованов, Іван Олександрович Ситник, Ярослав Іванович Гонський, Олена Олексіївна Маркова, Юрій Теофілович Коморовський, Марія Михайлівна Савула, Михайло Антонович Андрейчин, Ніна Іванівна Тумашева. Мене цікавила лекторська майстерність цих викладачів, що змушувала нас думати, читати додаткову літературу. Група й загалом курс у нас були дружні, між усіма склалися товариські стосунки. Досі зустрічаємося всім курсом.
– Що визначило ваш подальший професійний шлях?
– Єдине, що точно знала, коли вступала: не буду хірургинею. Ближче до закінчення зрозуміла, що хочу стати акушеркою-гінекологинею. Та місця акушера-гінеколога в Тернопільській області на той час не передбачалося. І я погодилася на терапію.
– Як потрапили в аспірантуру?
– Того року 18 випускників закінчили інститут з відзнакою. Зібрали нас усіх і професор Михайло Антонович Андрейчин, який був тоді проректором з наукової роботи, почав кожного розпитувати, хто в якому науковому гуртку займався протягом п’яти років навчання. Переважно відповідь була така: на першому курсі був у такому-то гуртку, на другому – в іншому, на третьому – ще в якомусь. Михайло Антонович усіх спокійно вислуховує, а наприкінці каже: «З усіх 18 осіб лише троє не міняли кафедру протягом трьох-чотирьох років». Це – Галина Анатоліївна Крицька (яка нині працює в нас на кафедрі загальної гігієни та екології, була деканом медичного факультету), Ольга Миколаївна Барна (нині – голова правління Всеукраїнської громадської організації «Асоціація превентивної та антиейджинг медицини», професорка доктор медичних наук, завідувачка кафедри загальної медицини НМУ імені О. О. Богомольця) та я. І ось нам трьом дали скерування до аспірантури. За відданість професії (усміхається). З того зібрання нам дозволили один день на тиждень не ходити на заняття, а виконувати наукові дослідження на відповідній кафедрі.
– За практичною медициною не сумували?
– Насолоду від наукової роботи отримувала завжди, відколи почала відвідувати гурток. Наш науковий гурток працював постій- но та активно, тож усі біохімічні дослідження по дисертації я вже фактично виконала ще на шостому курсі. Але аспірантура на той час прирівнювалася до інтернатури. Тож уже після того, як я захистила 1994 року кандидатську дисертацію, ще кілька місяців влітку працювала в Тернопільській міській комунальній поліклініці лікаркою-терапевткою. Мені подобалося. Ще до листопада мене запрошували туди на посаду лікарки приймального відділення. Та у сім’ї вирішили, що буде важко поєднувати цю роботу з викладанням, адже деколи не встигатиму прийти на кафедру після нічного чергування.
– Свою перше заняття пригадуєте? Коли це було?
– Як сьогодні пам’ятаю. Я була тоді ще старшою лаборанткою. Заходить Олена Олексіївна Маркова та каже: «Ольго Володимирівно, йдеш на заняття. Я з тобою піду». Я запитую у відповідь: «Що ви робитимете на занятті?». «Посиджу хвилин п’ять, потім вийду», – мовить. «Ні, не треба, мені самій буде спокійніше», – кажу. Дуже добре запам’ятала дату: перше заняття в мене було 4 вересня 1990 року.
З 1 вересня 1993 року я стала асистенткою кафедри патологічної фізіології. У червні 1997 року так склалися обставини, що тимчасово мене перевели на кафедру нормальної фізіології. У нас йшла реорганізація навчального плану й на кафедрах в одному семестрі не було студентів. Ця «тимчасовість» для мене тривала 15 років, з 1997 до 2012 року. У грудні 2011 року захистила докторську дисертацію, а з липня 2011 року мене призначили завідувачкою кафедри іноземних мов з медичною термінологією, я продовжувала викладати на кафедрі нормальної фізіології, а з травня 2012 року отримала посаду професорки кафедри патологічної фізіології. 2015 року саме в мій день народження міністерство зробило мені подарунок, видавши наказ про те, що завкафедри можуть бути лише ті особи, які відповідають спеціальності цієї кафедри (вища освіта за профілем кафедри і захист дисертації). А в мене медична освіта та захищалася я за фахом «патологічна фізіологія». Отож 1 вересня 2015 року повернулася на рідну кафедру, а з 2018 року – її завідувачка.
– Які складнощі для вас на цій посаді?
– Напевне, мені не вдається керувати, як належить (сміється). Я трошки зам’яка, гадаю, для керівної посади потрібно мати дещо жорсткіший склад характеру. Взагалі ж, якщо люди зацікавлені в роботі, то жодних складнощів немає, вони працюватимуть, хто б не очолював кафедру. В нас на кафедрі люди, які хочуть працювати, залюблені професією: поважають свою справу, студентів і роблять все для того, щоб вони знали предмет.
«Якщо ти щасливий, то й навколишніх робиш кращими»
– За що ви любите свою професію?
– У мене дуже цікава дисципліна, яка постійно вдосконалюється, адже щоразу хтось з науковців дослідив щось нове для розуміння патологічного процесу. Якщо вивчив анатомію – це назавжди. А тут щодня якісь нові дані, адже етіологія та патогенез міняються, виникають нові хвороби. COVID-19 це яскраво підтвердив. Щоразу дізнаєшся щось нове й щоразу глибше в це вникаєш та розмірковуєш, чому саме так, а не інакше.
Люблю також свою професію й за спілкування зі студентами, виконання наукових робіт з ними. Студенти нині є дуже сильні, вони цікавляться всім. Іноді студенти знають більше, ніж викладачі.
– Що потрібно викладачеві, щоб для сучасного покоління студентів залишатися авторитетом?
– Працювати над собою, читати більше. Гадаю, що це робить кожен викладач. Інтернет для викладачів доступний так, як і для студентів. Часто студенти ставлять складні запитання. Тож не соромитися піти почитати та відповісти їм. Так, як колись мені радив професор Василь Васильович Файфура.
– Ви помічаєте, як повномасштабна війна вплинула на наших студентів?
– Вони стали більш дисципліновані, серйозні, відповідальні та вмотивовані. Переконані, що повинні багато знати, щоб стати кваліфікованими лікарями й працювати задля добра українського народу. А ще зросла тривожність.
– За собою ви це помічаєте?
– Гадаю, що тривожність під час війни в усіх є.
– Що допомагає впоратися з нею?
– По-різному: зустрічі з подругами за кавою зі смаколиками, природа, дача, відвідування родичів. Допомагає фотографування. Інколи кадри вдаються справді дивовижні. Скажімо, кілька років тому «впіймала» грозову хмару з роду Cumulonimbus. Уперше таку побачила.
– Про що мрієте сьогодні найбільше?
– Звичайно, про якнайшвидшу Перемогу України. Щоб війна закінчилася та не гинули наші люди. Нещодавно в моєї подруги син загинув на фронті, а в мене в травні – племінник. Сумно неймовірно.
– Попри всю складність сьогодення, чи залишаєте можливість мріяти особисто для себе?
– Так. Люблю подорожувати.
– Де були та де ще хочете побувати?
– Де доля виведе (усміхається). Адже іноді мрієш про щось одне, а потім несподівано побуваєш там, де й не мріяв. Де вже побувала? У весільну подорож з чоловіком їздили 2008 року в паломницький тур до Люрда, були у Польщі, Німеччині, Італії, Монако, Франції, Австрії та Словаччині. Ще навчаючись в інституті, їздила в Румунію. Торік побувала в Греції: донька моєї найкращої шкільної подруги Лілі виходила заміж за етнічного грека. Дуже гарно було! А з Лілею ми, до речі, дружимо вже 50 років! Відколи сіли разом за одну парту в першому класі.
– Яку основну думку хотіли б донести до всіх?
– Хочеться кожному побажати щастя. Колись у мене була така дилема: що важливіше – щастя чи любов? Нині гадаю, що щастя є сильнішою емоцією. Бо якщо є любов, віра – ти щасливий. Якщо є віра в майбутнє, в Перемогу – то робиш усе, щоб наблизити їх, аби бути щасливим. І з іншого боку, якщо щасливий, то й робиш навколишніх людей добрішими, кращими, підтримуєш їх, допомагаєш.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА