Ще один рік ми прожили в умовах кривавої та виснажливої війни й ще одне Новоріччя незабаром переступить поріг наших домівок. Багато трапилося трагічних і сумних подій за цей час, але завдяки нашим захисникам українці зустрічатимуть Різдвяні свята у своїй Батьківщині – нескореній та незламній Україні. Звісно, не всім вдасться, як раніше, зібратися у Святвечір великою та дружньою родиною, але де б хто не був – на передовій з побратимами, в тилу, за родинним столом чи на нічному чергуванні – ми разом. І свято Різдва Христового – із запахом сіна та свічок, смаком куті та узвару буде з нами завжди. Грітиме душу теплими спогадами дитинства, коли так яскраво мерехтіли блискітки новорічної ялинки, на покуті стояв Дідух, а на столі – смачна кутя, приготовлена бабусею чи мамою. Сусідські хлопчаки засівали зерном наші помешкання, а з порога линула знайома щедрувальницька пісня на честь господаря та господині з побажаннями миру й злагоди усьому сімейству. Ці атрибути різдвяних дійств з нами з раннього дитинства, а спомини про них не стираються в пам’яті впродовж усього життя.
Про родинні традиції на Святвечір, святкування Різдва Христового та найсолодші спогади дитинства розповіли фахівці нашого університету.
З пахощами бабусиної куті
Лілія БАБІНЕЦЬ, завідувачка кафедри терапії та сімейної медицини ТНМУ, професорка:
– Гортаю сторінки пам’яті й спогадами лину туди, де хвойний запах ялинки переплітається з пахощами бабусиної куті – в місто Дубно, що на Рівненщині. Там родинний дім моєї мами. Я – із сім’ї військового й, зрозуміло, що практично все моє дитинство минало в переїздах – нові школи, люди, незвична мова, а в бабусі – все рідне, немає шуму, метушні. Святий вечір і Різдво – це особлива атмосфера світлої радості, наповнена святковим настроєм, відчуттями загадковості та таємничості, пахощами бабусиних ласощів. Заглянеш у вікно, а там – морозець, падають сніжинки й цілі гори кришталево-білого снігу, який зараз чомусь так рідко трапляється. А в хаті – затишно, тепло, лише маятник настінного дерев’яного годинника порушує звичний спокій. Жар іде від печі, в якій підростає справжній житньо-пшеничний хліб, буханці такі, що руками не обіймеш. А який же він був смачний! По всій хатині розносяться солодкі пахощі медівників, які випікала бабуся Марія, з горіхами, натуральним гречаним медом, найкращі солодощі у світі. Хоча було мені тоді 6 чи 7 років, але добре запам’ятала, як бабуся готує кутю – на узварі, з домашніх груш та яблук, сипала туди кілька пригорщ родзинок і додавала втертого у макітрі маку, підсолоджувала її медом. Звісно, були на столі й традиційні 12 страв – пісні вареники з різними начинками, голубці, риба та ще надзвичайна капуста, яка мені дуже смакувала. Цей рецепт я вже згодом віднайшла у книзі Дарії Цвек «До святкового столу» під назвою «Пажиброда» (парена борода). Не раз намагалася приготувати її, але, як у бабусі, в мене не виходило, хоча я доволі непогано готую. Може, то смак дитинства має свій неповторний аромат, коли все здається таким принадним, апетитним, недарма ж кажуть, «як у бабусі».
А яка пречудова була у дитинстві коляда! Для мене, дитини радянської епохи, це щось дуже незвичне, здається, ніби з іншого світу, де все таке таємниче та загадкове. Розчервонілі від морозу дівчатка, хлопчики, сусіди стукають у двері: «Христос народився! Можна заколядувати?». І вже у нашому помешканні святковим дзвоном лунає дзвінка коляда, усьому світу сповіщаючи про велику радість. Ці дитячі спогади – незабутні. Традиції святкування Різдва наповнюють тебе зсередини, несуть у собі відчуття любові до ближнього, поваги до предків, світлу радість душі. Усі різдвяні традиції бабусиного дому успадкували мої батьки, а згодом вже я перенесла їх до своєї родини, навіть великий круглий стіл, подібний до того, за яким у сімейному товаристві відбувалося колись святкове частування, я теж придбала. Спільна молитва перед образом, мерехтіння воскової свічки, церковні пісні – це те, що відгукується і щемом, і тихою радістю в моєму серці й дотепер.
У ці нелегкі для нашої країни часи хочу побажати всім українцям сили духу, витримки, взаєморозуміння, всіма фібрами душі відчути ці світлі різдвяні дні, наповнені радістю та Божою благодаттю. Щоб світле свято Різдва Христового зігріло любов’ю та додало сили найкращим – нашим захисникам і захисницям, які нині боронять та відстоюють Україну. Нехай не покидає нас надія та віра у всеперемагаючу силу Господньої любові, а небо відкриє свої обійми для найголовнішого таїнства – народження Ісуса. Вірю, що Україна обов’язково відродиться після цієї страшної війни, яка завершиться нашою Перемогою.
Рецепт соковитої куті
від Лілії Бабінець
Для куті: півлітровий збанок пшениці склянка маку, 0,5 л волоських горіхів, цукру чи меду за смаком.
Очищене від висівок зерно пшениці, кілька разів промити, залити окропом і варити на малому вогні дві години, щоб зерно «розклеїлося». Воду, якщо википіла, слід доливати. Попередньо запарений в окропі мак розтерти в макітрі чи на кавомолці, як кому зручно. До звареної пшениці додати мак, за смаком цукор, мед і все перемішати. Щоб зробити більше чи менше густу кутю, додавайте переварену воду. За смаком також додайте подрібнені та злегка підсмажені волоські горіхи, частину яких дрібненько змеліть, а частину наріжте невеличкими кубиками.
Салат «Аншлаг» до різдвяного столу
Злегка спасерувати на олії порізані великими шматочками печериці з цибулькою, посолити, поперчити. Остудити, а потім додати в рівних частинах крабове м’ясо, зварені та порізані шматочками курячі яйця. Заправити салат домашнім майонезом і посипати зеленню. Смачного!
Дай, Боже, щастя й Перемоги!
Анатолій ВИХРУЩ, завідувач кафедри української мови ТНМУ, професор:
– Наближаються Різдвяні свята, наповнені тихою радістю й смутком, адже ті люди, які були колись поруч за святковим столом, залишилися хіба у спогадах. І знову чарка буде накрита хлібом. А ще залишилися їхні уроки. Шістдесят років тому приїхав якось на гостини до батька наш незабутній вуйко Микола, коваль із села Августівка, в якого ніхто не міг виграти в шахи. Залишившись наодинці з підлітком, запитав, чи знаю я молитву «Отче наш»? Почув заперечну відповідь – і за декілька хвилин навчив. Диво з див. Коваль переміг радянську систему атеїстичного виховання. Переміг легко й невимушено.
У нашій родині Святвечір завжди святкували. І летів «рій» з батьківської руки, залишаючи на стелі сліди куті, щоб водилися бджоли та був достаток у домі. У своєму нотатнику батько Володимир починав день загадковими літерами – ДБЩ. Лише в роки незалежності зрозумів я слова галицького привітання для тих, хто працює: «Дай, Боже, щастя». Тому нині хочеться побажати працівникам ТНМУ – «Дай, Боже, вам щастя й Перемоги!».
А на згадку добрим людям дарую вірш.
Різдвяні дні приходять казкою,
Не зловживай Божою ласкою.
Просиш здоров’я, радості, грошей,
Бажаєш почестей, друзів хороших.
Прагнеш першим підкорити світи,
А що, врешті-решт, даруєш ти?
Коли ти в печалі впадеш на шлях,
Бог мовчки несе тебе на руках.
Наробиш дурниць, хоч греблю гати,
Просить, зітхнувши, йти до мети.
Коли ти розбитий і зраджений світом,
Ангел як брат прикриє світлом…
Найкращий дар для Божого Сина,
Якщо саме ти є добра людина.
Зберегти звичаї та обряди українського роду
Надія ОЛІЙНИК, доцентка кафедри української мови, керівниця відділу комунікацій та маркетингу ТНМУ:
– Найтепліші спогади для кожного з нас – це спогади дитинства, коли все видається таким яскравим, дивовижним, а святкування народження Христа зачаровує своїм таїнством, дзвінкими голосами колядників, казковою феєрією вертепу, пахощами бабусиних смаколиків. Тоді так тепло й затишно стає на душі, а ти наповнюєшся цією світлою радістю.
Пригадую, як на Святвечір ми збиралися всією родиною в бабусиній оселі у містечку Хоростків. Троє доньок вже мали свої сім’ї, то ж за святковим столом було не менше, як п’ятнадцять осіб, приїздила тітка зі Львова, ми з Тернополя, ще одна мамина сестра мешкає у Хоросткові. Із самого ранку кипіла робота. Жінки та дівчата, всі три покоління, поралися на кухні – готували Святу вечерю: ліпили вареники, крутили пісні голубці, смажили рибу, варили узвар та пшеницю на кутю. Завжди дотримувалися традиції не менше 12 страв на столі. У хаті ставили Дідуха, приносили оберемок пахучого сіна, клали його під вишитий обрус, бо Христос також на сіні родився, пояснювала бабуся. На всі кути стола – по головці часнику, бо він символізує здоров’я, яке не полишатиме всіх присутніх упродовж року. Мій чоловік і брат традиційно терли мак для куті. Розпочиналася Свята вечеря зі спільної молитви перед образом, мерехтливо горіла свічка й кожен пошепки промовляв: «Отче наш». На початку вечері бабуся завжди благословляла наш рід такими словами: «Нас багато, а на наступний рік бажаю, щоб було ще більше». Й справді, з кожним роком наша родина збільшувалася – в когось народжувалися дітки, прибували зяті, невістки, з’являлися правнуки. І це було пречудово! Ми спілкувалися, обмінювалися останніми новинами, співали колядки, ходили колядувати, діти галасували, сміялися. Інколи траплялося так, що разом з нами до бабусиної оселі на Різдво приїжджали наші родичі чи друзі. Татова племінниця, моя сестра, родом з Миколаївщини, але навчалася у Тернополі, неодноразово гостила на свята у моєї бабусі. Одного разу тато запросив на вечерю свого товариша, нині всесвітньовідомого художника Івана Марчука. Святвечір він провів з нами, а святкувати Різдво вже з татом поїхав до сестри, на свою малу батьківщину. У нас з того часу світлина збереглася. Які то були незабутні роки!
Пригадалося, як після Святої вечері починалися забави. Діти бігали по долівці, залазили під стіл і там «квоктали», «кукурікали», щоб квочки сідали, кури неслися, й узагалі – усіляка живність велася. Бабуся ж кидала нам за це цукерочки та давала гроші, ми ж намагалися один одного перекричати, аби більше подарунків отримати. Учасники цього дійства щороку змінювалися, бо хтось вже подорослішав і поступився місцем молодшому, було надзвичайно весело та потішно.
А ще в нашій родині є дуже гарна традиція – застилати стіл на Святу вечерю та Різдво вишитим обрусом. Бабуся свого часу багато вишивала й я попросила її також мені вишити таку скатертину. Тепер коли беру її до рук, здається, що якесь особливе тепло це вишиття випромінює, спогади навіює. Кілька років тому бабуся відійшла у засвіти, але її повчання, заповіді збереглися донині й уже моя мама – наша берегиня – продовжує та дбайливо береже різдвяні традиції нашого роду.
Різдвяні смаколики
від Надії Олійник
Медяники
360 г борошна перетерти з 140 г масла. Потім до цієї маси додати 2 ч.л. меленої кориці, 2 ч.л. меленого імбиру, 0,5 ч.л. соди, 2 ст. л. меду, 3 жовтки, 80 г цукру та замісити еластичне тісто й поставити його на холод щонайменше на дві години. Вирізати медяники за допомогою формочок, розкласти на деко, вистеленому пергаментним папером і випікати. Готові смаколики остудити, а згодом покрити глазур’ю та прикрасити.
Глазур:
1 білок, 150 г цукрової пудри, трішки соку лимона збити до стійких піків.
Гарбузові кекси
Зварити гарбуз і зблендерувати в пюре, охолодити. До 300 г борошна додати 1,5 ч. л. порошку до печива. В окремій посудині збити 200 г цукру, 1 п. ванільного цукру, щіпку солі та 2 яйця. Додати 250-270 г гарбузового пюре, 100 мл олії та «борошняну суміш». Тісто виходить, як густа сметана. Пекти у формах для кексів 20-25 хв.
Свято тепла та родинного затишку
Олена ПРОЦІВ, директорка бібліотеки ТНМУ:
– Різдво Христове – особливе свято. Свято тепла та родинного затишку. Радісний день, який віщує про народження Сина Божого. Час, коли у будинках пахне смачною випічкою та ялинкою, а на вулицях нашого міста лунають коляди.
Для нашої родини Різдво – одне з найулюбленіших свят, особливий день, сповнений ароматів солодких пампухів, медівників з цинамоном і сімейного тепла. День, коли так хочеться, щоб у гості прийшли найближчі найдорожчі, найрідніші… І щоб, як у дитинстві: колядки, сніг, зимова казка.
Різдвяні традиції в нашій родині такі ж, як й у багатьох інших українських сім’ях. Ми прикрашаємо будинок, готуємо традиційні страви, даруємо один одному подарунки. Збираємося всією сім’єю за святковим столом. І розмовляємо: підбиваємо підсумки року, що минає, будуємо плани на новий…
Різдво – це завжди щось надзвичайно чарівне! Це пухнастий сніг, запах ялинки й найтаємничіша ніч, коли яскравими зірочками висвічується нескінченна дорога наших мрій. Ми посміхаємося і радіємо, і трошки сумуємо… Ми дивимося на те, що встигли, змогли, що вдалося… І знову мріємо! Мріємо й сподіваємося на краще!
Напередодні світлого свята Різдва я бажаю всім нам найкращого, про яке кожен мріє сьогодні! Бажаю кожному знайти дорогу до Бога й наполегливо йти цією дорогою щодня, черпаючи мудрість і натхнення у Всевишнього, створюючи щось своє – сяюче, добре, світле! Бажаю всім Перемоги та миру!
Христос народився!
Славімо Його!
Різдвяні пампушки
від Олени Проців
На Різдво я зазвичай смажу пампушки з вишнями. У народі кажуть, що чим краще вони вдадуться, тим щасливішою буде родина в новому році. Тож, щоб рік був щасливим, спробуємо посмажити ідеальні пампухи.
Нам знадобиться: майже 1 кг борошна, 50 г дріжджів, пів літра молока, 100 г масла, 4 жовтки, 200 г цукру, дрібка солі, 3 столові ложки горілки (або рому), 1 пакетик ванільного цукру, вишні для начинки, олія для смаження, цукрова пудра для посипання.
Дріжджі потрібно розпустити в теплому молоці, додати дві столові ложки борошна й одну столову ложку цукру. Поставте опару в тепле місце, щоб почала бродити. Коли опара підніметься, додайте до неї жовтки, розтерті з цукром і маслом, сіль, ванільний цукор і горілку. Потім поступово додавайте борошно й добре вимішуйте до появи пухирців (тісто має бути м’яким, але не липким). Накрийте тісто рушником і залишіть у теплому місці на 1-2 год. Коли воно підніметься, розділіть на однакові порції, скачайте з них кульки, а потім розкачайте їх, або просто розплющіть на долоні. Всередину покладіть вишні, додайте трішки цукру та акуратно зліпіть пампух. Готові пампушки викладіть на посипану борошном дошку, швом донизу й залишіть на 30-40 хвилин, щоб підросли.
Смажити пампушки потрібно в добре розігрітій олії на помірному вогні, щоб добре просмажилися. Готові пампушки посипати цукровою пудрою.
Різдвяні спогади, думки,
віншування, рецепти занотувала
Лариса ЛУКАЩУК