Упродовж літа студентка четвертого курсу медичного факультету Соломія Гиз мала можливість на практиці поглибити власні знання й уміння в обраній спеціальності «Терапія та реабілітація». Який досвід вона здобула й, власне, чому зупинилася саме на цьому напрямі – в нашій розмові.
– Нині спеціальність «Терапія та реабілітація» стрімко розвивається і в Україні, і в усьому світі. Соломіє, що особисто вас приваблює у цій царині?
– Варто сказати, що цей шлях я свідомо обрала для себе досить давно, а якщо точніше – з 12-ти років. Я не уявляла себе в іншій професії, та й, зрештою, досі не уявляю. В реабілітації мене приваблює насамперед взаємодія з людьми, можливість дарувати їм надію, допомагати здобувати втрачені навички ходьби або пристосовуватися до нових умов життя. Тут чітко простежується моє життєве гасло, яким є вислів Ліни Костенко «Віддай людині крихітку себе, за це душа наповнюється світлом». Моя душа наповнюється світлом, коли я взаємодію з пацієнтами.
– Дозволю поцікавитися, чому саме в 12 років до вас прийшло таке усвідомлення? Що спонукало до цього?
– Це десь період шостого класу. В мене почали з’являтися перші свідомі думки про те, хто я, чого прагну в цьому житті, в чому моє покликання. Звідки з’явилася саме реабілітація? Чітко вже й не пригадую. Це могло бути щось по телевізору, просто якась картинка, що зачепила мою душу та запала в думки. Я змалечку здатна до глибокого аналізу себе, тож копала-копала й, врешті-решт, зрозуміла, що ні про що інше більше не хочу думати. Хоча мені пророкували стати або філологом, або психологом чи журналістом. Я зростала творчою дитиною. Ще й мама – філолог. Але вважаю, що фах реабілітолога не заважатиме мені розвиватися й у творчому напрямі, якщо матиму таке бажання.
Насправді мені доводилося доволі важко, бо тоді надто мало інформації можна було знайти про нашу спеціальність. На той час її навіть ще не затвердили в Україні. Водночас це було для мене надзвичайно цікаво. Один з небагатьох у той період реабілітаційних центрів – Медичний реабілітаційний центр «Модричі» – вів свою медійну сторінку в Інтернеті, де я дивилася цікаві відео, що мене дуже захоплювали. У мене була мрія колись туди потрапити.
– І вам це вдалося! Цьогоріч влітку ви не лише відпочивали, а й вдосконалювали практичні навички свого майбутнього фаху. Який досвід здобули?
– Так, літо 2024 року видалося для мене надзвичайно продуктивним. Усе почалося з клінічної практики наприкінці третього курсу, яку провела в Медичному реабілітаційному центрі «Модричі», що поблизу міста Трускавець на Львівщині. Безмежно вдячна нашому керівникові практики Андрію Васильовичу Гавриленку, який надихнув мене спробувати власні сили саме в цьому крутому центрі – одному з найпотужніших в Україні.
У «Модричах» я здобула неоціненний досвід роботи з пацієнтами неврологічного профілю. Одним з найбільш захопливих моментів була можливість роботи в мультидисциплінарній команді, яка складалася з фізичних терапевтів, ерготерапевтів, психологів, логопедів та інших фахівців. Вразила мене також робота з пацієнтами під час гідрокінезотерапії – одного з найефективніших методів відновлення, який передбачає заняття в басейні з адаптивними умовами для людей з обмеженими можливостями. Я мала змогу не лише спостерігати, а й брати активну участь у процесі реабілітації, що значно поглибило мої знання та навички. Власне, літо я також провела там.
Цей центр у мальовничому куточку серед соснових лісів вразив мене своєю професійною атмосферою та підходом до реабілітації. Там я зустріла дуже багато приємних серцю людей. І користуючись нагодою, хочу щиро подякувати своєму наставникові, головному реабілітологу центру «Модричі» Олегові Олеговичу Масному, який підтримував мене, давав настанови, звертав увагу на помилки та заохочував до безперервного професійного розвитку.
– Ви – вже студентка четвертого курсу. Чого чекаєте від нового навчального року? Чи вдалося після канікул легко повернутися до студентського ритму?
– Від нового навчального року чекаю багато. Передусім на високому рівні освоїти неврологію, адже зараз моє серце найбільше лежить саме до нейрореабілітації. Продовжуватиму всі свої попередні проєкти, хочу долучити до них нових амбітних людей, щоб вони згодом продовжили мою справу. Прагнутиму започаткувати щось нове та корисне, щоб не стояти на одному місці.
До студентського ритму повертаюся доволі легко. Єдине – хронічний стрес забирає багато здоров’я. Зараз, мабуть, у всіх так.
– Уже другий рік поспіль ви доєднуєтеся до менторського корпусу нашого університету. Що спонукає вас це робити?
– Для мене це насамперед можливість познайомитися з новими людьми, зі своїми майбутніми колегами. Мені подобається ділитися з ними своїм досвідом і мене надихає наша менторська спільнота.
– В якій сім’ї ви зростали? Де народилися?
– Народилася в мальовничому куточку Львівщини – у селі Боневичі. Зростала в чудовій сім’ї серед люблячих батьків та улюбленого брата. Моя мама Олександра Євгенівна – вчителька української мови та літератури з понад 30-річним стажем, а батько Зенон Мирославович все життя пропрацював водієм. Навчалася в маленькій школі, маючи проте дивовижних вчителів, які дали мені не лише знання зі шкільних предметів, а й розвинули критичне мислення, емоційний інтелект і вміння давати собі раду в будь-яких ситуаціях. За що я дякую їм.
– Чому обрали саме ТНМУ?
– Історія моєї появи тут написана випадком долі. Я була переконана, що буду навчатися у Львові. Проте практично в останню годину до подання пріоритетів натрапила в YouTube на ролик ТНМУ про спеціальність «Фізична терапія, ерготерапія», в якому професорка Дарія Володимирівна Попович і професор Ігор Романович Мисула дуже детально розповідали про матеріально-технічне забезпечення, про те, як відбуваються навчання та практика. Мені це відео так сподобалося! І ось я в ТНМУ! На державну форму навчання пройшла другою у списку. І дуже рада, що так склалося.
– Жодного разу не відчули розчарування у своєму виборі?
– Ніколи! Навпаки: просто обожнюю нашу кафедру фізичної терапії, ерготерапії та фізичного виховання, яка зараз дуже плідно розвивається. Наш університет уклав багато угод з партнерами з країн Європи та США. Скажімо, нещодавно у нас відкрили кабінет асистивних технологій, які дуже допомагають студентам навчатися. У нас є також дуже гарні клінічна та практична бази, де ми постійно можемо покращувати свої навички. Тож коли щойно приїхала в «Модричі», для мене не було все настільки аж невідомим, багато речей вже бачила та вміла. Це вважаю великою перевагою та причиною для всіх майбутніх студентів обирати саме наш університет для вивчення такої багатогранної науки, як реабілітація. Повторюся, люблю нашу кафедру, вона мені дуже багато дала.
– Можливо, хотіли б долучитися колись до її колективу?
– Міркувала про це. І дійшла висновку, що все ж більше хотіла б бути практикувальною фахівчинею. Я вибирала цю професію, щоб постійно працювати з пацієнтами. А навчати студентів? Мабуть, могла б організовувати якісь тренінги, але аж ніяк не на постійній основі. Втім, не буду загадувати наперед. Та зараз більше схиляюся лише до практичної діяльності.
– Водночас ви й пробуєте власні сили в науці.
– Так, ще з другого курсу робила свої перші кроки в науковій роботі під наставництвом професора Андрія Олександровича Голяченка, який дуже багато мене навчив, мотивував і підтримував. На цьогорічному XXVIII конгресі студентів і молодих вчених «Майбутнє за наукою» моя робота у секції «Реабілітація» здобула перше місце. Загалом хочу продовжувати цю справу, адже вважаю, що в моїй спеціальності на нас чекає ще багато відкриттів.
– До яких активностей ТНМУ, крім менторства, ще долучаєтеся?
– У мене та команди людей, з якими я працюю, є традиція щороку організовувати доброчинний концерт для мешканців Петриківського обласного геріатричного пансіонату. Я є також керівницею започаткованого на нашій кафедрі проєкту допомоги підопічним Дому милосердя св. Вероніки. Організовую лекції-тренінги в університетській бібліотеці для моїх колег на різні корисні в майбутній професійній діяльності теми. Цього року ми з моєю командою також розробили низку профорієнтаційних лекцій для випускників шкіл Тернополя про спеціальність «Терапія та реабілітація».
Належу до Студентського парламенту та Наукового товариства студентів. Впевнена: далі – більше (усміхається).
– Як вдається гармонійно поєднувати успішне навчання й таку активну позанавчальну діяльність?
– Важко, але можливо. Важливу роль відіграють люди, які поруч. Наприклад, дорога мені завідувачка кафедри фізичної терапії, ерготерапії та фізичного виховання, професорка Дарія Володимирівна Попович, яка завжди допомагає, підтримає в будь-яких починаннях. Ми з Дарією Володимирівною вже створили чимало цікавих проєктів, їх цифра невпинно зростає. Це насправді така людина, до якої можеш підійти в будь-який момент з будь-якою проблемою, що виникає, й вона завжди зуміє знайти слово підтримки.
Для мене велику цінність також має моя команда. Це перевірені роками друзі, які віддано йдуть до мети, що ми поставили перед собою. Ми плідно працюємо пліч-о-пліч і намагаємося досягати бажаних результатів.
Щодо навчання, то дякувати Богу, в мене добра пам’ять, тож вчасно вдається запам’ятовувати те, що потрібно. Крім того, скажімо, при підготовці до тренінгів я й сама навчаюся, намагаюся осягнути нову інформацію, щоб потім поділитися з колегами. Як мовиться, навчаючи, ми навчаємось.
– Соломія Гиз через, скажімо, років 10-15 – хто вона?
– Сподіваюся, за стільки років моє прізвище зміниться (сміється). Хочу, щоб це була успішна жінка, професіонал в обраній спеціальності. Можливо, власниця власної маленької справи, а, можливо, лідерка якогось крутого проєкту. Вірю в долю та власні сили. Як казав один з моїх вчителів, у житті повинен бути легенький фарт, тоді все вдаватиметься легше. Тож побачимо!
– Тернопільський національний медичний університет ім. Івана Горбачевського для вас – це…
– …насамперед люди: викладачі, наставники, колеги, друзі. ТНМУ для мене – альма-матер, місце сили та найкращий у світі університет.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина з особистого архіву Соломії Гиз