Регіональна рада Тернопільської області ордена Св. Пантелеймона визначила номінантів на участь у національному конкурсі відзнаки за професіоналізм і милосердя (див. «Медичну академію» №8). Сьогодні наша газета починає знайомство з ними.
Хтось з відомих сказав, що врятувати увесь світ, мабуть, вже не вдасться, а хоча б одну людину – завжди можна. Стоматолог за освітою та емпат за покликанням Роман Куць рятує тих, хто потребує пересадки кісткового мозку. 2017 року він разом з дружиною запровадив Український реєстр донорів кісткового мозку, який став чи не єдиним порятунком для невиліковно хворих людей. З часу створення організації зареєстровано 15 тисяч потенційних донорів, а це означає, що хтось з недужих отримав свій шанс на життя. Нещодавно пан Куць здобув перемогу в регіональному відборі на здобуття високої медичної нагороди – ордена святого Пантелеймона в номінації «Новатор року».
– Пане Романе, ви стали переможцем регіонального добору медичного Оскара. Як гадаєте, до фіналу дійдете?
– Сподіваюся, що дійду, адже організація, яку ми створили, – Український реєстр донорів кісткового мозку унікальна для України, ми єдині займаємося популяризацією донорства кісткового мозку, залученням потенційних донорів у реєстр і пошуком донорів для проведення трансплантацій кісткового мозку. Тому, зважаючи на номінацію «Новатор року», гадаю, що є всі шанси отримати відзнаку.
– Як виник у вас цей задум?
– Створення Українського реєстру донорів кісткового мозку було усвідомленим рішенням, до якого ми з дружиною прийшли 2017 року після того, як їй у Польщі зробили трансплантацію кісткового мозку. Донором був її рідний брат, але для більшості людей у таких ситуаціях треба шукати неродинного донора. Тоді в Україні не проводили трансплантації від донора (родинного чи неродинного) дорослим узагалі, а дітям лише робили невелику кількість трансплантацій, якщо донор був родич. Тому більшість пацієнтів змушені були шукати великі кошти й рятуватися за кордоном. Власне, після повернення в Україну в мене з дружиною й виникла думка, що потрібно зробити щось для людей у своїй державі. Так ми вирішили створити реєстр донорів кісткового мозку. Це була така подяка Богу чи Всесвіту за те, що нам пощастило, й дружина одужала.
– Наскільки в нашій державі важко було запровадити таку організацію?
– Ви маєте рацію, надзвичайно складно. Коли ми створювали Український реєстр донорів кісткового мозку, за аналогією з недержавними реєстрами, які функціонують десятиліттями в інших країнах, сподівалися, що держава підхопить нашу ініціативу та почне допомагати. Виявилося, що так, але майже навпаки. Законодавство 2018 року не дозволяло лікарням співпрацювати з недержавними реєстрами, хоча на той час існував, як з’ясувалося, державний реєстр донорів гемопоетичних стовбурових клітин, який держава заснувала 2009 року, не мав зареєстрованих донорів у базі (лише 100 начебто) й 2019 року був ліквідований. Державні інституції не хотіли нас підтримувати, але ми рук не опускали. Розповідали про донорство, шукали фінанси на реєстрацію донорів, вкладали власні кошти та наповнювали базу. Підтримка з’явилася 2019 року, коли депутатка верховної Ради України Оксана Дмитрієва зініціювала зміни до закону про трансплантацію. Ми брали участь зі своїми пропозиціями в розділі донорства кісткового мозку та функціонування реєстрів. Якраз тоді й були закладені законодавчі норми, які дозволяють нашій країні безперешкодно розвивати трансплантацію та донорство кісткового мозку.
– Коли відбулася перша трансплантація? Хто став першим донором, а хто – реципієнтом, пригадуєте?
– Так, дуже добре пам’ятаю. Український реєстр донорів кісткового мозку шукав донора для півторарічного Назарчика з первинним імунодефіцитом. Ми знайшли відповідного донора в Німеччині, отримали погодження на отримання клітин. Це складний процес у міжнародній співпраці реєстрів, адже все повинно відповідати певним вимогам. У надзвичайно складних умовах – почався COVID-19 і було закрите небо, завдяки роботі МОЗ та інших міністерств, Посольства України в Німеччині вдалося залучити літак компанії DHL і на спеціальних виняткових умовах доправити клітини в Україну. Я їх зустрічав, отримував і сам доправляв до «Охматдиту». Це було 1 квітня 2020 року. Зараз Назарчик збирається йти до школи, завдяки цій трансплантації він росте здоровою дитиною.
– Скільки часу вже діє ваша організація, чого вдалося досягнути?
– Наша організація діє з 2018 року. Те, що починалося, як наша з дружиною ініціатива, переросло в організацію, яка має в штаті вже вісім працівників. За цей час зареєстрували 15 тисяч потенційних донорів, інтегрували цілком Український реєстр у світову базу. Це означає, що ми не лише можемо отримувати клітини від закордонних донорів, але й українські донори можуть рятувати пацієнтів усього світу. Ми співпрацюємо з трьома (фактично з усіма, бо більше немає тих, які роблять трансплантацію від неродинного донора) центрами трансплантації в Україні, та забезпечуємо повністю весь донорський етап неродинних трансплантацій. Тобто шукаємо донора для кожного пацієнта, знаходимо, ведемо процес обстеження та донації разом з іноземними реєстрами та доправляємо клітини з будь-якої країни за менше, ніж 72 години в центр трансплантації. Ми вже забезпечили проведення 200 неродинних трансплантацій від донорів з понад 20 країн світу. Наша організація має всі допуски з міжнародної співпраці, ми отримували клітини від донорів із США, Індії, Саудівської Аравії, Туреччини, Німеччини, Данії, Франції, Іспанії, Чехії, Швейцарії та багато інших країн. Горді тим, що вже 15 українських донорів з нашого реєстру здавали клітини та рятували життя пацієнтам як в Україні, так і за кордоном. Наш реєстр донорів кісткового мозку – єдиний в Україні.
– Над чим зараз працюєте? Що в планах?
– Наразі маємо оптимізувати процеси як усередині своєї організації, так і щодо залучення більшої кількості потенційних донорів і фінансування нашої діяльності. Це складний процес, адже реєстрація одного донора обходиться реєстру в 35 євро, левова частка цих грошей витрачається на аналіз ДНК донора, результати якого вносять у реєстр і за ними ведеться якраз співставлення пари донор-реципієнт. У планах працювати більше, краще для того, аби могли знайти кожному пацієнту донора для трансплантації. На жаль, попри велику міжнародну базу, майже 25 відсотків пацієнтів не мають генетичного двійника й трансплантація не може відбутися. Тому треба наповнювати Український реєстр, щоб збільшити шанси. Допомагає МОЗ, допомагають профільні депутати, зокрема Оксана Дмитрієва, яка в комітеті очолює напрям трансплантації та весь час розвиває цю сферу в Україні, долучається також бізнес та звичайні люди. Ми вдячні цілковито всім за допомогу. Наша організація покликана рятувати життя тим, що зараз мають потребу, чи тим, що в майбутньому матимуть таку потребу. На жаль, ніхто з нас не застрахований від таких важких захворювань, як рак крові та потреби в пересадці кісткового мозку.
– За такої зайнятості на вашу основну діяльність – ортопедичну стоматологію час залишається?
– Не всім відомо, що медична спеціалізація – це моя друга освіта, першою була «Міжнародна економіка». Я отримав диплом і навчався в Німеччині, де закінчив коледж за фахом і почав навчатися в університеті, але якогось часу вирішив повернутися в Україну. Хотів шукати роботу економічного напрямку, але мама спонукала мене вступати на стоматфакультет, який щойно відкрився в Тернопільському медуніверситеті. Я послухав-таки її й повернувся до медичної освіти. Взагалі ж мене завжди притягувала стоматологія, може, через те, що батько відпрацював 35 років стоматологом і саме від нього я отримав цю жагу до медицини. Це довга історія, але 2004 року я вступив на стоматологічний факультет ТНМУ ім. Івана Горбачевського. У стоматології мене найбільше зацікавив напрям ортопедії й я весь час розвивався в ньому. Оскільки наша клініка має великий досвід з дентальними імплантатами, я розробив базовий навчальний курс «Протезування на імплантатах», який проводжу з 2014 року. Через нього пройшло понад 500-700 стоматологів, які починали застосовувати у практиці цей напрям протезування. Стоматологію не покидаю, але зараз вона займає майже 40 відсотків мого робочого часу, 60 відсотків я проводжу за роботою в Українському реєстрі донорів кісткового мозку. Приватна клініка дозволяє поєднувати це без проблем.
– У вас дуже насичений графік. Чи є час на відпочинок? Чим займаєтеся на дозвіллі, де проводите вільний час?
– Графік і справді – напружений, зазвичай це більше 12 робочих годин на день, інколи доводиться працювати вночі чи на вихідних, це пов’язано з часовими зонами в інших країнах. Щоб не втрачати час на комунікації під час пошуку донора, доводиться і вночі емейли писати, і на вихідних. Останнім часом почав ходити тричі на заняття з бойових мистецтв. Це дозволяє мені цілком перелаштуватися та відпочивати ментально. На вихідних ми сім’єю, як правило, відвідуємо моїх батьків, вони мешкають у Тернополі, спілкуємося, проводимо разом приємні години.
– Що побажали б собі та тим, хто номінується на здобуття ордена Святого Пантелеймона?
– Бажаю всім продовжувати працювати. Нагорода знайде свого героя, але це не означає, що ви негідні її чи гірші. Якщо ви у списку номінантів, то вже зробили багато, бо ж відзнака – одна, а достойників багато.
– Яким правилом керуєтеся в житті?
– Хочеться, щоб людині ніколи не було соромно, що вона колись з тобою рукостискалася.
За створення Українського реєстру донорів кісткового мозку Роман Куць отримав Почесну грамоту Верховної Ради України «За заслуги перед українським народом». Було б добре, аби до неї додалася ще одна вагома відзнака – орден Святого Пантелеймона. Від усього серця йому цього зичимо.
Лариса ЛУКАЩУК