Студент першого курсу медичного факультету Станіслав Козицький приїхав до нас з Миколаївщини. І наш університет, і Тернопіль запали йому в душу з першого погляду. Зізнається, що із задоволенням пов’язав би з нашим містом уже життя.
– Станіслав Козицький – хто він? Що ви розповіли б про себе людині, яка бачить вас уперше?
– Мене звати Станіслав Козицький, мені 20 років і я студент першого курсу Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського. 2023 року я завершив навчання у Первомайському медичному фаховому коледжі на професійній спрямованості «акушерська справа». Ще зі школи мені подобалися біологічні науки, тому обрав для себе саме медичну спрямованість. У школі та в коледжі брав активну участь у різних наукових заходах, виступав з доповідями. Попри все, я активно підтримував творчий колектив школи, а згодом і коледжу. Люблю спорт, зокрема, займався веслувальним слаломом, баскетболом, волейболом, настільним тенісом.

– На ваш погляд, які найсильніші риси вашого характеру? Що у собі хотіли б виправити?
– Від щирої душі я оптиміст, що не було б у моєму житті поганого – я все одно буду знаходити те зернятко успіху та оптимізму. Що хотілося б виправити? Гадаю, така проблема є в багатьох і вони хотіли б її позбутися. Це – лінь, що докучає мені щодня. І з нею справді треба боротися, невпинно працювати та йти до своєї мети, кожен день по кроку – і вже на крок ближче до неї.
– Ви лише закінчуєте перший курс, а вже активний учасник творчого колективу нашого університету. За яких обставин і коли до нього приєдналися?
– Перша моя зустріч, що відчинила мені двері до університетської спільноти, – це знайомство з моїми викладачами з філософії Тарасом Богдановичем Кадобним і Леонідом Васильовичем Кравчуком. Саме з ними я почав свою творчу діяльність в університеті. На початку першого семестру мого першого курсу відбувалася реконструкція боїв Української повстанської армії на базі навчально-оздоровчого комплексу «Червона калина». Саме в цьому заході вперше під час навчання в нашому університеті й проявилася моя творча натура.
– До ініціативи та організації яких творчих проєктів найбільше доклалися?
– Власне, це проведення реконструкції боїв Української повстанської армії, весняний благодійний бал, до якого я також долучився як волонтер. Та насправді дуже багато з того, що ми робимо з командою, не потрапляє під об’єктив фотоапарата та залишається відомим лише для малого кола людей.
– У рамках екскурсійної частини урочистостей з нагоди відзначення 170-річчя від дня народження академіка Івана Горбачевського у с. Зарубинці в музеї-садибі ви провели чудовий екскурс життєвим та науковим шляхом нашого славетного краянина. Чим зачепила вас постать Івана Горбачевського?
– Знаєте, насамперед зачепило те, що Іван Горбачевський був за кордоном своєї батьківщини понад 67 років, але весь цей час він жив і працював задля України. Тобто цей патріотизм до рідної землі справді викликає захоплення. Познайомившись детальніше з біографією Горбачевського, був вражений, наскільки ця людина різнопланова. Політик, науковець, викладач, професор, поліглот. І ще дуже багато різного поєднувала у собі ця велика особистість. Саме ця різноплановість Івана Горбачевського захоплює мене та вражає.
– Ви плануєте продовжувати роботу в музеї-садибі?
– Так, звичайно. Є намір проводити там екскурсії під час різних заходів, а також для мешканців села Зарубинці, груп ТНМУ та інших університетів, делегацій, що приїжджатимуть сюди.
– До яких ще напрямів громадської роботи в ТНМУ долучаєтеся?
– Передусім це волонтерство. Зараз співпрацюю з групами та командами, які дуже активно живуть волонтерством, допомагають і підтримують наших воїнів на фронті. Це справді дуже велика робота. Окремо хочу сказати про Тараса Богдановича Кадобного – це Людина з великої літери. Об’єднавши студентів, він створив організацію Misericordia, допомагає не лише військовим, а й не забуває про дітей-інвалідів, зокрема, з організації «Мій світ», яким також необхідна допомога та підтримка. Зі студентами він долучається до проведення з дітьми-інвалідами арт-терапії, організації та відвідання доброчинних концертів у філармонії й театрі, надає постійну моральну та матеріальну підтримку тим, хто цього найбільше потребує.
– Де ви народилися? Які люди з вашого дитинства вплинули на ваше формування найбільше?
– Народився я у містечку Первомайськ на Миколаївщині, де жив до 20 років і потім переїхав до Тернополя. Звичайно, на моє формування вплинули передусім мої батьки. Їхня постійна допомога та підтримка завжди супроводжували мене в моїх починаннях.
Мама Алла Василівна працює медсестрою в операційному блоці, батько Олег Миколайович Козаков – підприємець. Власне, це мій вітчим, з яким я живу з шести років. З біологічним батьком Василем Леонідовичем Козицьким я його ніколи не порівнюю. На радість для мене, коли настав час вибору моєї майбутньої професії, мій біологічний батько доєднався, давав поради та підтримував матеріально й морально. Я дуже вдячний йому за те, що хоча й пізно, проте повернувся та надав свою допомогу.
Хочу також згадати мою шкільну вчительку з біології Анну Юріївну Сікорську, саме вона наставляла мене та відіграла вирішальну роль у моєму вступі у коледж. Під час навчання в коледжі я також знайшов собі наставників, зокрема, це мій куратор Наталія Валеріївна Москаль, викладачі з таких предметів, як фармакологія (Світлана Валеріївна Медведєва), акушерство та гінекологія (Ірина Миколаївна Рачинська), терапія та педіатрія (Валентина Миколаївна Ріпенко). Завдячую всім цим людям професійним формуванням, не знаю, чи без них узагалі був би я тут.
– Що найбільше вплинуло на ваш остаточний професійний вибір? Коли зрозуміли, що медицина – саме та сфера, яка вам потрібна у житті?
– Певно, то був той момент, коли я успішно захистив свою наукову роботу в коледжі, завершивши навчання з дипломом з відзнакою. Зрозумів, що це мені далося доволі легко, тож вирішив, що треба рухатися далі у цьому напрямку, продовжувати розвивати себе в медицині. Власне, любов до медицини закладена в мені всередині. Мені не потрібно шукати мотивацію, щоб вчитися, мотивація є постійно. Тому я можу з великою впевненістю сказати, що йду в потрібному напрямку. Я зараз там, де маю бути.
– Зі спеціальністю вже визначилися?
– Як згадував вище, я закінчив коледж за спеціальністю «акушерська справа». Мені цей напрям дуже сподобався, тож хочу розвиватися саме у ньому.
– Чому обрали саме ТНМУ?
– Так, вибір медичних університетів великий, проте приглянувся мені лише ТНМУ. Читав відгуки на сайтах, різні публікації, запитував у знайомих, які знають про цей університет. Найголовніше, побачив, що ТНМУ дає потужні знання, про що свідчать провідні позиції в багатьох рейтингах, тому без вагань подав заявку саме сюди.
– Повномасштабна війна, безумовно, вплинула на ваше повсякденне життя. Як?
– Колись Первомайськ був стратегічним об’єктом, де зберігали ракети у підземних сховищах. У нашому місті навіть є Музей ракетних військ. Нині у сховищах жодної ракети вже немає. Тобто тактично ворогу воно, на щастя, не дуже потрібне, тож у нас відносно все добре. Хоча Первомайськ розташований неподалік Вознесенська, куди часто прилітає, тому реальна війна від нас насправді дуже близько.
Звичайно, війна безпосередньо вплинула на мої погляди на життя, на оточення. У мені відбулися кардинальні зміни – починаючи від мови та завершуючи стравами на свята. Можу сказати, що менталітет людей на заході й на сході справді відрізняється. Переїхавши у Тернопіль, я в цьому переконався.
– До того, як приїхали вступати, в нашому місті ви не були? Що найбільше вразило вас і в Тернополі, і в ТНМУ?
– Ні, я приїхав у Тернопіль вперше. Він мені дуже сподобався! Тут надзвичайно багато молоді. Повторюся, менталітет людей просто вражаючий: всі добрі, чуйні, всі допоможуть. Я маю з чим порівняти. 20 років я прожив, умовно кажучи, на сході, відмінність суттєва. Не маю на меті нікого принижувати чи вивищувати, це просто констатація факту. Можу сказати, що після закінчення університету не хочу повертатися у Миколаївську область, із задоволенням залишився б у Тернополі, якщо буде така можливість.
Щодо ТНМУ, то вже з першого погляду мене вразив екстер’єр самої будівлі університету. Навіть це, гадаю, вже вказує на престиж закладу. Ще приємніше мене вразили люди. Дуже мені сподобалася доброта, допомога працівників приймальної комісії. Уже згодом, коли я навчався в університеті, звернув увагу на відповідальність за студентів з боку адміністрації. З будь-яким питанням можна звернутися у деканат, ректорат, і тобі обов’язково допоможуть, а не відправлять без нічого. І адміністрація, і викладачі прагнуть до гармонійних стосунків зі студентами. Втішило мене, що на базі університету функціонує комфортабельна тренажерна зала, що знову ж таки допомагає студентам об’єднуватися. Тут чудові викладачі. Хоча я лише рік провчився, та вони для мене вже, мов рідні. З багатьма викладачами легко знайти спільну мову. Це дуже важливо.
– Як відновлюєте сили після виснаження? Як любите відпочивати?
– Я люблю відпочивати на природі, вибратися у ліс чи до річки, та просто побути годинку або дві з природою. Відчути ту гармонію теплоти та шелест кленових листочків у себе за спиною, почути дивовижний спів пташок і проводжати жовтогаряче сонце за обрій. Мені здається, це найвищий рівень релаксу! Це для мене справжній відпочинок, не лише фізичний, але й моральний.
– Тернопільський національний медичний університет для вас – це …
– Це моя сім’я, моя альма-матер та моє майбутнє.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина Миколи ШОТА