19 вересня професор кафедри хірургії факультету післядипломної освіти ТНМУ Володимир П’ятночка відзначив 60-річчя. Чудова нагода, аби поспілкуватися про життя. Про сповнене активністю дитинство та юність, про роль батьків і наставників на шляху до обраної професії, про натхнення у сім’ї та відпочинок й, звісно ж, про хірургію, без якої себе не уявляє.
«На досягнутому не зупиняюся»
– Пане Володимире, щиро вітаю вас із 60-річчям! Зазвичай до ювілею люди аналізують своє життя: що вдалося чи не вдалося, чи збулося все, що хотілося?
– Своїм життям я задоволений. Гадаю, що досяг непоганих результатів у своїй практичній роботі. Про це передусім свідчить велика кількість пацієнтів, яких з командою успішно оперуємо.
У своєму науковому зростанні став доктором медичних наук, професором. Особистим життям я теж задоволений. Мій батько, якому пішов 92-ий рік, і моя мама, якій 86-ий рік, при здоров’ї та світлому розумі. Діточки вже практично 15 років живуть у США, успішні. Вважаю, немає на що мені скаржитися. На досягнутому не зупиняюся. Як сказав Сократ, досконалості немає меж.
– Ви народилися в Кременці, де прожили десять років, доки батьки не переїхали до Тернополя. Які спогади у вас залишилися про цей райцентр?
– Спогади найкращі! Це був мій період активного дослідження світу (сміється). А ще в мене були музична школа, заняття спортивною гімнастикою та стрибками з трампліна. Кременець славився, якщо пригадуєте, дуже потужною базою для зимових видів спорту. І уявіть собі картину: я, ще зовсім малий, несу на підйомник одну лижу, а мій тренер несе за мною іншу. В мене з раннього дитинства була яскраво виражена любов до екстремальних видів спорту.
– Хірургія – теж екстрим неабиякий, чи не так?
– У наш час професія хірурга – одна з найекстремальніших як у медицині, так і поза нею. З першого погляду, здається, що хірургія – це така ж професія, як і всі інші, проте не все так просто. Потрібно розуміти, що працювати хірургом зможе аж ніяк не кожен, це величезне й фізичне, й емоційне навантаження.
– Ви успішно реалізувалися в професії. Мабуть, основу для цього заклали вам батьки ще в дитинстві?
– Зізнаюся, я був доволі активною дитиною. Дуже рухливий, всюди хотів побувати, все побачити та спробувати. Можете собі уявити, що моя мама мій перший велосипед розбирала на запчастини. Я так на ньому гасав, що вона хвилювалася, аби я десь не в’їхав. Тож батьки старалися врегулювати цю мою надмірну активність і так мене завантажити, щоб я не мав зовсім зайвого часу на дурниці. Спорт, гра на фортепіано, гурток авіамоделювання й, звичайно, навчання в школі. 1974 року ми переїхали до Тернополя, з четвертого класу я навчався у школі №17. Зазвичай мій режим дня був такий: о 6-ій ранку я вже мав тренування зі спортивної гімнастики в ДЮСШ №2, а о 9-ій ранку вже сидів за партою в школі. Після школи з 16-ої знову були тренування. Крім того, треба вивчити домашні завдання, а ще були музична школа та гуртки. Частенько мамі доводилося будити мене, коли я засинав над підручниками.
Професійно займаючись спортивною гімнастикою, я став кандидатом у майстри спорту, отримав багато нагород, їздив на всесоюзні змагання та збори. Тато досі згадує, як до нас з різних куточків радянського союзу зверталися представники вишів, щоб запросити мене навчатися в них. Знаходили адресу, приїжджали й просто дзвонили в двері нашої квартири. Втім, коли настав час обрати майбутню професію, прислухавшись до поради батьків, зупинився на медицині та мріяв стати хірургом.
Моїм вибором батьки залишилися задоволені. Мій батько Іван Теодорович – лікар-фтизіатр, професор. Він дуже хотів, щоб і син став лікарем. Моя старша сестра Світлана Іванівна Корнага також обрала медицину, нині вона – професорка кафедри пропедевтики внутрішньої медицини та фтизіатрії ТНМУ. Коли ми святкували в травні татове 91-річчя, він мовив: «Володю, я задоволений як батько. Не кожен може похвалитися, що в нього двоє дітей – професори».
Моя мама Людмила Федорівна – фізик-математик. До слова, й дружина у мене фізик-математик. Тішуся, що мрія моїх батьків здійснилася, завдячую їм своїм професійним становленням.
«Після закінчення вишу вже відчував професійну впевненість»
– Хто вплинув на формування вас як майбутнього хірурга?
– На третьому курсі навчання на той час у Тернопільському медичному інституті доля звела мене з професором Юрієм Теофіловичем Коморовським. Знана особистість, талановитий хірург, вчений став для мене першим наставником у хірургії. З третього курсу я у вільний від навчання час мав можливість асистувати йому на операціях.
Вдячний і своїм наставникам Леонідові Якимовичу Ковальчуку, Володимирові Івановичу Максимлюку, Йосипові Юліановичу Корчинському, Ігорю Касяновичу Венгеру за неоціненний досвід, формування мене як майбутнього хірурга.
Будучи студентом почав займатися також науковою роботою. Вже на шостому курсі разом з Юрієм Теофіловичем Коморовським ми отримали авторське свідоцтво на винахід, захищати яке я їздив у москву в центр науково-технічної інформації. І це було початком. Нині є автором 18 патентів на винахід. Після складання іспиту з хірургії Юрій Теофілович побажав мені професійного зростання та вагомих наукових досягнень.
– Власне, ці слова наставника стали для вас пророчими. Як відбувалося ваше становлення?
– Інтернатуру пройшов у хірургічному відділенні Тернопільської обласної клінічної лікарні. Прийшовши на роботу в Тернопільську міську лікарню № 2, вже відчував у собі чималу професійну впевненість – завдяки активній практичній залученості в період навчання в інституті.
Надалі потрапив у команду професора Юрія Михайловича Полоуса, в якого теж було чому повчитися. Під час практичної роботи продовжив займатися й науковою діяльністю. 1994 року при Львівському медичному інституті захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю «Хірургія» і з вересня 1994 року прийнятий асистентом кафедри факультетської хірургії.
1998 року база кафедри факультетської хірургії стала базою кафедри хірургії факультету післядипломної освіти. Очолив кафедру професор Ігор Якович Дзюбановський, з приходом якого в мене розпочався новий етап хірургічного зростання. Ігор Якович – блискучий фахівець. Я багато чого в нього навчився, часто йому асистував, а потім почав оперувати самостійно. Вчився хірургічній техніці та майстерності також у професора Володимира Броніславовича Гощинського – провідного судинного хірурга. Саме досвід, отриманий від співпраці з провідними професіоналами хірур-гії, викарбував і мене як спеціаліста.
– Ваша команда професіоналів на базі хірургічного від-ділення Тернопільської міської лікарні №2 перша у західному регіоні України 2000 року почала оперувати кили з використанням сіток.
– На запрошення професора Ігоря Яковича Дзюбановського до нас приїхала команда з Одеси, яка напередодні пройшла навчання щодо виконання алогерніопластик у провідних клініках Сполучених Штатів Америки. На нашій базі вони виконали низку показових операцій різних типів кил з використанням сітчатих імплантів. Тоді такі операційні втручання виконували лише в Києві та Одесі. Ми швидко запозичили досвід, удосконалилися та самостійно почали виконувати ці операції. Це й стало приводом для моєї роботи над докторською дисертацією. Фактично я її писав 17 років, але це був вагомий матеріал: 1600 оперованих пацієнтів.
З плином часу ми удосконалювали техніки оперативних втручань, які існували, розробляли власні методики, були консультантами при створенні сіток власного українського виробництва, які показали чудові результати при їх використанні.
Досить часто до нас зверталися пацієнти з рецидивами кил, які мало хто хотів оперувати. Власне, це наштовхнуло мене на думку: краще таке зробити один раз, але зробити добре. Тож з моєї ініціативи та за підтримки тодішнього керівника лікарні Віктора Кміти 2011 року на базі нашої лікарні був відкритий «Міський центр хірургічного лікування гриж живота», а згодом, 2015-го, і «Міський центр хірургічного лікування морбідного ожиріння та корекції фігури». Ми почали виконувати абдомінопластики, ліподермопластики, ліпосакції.
2019 року я захистив докторську дисертацію, а 2020-го отримав звання професора.
Нині працюємо над новими інноваційними техніками хірургічного лікування кил живота з молодими науковцями, багато оперуємо – тобто роботи вистачає. Принаймні до 65 років я ще планую активно попрацювати (усміхається).
«Отримую задоволення, коли мої учні досягають висот»
– Ви згадували якось, що хотіли написати книгу про працю хірурга. Хто ніколи не зможе стати хірургом? Якими якостями він обов’язково повинен володіти?
– Гадаю, хірургія – це не просто професія, це – покликання. Це важка постійна робота та удосконалення, поєднання знань і вмінь, наполегливості, рішучості та впевненості у власних діях. Потрібно розуміти, що працювати хірургом зможе аж ніяк не кожен, це й фізичне, й емоційне виснаження. На жаль, багато студентів-медиків розуміють це вже у процесі навчання, й у більшості з них зникає бажання стати хірургом. Насправді стати хірургом під силу не кожному. Навіть тривале навчання в медичному університеті може стати справжнім випробуванням, що вже говорити про сам процес роботи. Аби витерпіти всі труднощі, потрібно безмежно любити людей та мати величезне бажання їх лікувати. Хірург не має права на помилку. Ця професія, як жодна інша, пов’язана з людським життям і здоров’ям. Власне, повертати здоров’я людям й є пріоритетом мого життя.
– За величезну практичну діяльність були випадки, що особливо вас вразили?
– Передусім запам’ятовуються ускладнення, втрати. Вони є в кожного хірурга, який оперує. Не має їх хіба той, хто нічого не робить. Пацієнтів, які померли, пам’ятаєш не просто за прізвищем, а згадуєш практично кожен етап – вони стоять перед очима, наче кадри світлин. Постійно аналізуєш, чому виникло таке ускладнення, що ти зробив не так, де допустився помилки та чи можна було цьому запобігти?
Який випадок особливо запам’ятався? П’ять годин оперував військового, який попередив, що хворіє гепатитом С. Тож ти одягаєш дві пари рукавиць, але вже наприкінці операції проколюєш голкою свій палець. Ситуація неприємна. Наслідки могли б бути сумні. Нині мій пацієнт живий та здоровий. І я також, дякувати Богу. Але перших два тижні адреналіну прибуло (усміхається). Мене після того випадку 2016 року навіть нагородили медаллю «За гідність та патріотизм».
– Маєте кому передати власні знання та вміння?
– Мої учні – Ігор Мокрик, дитячий хірург-кардіолог, який працює в Інституті серця; Роман Кохан, заступник директора з хірургічної роботи Тернопільської міської лікарні №2; Ігор Гуменний, який нині виконує трансплантації серця та легень. Цього року, скажімо, моя аспірантка Ірина Довга успішно захистилася та стала докторкою філософії.
До слова, коли 2021 року проводили телеконкурс «Гордість Тернопілля», у фіналі номінації «Лікар року» в мене були сильні конкуренти – Сергій Гаріян та Юрій Тугаров. Я навіть не сподівався на перемогу. Тож коли дізнався, що виграв, був шокований. Вийшов на сцену з величезним хвилюванням, бо був не готовий до цього. Уже після завершення церемонії нагородження в розмові з журналістами щиро зізнався: якби міг, то віддав би цю нагороду Ігорю Гуменному, бо саме того року він зробив першу в Україні трансплантацію легень, якої досі ніхто не робив.
– Як почуваєтеся, коли ваші учні досягають таких висот?
– Отримую задоволення, адже бачу плоди своєї роботи. Коли учні перевершують своїх вчителів – це закономірне явище, й я до цього ставлюся дуже позитивно. Не належу до тих, хто зачиняє за собою двері, нікого не вчить, бо завжди хоче залишатися примою. Це недопустимо. До речі, зараз серед інтернів дуже багато перспективних хірургів. Тож будемо готувати всіх, хто справді прагне стати справжнім фахівцем.
«Ніщо так не розвиває розум, як подорож»
– Як, зважаючи на складну роботу й загалом на ситуацію в країні, тримаєте себе в належному фізичному та психологічному стані?
– Потрібен адекватний відпочинок.
– У чому для вас він полягає?
– Адекватний відпочинок для мене – це точно не лежати на дивані. Захоплююся активним рибальством. Допомагаю батькам на дачній ділянці.
Я також запеклий меломан. У мене є величезна колекція вінілових платівок. Віддаю перевагу рок- і джазвиконавцям періоду 1980-1990-их років. Люблю читати.
Разом з дружиною любимо подорожувати, відкриваючи для себе нові місця, приємні знайомства та позитивні емоції. Ніщо так не розвиває розум, як подорож. Обожнюємо з дружиною Карпати. Дуже подобається мандрувати Європою. Особливо нам до душі літній відпочинок на грецькому острові Крит.
До слова, моя дружина Олена, з якою ми одружені вже 37 років, народила мені двох чудових доньок.
– Ви згадували, що ваші діти вже тривалий час живуть у США.
– Ще навчаючись в університетах, мої доньки Ірина та Віта мали змогу побувати в багатьох країнах Європи та Сполучених Штатах Америки. Я завжди підтримував їх у бажанні побачити світ. Коли по закінченню навчання доньки зробили свій вибір залишитися жити і працювати у США, ми з дружиною підтримали їхнє рішення. Там вони вже проживають понад 15 років та є успішними. Мій зять Лорен дуже любить мою доньку Віту й онуків. Я щасливий батько і дідусь двох онуків – Вероніки (7 років) і Леонардо (2 роки).
– Нудьгуєте за дітьми?
– Безперечно. Дуже шкода, що, зважаючи на нинішній стан подій, вони не мають можливості приїхати в Україну, щоб почувати себе тут безпечно.
– Про що мрієте?
– Щоб настали мир і наша Перемога. І щоб Бог дав мені здоров’я ще бодай років п’ять плідно попрацювати – і в операційній, і в науковій роботі. А ще мрію, щоб якомога довше жили мої батьки, адже доки вони живі – я ще син.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА