«Просто людина, яка займається саморозвитком», – скромно характеризує себе завідувач кафедри вищої медсестринської освіти, догляду за хворими та клінічної імунології ТНМУ, професор Ігор Господарський, який, власне, всередині 1990-х й організував курс клінічної імунології та алергології, а згодом доклався до становлення кафедри імунології в нашому університеті. Якби довелося вибирати щось одне з усіх своїх іпостасей – науковець, викладач, лікар, зізнається, що ніколи не зміг би відмовитися від практичної медицини. Медицина для Ігоря Господарського – водночас захоплення й професія, яка є щоденним викликом і щоденним стимулом для того, щоб безперервно вчитися та удосконалюватися.
«Батьки прищепили любов до здорового способу життя»
– Ігорю Ярославовичу, з якими відчуттями вступили в новий рік? Чого від нього чекаєте?
– Насамперед чекаю на нашу перемогу та мир. Як і всі. Адже Різдво та Новий рік – це ще з дитячих часів очікування дива, казки. І ми всі в глибині душі на те диво сподіваємося. Мабуть, коли почалася війна у 2014-у, ніхто не гадав, що вона буде тягнутися тривалий час – на зразок воєн Середньовіччя. Маємо вже десять років війни і практично три роки повномасштабного вторгнення. Тому понад усе хочеться різдвяно-новорічного дива.
– Війна торкнулася кожного з нас тим чи іншим чином. Що найпростіше можемо зробити, щоб зберегти свій імунітет у цей складний час?
– Насправді є дуже багато чинників, які потрібні, аби імунна система нормально функціонувала. Поряд, наприклад, з нервовою та ендокринною, імунна система – одна з найскладніших систем нашого організму. І навіть дуже невеликі перевантаження в організмі можуть давати вагомі збої в роботі імунітету.
Водночас є дуже багато банальних речей у нашому повсякденному житті, важливість яких недооцінюємо, та які безпосередньо впливають на роботу імунної системи. Наприклад, повноцінний сон. Ще наприкінці минулого століття був проведений цикл дуже цікавих досліджень, які свідчили про те, що люди, які роками працюють у нічні зміни, мають значно слабший протираковий імунітет і суттєво більші шанси онкологічно захворіти. Як, власне, й люди, які мають тривалі серйозні розлади сну. Згадайте тепер нічні тривоги, які нам влаштовують болотні сусіди. Недаремно вони обстрілюють нашу країну переважно в нічний період. Це відбувається ще й психологічна війна проти цивільних людей, адже країна, в якої навіть вистоїть фронт, але сиплеться тил, програє.
Звичайно, є дуже багато інших умов: це й нестача вітаміну D, постійне перегрівання організму (оце наше з дитинства «тепліше одягнися та міцніше закутайся»), зловживання швидкими вуглеводами, недостатня фізична активність і сидячий спосіб життя, про хронічний стрес узагалі мовчу. Ці утерті моменти, яких насправді десятки, можуть як покращувати, так і ослаблювати роботу імунної системи.
– Якщо харчування чи фізичну активність ще якось можна відкоригувати, то впоратися з хронічним стресом і недосипанням в умовах війни особливо важко, чи не так?
– Повірте, харчування теж коригується доволі важко. Крім того, що я імунолог й алерголог, маю також спеціалізацію з гастроентерології та дієтології, цим напрямом займаюся давно, впродовж двох десятків років. Тож можу сказати, що сучасна людина є значною мірою харчовим наркоманом. Для багатьох людей саме їжа – найдоступніший спосіб отримати позитивні емоції від життя. І відмовитися від цього надзвичайно складно.
Щодо сну, то нині є дуже багато засобів – і медикаментозних, і немедикаментозних, які допомагають його покращити. Насправді ж людина може самостійно, докладаючи досить невеликі зусилля й поступово корегуючи спосіб життя, вже зі старту отримати відчутні результати для здоров’я. Скажімо, багато людей щодо повсякденної фізичної активності дуже серйозно недопрацьовують, а достатньо хоча б п’ять тисяч кроків щодня – це вже величезний бонус для вашого організму. Це й якісь елементарні речі стосовно загартування, до яких треба привчати і себе, і своїх дітей ще змалечку: від контрастного душу – до моржування. Безмежно вдячний батькам за те, що прищепили мені любов до здорового способу життя. Із семирічного віку батько заохотив мене до йоги, а зі студентських років – до моржування. Ці звички зі мною досі й допомагають мені бути більш стійким і до стресу, і до впливу температурних чинників.
«Не спокусився примарними перспективами імперської столиці»
– Чомусь не знайшла в інтернеті місце вашого народження. Що за таємниці?
– Жодних таємниць! Я народився в Тернополі, вчився в першій школі, хоча за духом це завжди була гімназія. Надзвичайно вдячний отому духу науки, освіти, який був властивий та, гадаю, так і залишиться – Українській гімназії ім. Івана Франка. Надзвичайно вдячний їй за ту освіту, що вона дала і мені, і моїй доньці.
– У якій сім’ї зростали та формувалися?
– Батько Ярослав Григорович був надзвичайною людиною. Завдяки йому Тернопіль став третім містом у радянському союзі, після новосибірська та москви, де з’явилися комп’ютери. Батько очолював електронно-обчислювальний центр у педагогічному інституті. Тоді одна ЕОМ – цей аналог сучасного комп’ютера займала декілька кімнат площею в кількасот квадратних метрів. І уявіть собі прорив, коли на початку 1980-х привозять маленький настільний телевізор, кажуть, що він заміняє всю ту конструкцію й що тепер у кожного може бути персональний комп’ютер. Це було щось неймовірне! Після цього чи не всі хлопці з мого класу почали ходити разом зі мною до мого батька на гурток з радіоелектроніки та комп’ютерної грамотності.
Тато був переконаний у тому, що і я, і мій брат Андрій підемо його шляхом та реалізовуватимемо себе у цьому напрямі. До речі, на той час в радянському союзі існувала потужна система витягування з периферій у столичні університети молодих людей, які цікавилися, зокрема, точними науками. Наприклад, московський фізико-технічний інститут та інститут ім. Баумана проводили щороку в усіх обласних центрах республік-колоній олімпіади з фізики та математики. На час закінчення школи я набрав стільки їхніх грамот, що без вступних іспитів міг туди вступати. Мені просто треба було приїхати й подати документи. Та на якомусь етапі зацікавленість медициною перемогла. Виявилося, що для мене людський організм значно цікавіший, ніж фізика та математика разом узяті. Тато спочатку сприйняв неоднозначно те, що я, а потім і мій брат, вирішили піти в медицину, але вдалося його переконати, що медицина – це теж цікаво й не менш перспективно, ніж комп’ютери. Тож у своїй родині я був першим медиком.
– Утім, ваша мама Ганна Михайлівна працювала на Тернопільській фармацевтичній фабриці, що теж трохи дотично. Може, звідти у вас почалася зацікавленість медициною?
– Цілком можливо. Я приходив до мами на роботу, бачив, як фасують піґулки, розливають настоянки, й це було справді мені цікаво. Потім мама перейшла на роботу в наш медичний інститут, щоправда, не викладала, а працювала в підрозділі, який займався організацією науково-дослідних робіт. Гадаю, що саме спілкування з лікарями, викладачами нашого ще тоді медичного інституту, коли я приходив на роботу до мами, теж відіграло важливу роль у виборі майбутньої професії.
– Чи були вагання? Тим більше, що вас кликали у москву. Це ж не могло не спокушати.
– Спокушало, звичайно. Але вже на ті часи, а це були 1986-87 роки, мій дідо-бандерівець чітко сказав, що радянському союзу залишилося жити недовго. І коли це сталося, зрозумів, наскільки правильним було те, що я відмовився. Пригадую, навіть коли вже навчався на першому курсі нашого вишу, це 1987-ий рік, до нас приїжджали з московського медичного інституту ім. Сєчєнова та проводили олімпіаду. Це теж був варіант вимивання кращих студентів в імперську столицю. Я цю олімпіаду на нашому курсі виграв, для мене відкрилися перспективи переїхати в москву з підвищеною стипендією та продовженням наукової кар’єри. Втім, участь у цій олімпіаді я брав не задля цього, це радше був просто якийсь виклик собі. В інститут ім. Сєченова поїхав мій однокурсник, який посів друге місце у цій олімпіаді. Наскільки знаю, він залишився жити в москві, навіть і зараз там викладає. А я, відверто кажучи, оглядаючись назад, дуже щасливий з того, що тоді не спокусився примарними перспективами.
– Коли, навчаючись в медінституті, ви визначилися зі своїми напрямами?
– Насправді не відразу. Тому що спочатку мене дуже зацікавила кафедра біохімії, тож упродовж кількох років був старостою біохімічного гуртка, виграв олімпіаду з біохімії та годував щурів у нашому підвалі. Вже трохи пізніше почав ближче пізнавати клінічні кафедри. Змінив вподобання з біохімії на інфекційні хвороби. І власне, інфекційні хвороби стали для мене справді чимось таким, що змусило ще більше додатково читати й вчитися. На якомусь етапі я зрозумів, що найцікавішим і найзагадковішим в інфекційних хворобах є не сам збудник хвороби, а те, чому одні люди хворіють, а інші ні; чому одні хворіють легко, а інші важко. На цьому моменті збагнув, що найголовніше та найцікавіше в інфекційних хворобах – це здатність організму опиратися. Тобто імунна система.
Коли я сказав професору Михайлові Антоновичу Андрейчину, що хочу займатися на кафедрі імунітетом, а в перспективі навіть, можливо, й організувати якийсь курс клінічної імунології та алергології, він назвав мене Гербертом Веллсом.
– У сенсі фантастом?
– Так, сказав напівжартома й по-батьківськи тепло. Я цю хвилину пам’ятаю досі, тому що це був певним чином виклик, можливість втілити в життя якісь задуми, що на той час здавалися фантастичними.
– І вам це вдалося!
– Звичайно. Я прийшов на кафедру інфекційних хвороб 1993 року. Вже з 1995-го при кафедрі почав діяти курс клінічної імунології та алергології, де я на початках був єдиним викладачем, більше того, з нуля створював новий предмет, писав методички. З клінічної імунології тоді не існувало навіть жодного підручника. Тобто довелося вчитися самому й навчати студентів за західними підручниками. Це було надзвичайно цікаво.
«Працівників своєї кафедри поважаю та надзвичайно ціную»
– Що в людському організмі з того, що ви знаєте наразі, вас вражає найбільше?
– Практично ідеальна гармонія та здатність до самобалансування й самозцілення, яка є настільки потужною, що навіть іноді не зовсім доречні дії медицини не здатні їй нашкодити.
– Ви розкрилися у багатьох іпостасях: викладач, науковець, лікар. Що вам найближче?
– На першому місці, мабуть, таки лікар. На якомусь етапі збагнув, що просто не можу не займатися медициною. Скажімо, приїжджаємо влітку відпочивати, як, наприклад, до великої війни, в якийсь готель. І з третього дня до нас починають заглядати з певними запитаннями щодо здоров’я сусіди – німці, італійці, британці, й дружина каже: «Ігорю, ти знову за своє! Ми сюди приїхали відпочивати чи ти будеш лікувати наших сусідів?». Тобто з якогось дня відпочинку просто починаю відчувати нестачу медичної практики. Це теж певним чином наркотик.
– Якщо у відпустці не відпочиваєте від роботи, то чи немає вигорання? Ніколи не стикалися з цим?
– Ви знаєте, професійне вигорання, принаймні так, як пояснюють наші західні колеги, і так, як пояснює мій давній друг Олег Чабан, який для мене, мабуть, є одним із взірців лікаря та вченого, – це ситуація, коли не отримуєш достатнього фідбеку від того, чим займаєшся. Тобто коли віддаєш енергію, вкладаєш себе, а не отримуєш чогось необхідного навзаєм. Як кажуть, найкраща робота – це добре організоване та добре оплачуване захоплення.
На відміну від медицини наука для мене – це є чисте захоплення. Мені просто щось цікаво й я цим займаюся. На жаль, на відміну від наших західних колег, які здебільшого мають величезні ґранти, добру організацію та підтримку наукових досліджень державою й університетами, в нас це все на доволі любительських засадах. Упродовж останніх років ґрантова підтримка науки почала розвиватися, але перебуває лише на етапі становлення.
Тож у нас людей, які займаються наукою, можна поділити на дві великі групи: ті, хто пише наукову роботу, щоб захистити кандидатську або докторську дисертацію, та ті, які вже мають захищені дисертації й займаються наукою здебільшого просто для задоволення власної цікавості. Скажімо, впродовж уже кількох десятків років я займаюся, на мій погляд, дуже перспективними дослідженнями печінки, автоімунних уражень органів травлення насамперед заради цікавості. Більше того, навіть намагаюся й лікувати передусім таких пацієнтів, які відповідають моїй сфері наукових інтересів, і відстежувати відповідні міжнародні клінічні дослідження. Якщо мовити про участь у міжнародних конференціях, стажуваннях, то часто це ситуація, коли доводиться брати для цього якісь кошти із сімейного бюджету, щоб поїхати за кордон, поспілкуватися з колегами, які мають схожі сфери інтересів, щось почути та отримати знання, які будуть не лише корисні для лікування пацієнтів, а насамперед є цікаві для тебе особисто. Насправді цікавість – це те, що дуже часто рухає нас у житті й спонукає робити більшість того, що робиш.
– Ви займалися становленням кафедри клінічної імунології, нині це – кафедра вищої медсестринської освіти, догляду за хворими та клінічної імунології. На теперішній кафедрі вам комфортно?
– Надзвичайно комфортно! Значною мірою кадровий склад цієї кафедри мені довелося особисто добирати, це дуже велика й дуже молода кафедра. На жаль, її склад суттєво зменшився, коли почалася велика війна, тому що багато молодих здібних людей виїхали за кордон і не повернулися. З усіма ними ми підтримуємо стосунки й багато хто з них хоче повернутися після завершення війни. Але я, на жаль, розумію, що хтось і не повернеться, адже 2-3 роки – це період, коли людина, особливо молода, яка має добру базову підготовку, починає вростати, пускати корені на новому місці. Працівники нашої кафедри нині успішно підтвердили кваліфікацію в таких країнах, як Польща, Канада, США. Зрозуміло, що добре організований побут і мудро влаштована система охорони здоров’я в тих країнах, мабуть, унеможливлять їхнє повернення чи принаймні зменшать шанси.
Ті ж, хто залишився тут, заслуговують особливої поваги, тому що це люди, які, незважаючи на війну, на нічні тривоги, на цілком непевне завтра, продовжують працювати, розвиватися, залишатися вмотивованими, інвестувати в себе, в університет та в країну. Людський капітал, до слова, – надзвичайно важливий момент. Ми зіткнемося з цим після завершення війни. Гадаю, нестача людського капіталу, мабуть, буде одним з найбільш критичних чинників для відновлення країни. Тому завжди повторюю працівникам своєї кафедри, що я їх не просто поважаю, а надзвичайно ціную за те, що вони залишилися та продовжують у таких тяжких, я б сказав, нелюдських умовах. Причому не просто працювати, а й розвиватися.
«Дружина є другом та однодумцем»
– Що вас найбільше надихає поза медициною?
– Подорожі, тому що, мабуть, найкраще та найцікавіше, що дано людині в цьому житті, – це спілкування з новими людьми й пізнання нових місць. Мандрівки дають можливість унікально поєднати одне й друге. З кожної подорожі приїжджаєш цілком іншим, аніж був до неї. Вони змінюють людину, дають досвід і змушують цілком по-іншому подивитися на багато речей.
Є й інші захоплення. Крім мандрівок, це й ландшафтний дизайн, і читання книг. В юності я займався альпінізмом, і нам постійно звертали увагу на те, щоб при підйомі на вертикальні поверхні ми не забували про базове правило: в людини повинно бути, як мінімум, три точки опори, тобто ти повинен одномоментно переміщувати в просторі лише одну кінцівку. Так от захоплення – це й є ті точки опори, що допомагають нам фіксуватися в просторі, часі й бути більш опірними до стресів і більш життєстійкими, життєздатними.
– Що найбільше може вас втішити та що найбільше може засмутити?
– Успіхи й неуспіхи дитини. Саме успіхи наших дітей – це те, що є значно важливіше, ніж власні досягнення.
– Успіхами доньки ви направду можете пишатися.
– Соломія закінчила університет у французькому місті Страсбург. Зараз навчається в магістратурі. Володіє п’ятьма мовами, займається великою кількістю проєктів, зокрема й волонтерських. Загалом, дивлячись на неї та порівнюючи її й себе в її віці, вчергове розумію, що теперішнє покоління значно розумніше та прогресивніше, ніж наше. У них більш комплексне й глибше бачення світу. Захоплююся теперішнім поколінням своїх студентів і з величезним задоволенням спілкуюся з ними.
– Ким для вас є ваша дружина?
– Насамперед другом, однодумцем. У нас надзвичайно багато спільних проєктів, що стосуються і медицини, і мандрівок, і екстремальних захоплень. У нас десятки екстремальних хобі: від гірських лиж – до дайвінгу та парашутного спорту. Не уявляю на її місці якусь іншу людину, яка б настільки серйозно розділяла з чоловіком таку велику кількість екстремальних і небезпечних для життя захоплень. Але найголовнішим нашим проєктом все-таки є проєкт під назвою «сім’я», результатом якого є наша донька Соломія. Власне, саме за цей проєкт я Христині завжди буду найбільше вдячний.
– Які складові вашого щастя?
– Сім’я на першому місці, далі професійна самореалізація й, звичайно ж, свобода в усьому, зокрема, творчості, саморозвитку.
– Що ви ще хочете дати світові та отримати від нього?
– Я не хотів би мовити в координатах «давати-отримувати». Насправді цей світ дуже цікавий та багатогранний. Найдивовижніше в ньому те, що він створений таким чином, що ми здатні його пізнавати. До речі, наука – лише один з багатьох способів пізнавати світ, так, як і подорожі, мистецтво, література та, зрештою, будь-що. Тобто найцікавіше з усього, що є у світі, й що може бути сенсом життя – це, власне, пізнавати світ. Пізнаючи ж світ, пізнаєш і самого себе. І якщо в процесі пізнання світу з’ясуються певні цікаві аспекти, які будуть корисні ще комусь, наприклад, в медицині, науці, – це буде просто чудово.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА