Коли на концерті відомого рок-гурту «Kozak System» у Тернопільській обласній психоневрологічній лікарні фронтмен Іван Леньо запропонував глядачам прочитати улюблений вірш, то на сцену вийшла чорнява пані невисокого зросту й таку поезію про Шевченка, війну та ненависну росію продекламувала, що не лише увесь зал плакав, але й учасники гурту не стримали сльози.
Знайомтеся: Наталія Хмиз – старша лаборантка клініко-діагностичної лабораторії Тернопільської обласної клінічної психоневрологічної лікарні. Вірш, який вона декламувала на концерті, написала її вчителька фізики Галина Іванівна Драган. «Я обрала саме цю поезію, бо вона, незважаючи на те, що була створена ще до війни, дуже співзвучна з тими піснями, які виконував гурт під час концерту та перегукується з нашим сьогоденням, – ділиться думками пані Наталія. – Надзвичайно чуттєвий, прозорливий вірш».
Бажання декламувати вірші прийшло до Наталії Хмиз ще в дитячому садочку , потім у школі було багато розмаїтих заходів (до Дня Незалежності України, свята матері, до Різдва й Великодня) й вона завжди брала участь. Співала в шкільному хорі, була не один раз ведучою концертів у старших класах. У її селі Жуків, що неподалік Бережан, в ті часи вирувало культурне життя – організовували концерти й у школі, й у сільському клубі, цікаві музичні заходи. «Школа естетичного виховання» й досі в дії.
«Зараз діти мають багато сучасних ґаджетів і цілими днями за ними просиджують, а в моєму дитинстві таких розваг не було, от я й обрала – спів та декламування. Часто перемагала в конкурсах юних читців на сільській сцені, а вже потім на районних та обласних творчих змаганнях призові місця займала», – каже Наталія Хмиз.
Десь у класі сьомому до неї прийшло визнання – односельці захоплювалися, а дехто навіть зауважував, що у селі їй рівних немає. Згодом це, здавалося б, дитяче захоплення переросло в дещо більше – пристрасть декламувати вірші. На будь-яку тематику в Наталі є свої улюблені, вивчає ті, що найбільше лежать до душі. Дуже дивується, чому сучасні школярі так мало знають напам’ять поетичних творів, бо ж в інтернеті можна щось цікавеньке знайти, і книжки тепер видають великими накладами, і поетів талановитих вистачає, але юнь неохоче вивчає поезію. Тим часом цю здатність варто розвивати, і своїх дітей наша героїня до цього привчає.
«Вивчати вірші – це не лише тренувати пам’ять, але й відкривати у собі нові емоції, можливості своєї душі, світосприйняття, – каже пані Наталя. – Коли я проговорюю вірш, що мені сподобався, то такий вир почуттів охоплює, це щось таке невловиме, магічне, що аж серце іноді завмирає. Це чарівно, захопливо й гарно».
Щоб правильно продекламувати вірш, потрібно добре попрацювати, бо має значення все – з якою інтонацією читаєш, чи вдалося передати ті емоційні сплески, які хотів висловити автор. А ще крапельку своєї творчості внести, бо слухацька авдиторія має відчути й твої внутрішні відчуття, переживання, щоб отримати потрібну емоцію. Для цього ще й перед дзеркалом варто прочитати, щоб поспостерігати за своєю мімікою, і розділові знаки правильно під час тренування розставити. Буває, коли хочеться просто заплющити очі й читати, читати, налаштовуючись на потік тих думок, що співзвучні хвилям емоцій автора, відчути, що переживав він у хвилини написання. Трапляється, коли на одному диханні в різному темпі потрібно прочитати кілька рядків, аби підсилити думку чи інтонацію. Це все прийоми виразного читання. Багато чинників відіграють роль, але коли під час виступу глядач плаче, це найвищий «пілотаж». Ось такі поради чи майстер-клас від Наталії Хмиз.
З нею ще розмовляли про українство, нашу ідентичність і важливість усвідомленого ставлення до історичної спадщини, про видатних постатей України, уважне ставлення до мови та як цьому вчити дітей. Примітно, що нічого особливого для цього не треба – лише розповісти хлопчикам і дівчаткам про історію своєї родини, коли всі зібралися за столом на Різдво чи Великдень, прочитати синові чи доньці уривок з біографії українських художників, діячів театру, меценатів чи науковців. Можна просто взяти до рук томик Франка, Лесі Українки чи Ліни Костенко та вивчити напам’ять кілька рядків, як це робить пані Наталя. Особливо близькі їй поезії відомого краянина Богдана Лепкого. Йому перший та єдиний пам’ятник на повен зріст встановили на кошти Бережанської діаспори в її рідному Жукові. Є у селі й музей родини Лепких, який відвідало чимало видатних особистостей. Збереглася також оселя родини Лепких, де влітку проводив Богдан свої вакації. Наразі активні люди там створили світлицю для духовного спілкування учасників організації «Українська молодь – Христові». Для пані Наталі це рідні серцю місця, де зародилася її любов до літератури, краєзнавства, це те джерело, в якому вона черпає своє натхнення.
Мотивують вивчати та декламувати вірші також пацієнти лікарні. Пані Наталя каже, що аж самій не віриться, скільки в неї поціновувачів не лише серед колег, але й відвідувачів медзакладу. Багато з них мають хронічні недуги й час від часу проходять курс лікування, а коли в лікарні концерт чи якась імпреза, то вони часті гості, отож знають свою улюблену «артистку» та запитують, що новенького вона підготувала цього разу. Втішно, що в психоневрологічній лікарні дбають і про духовне – є тут сцена, яка слугує науці й одночасно творчості, де медики на кілька годин стають співаками, декламаторами та демонструють свої таланти. Співочий колектив лікарні, учасницею якого є й пані Наталя, підкорив журі багатьох міжнародних конкурсів у Болгарії, Туреччині, Італії. Приходять на їхні концерти українці діаспори, аби почути рідне поетичне слово, українську пісню, обдаровують учасниць квітами, роблять світлини на пам’ять і це, звісно, додає творчої енергії, запалу та окриляє. Така зайнятість дисциплінує, зауважує моя співрозмовниця: «Мій день розписаний по хвилинах, руки до всього не доходять. Готуєш обід – і одночасно слухаєш та проспівуєш у записі свою партію, бо на репетиціях часу обмаль. Син якось мене запитує: «Мамо, а чого ти лише одну пісню співаєш? Може, ще якісь пошукати?».
Ще одне захоплення Наталії Хмиз – кулінарія. Власне, з цього й розпочалася її волонтерська діяльність. Якось поїхала провідати чоловіка-військовослужбовця у Харківську область, але трапилося так, що кухню, в якій готували побратими їжу, русня підірвала, отож довелося на десять днів їй стати кухарем. Сніданки, обіди, вечері вона готувала на орендованій квартирі на весь загін і так смачно, що хлопці не хотіли її відпускати. Коли ж повернулася додому, то у вихідні почала готувати страви побратимам чоловіка та передавати на фронт – відро голубців, тушкованої риби, маринованого оселедця, а ще до чаю чи кави щось солоденьке, свіжоспечене. Сусідка, коли побачила, скільки всього приготовлено, не одразу й повірила, що сама це зробила. «Головне – правильно розподілити процес, тоді все вийде, – жартує пані Наталія. – Я вже знала графіки роботи Нової пошти, щоб страви дійшли свіжими. Певна річ, хотілося в неділю відпочити, з книжкою та горням улюбленого чаю на дивані поніжитися, але в мене була чітка мета, а обіцянкам я не зраджую. Наразі йде похолодання й знову мої смаколики поїдуть на схід, хлопці кажуть, що вже засумували за моїм сирником, так хочеться їх чимось смачненьким потішити. Люди в тилу смачну їжу сприймають, як щось звичне, повсякденне, а для бійців шматочок домашнього пирога – це така радість».
Був час, за словами пані Наталі, коли наші перебували поблизу Авдіївки під сильним ворожим наступом, і готувати не було кому, а місцеві жінки погодилися варити обіди, але так, що хлопці ледь не отруїлися від їхніх страв. Отож намагаються тепер уникати таких «кухарів».
Волонтерська справа наразі стала для пані Наталії покликанням, бо каже, що не на словах знає, наскільки це необхідно: «Якщо я не можу взяти до рук зброю, то це не означає, що маю сидіти склавши руки, роблю те, що в моїх силах».
На початку повномасштабного вторгнення, коли її чоловік пішов у Добровольчий український корпус «Правий сектор», вона оголосила збір коштів на забезпечення військових спорядженням. Все, чого тоді наші бійці потребували, було доправлено – бронежилети, шоломи, військове взуття та одяг, тактичні рукавиці, окуляри. Наступним був збір на КрАЗ, який відремонтували й відправили на місце бойових дій. Нещодавно з допомогою доброчинців придбали, протестували й уже відправили нашим захисникам шість дронів, а також 11 квадрокоптерів. Наразі відкритий черговий збір на мобільну стоматологію. Цю ідею запропонував товариш її чоловіка, який хотів продати своє стоматологічне крісло, щоб за ці кошти щось купити для фронту. Але за крісло багато не виручиш, отож порадилися та вирішили розмістити його в мікроавтобусі, який подарували ще одні добрі люди. Так виникла ідея створити мобільну стоматологію. Адже наші захисники дуже потребують стоматологічних послуг. Багато ремонтних робіт уже провели, залишилося ще змонтувати стоматологічну установку, підвести електропостачання. Є лікарі-стоматологи, які погодилися на вахтових умовах працювати. Ще треба зібрати кошти на генератор, щоб було безперебійне живлення в польових умовах. І тоді мобільна стоматологія на колесах поїде до наших захисників. Хто може допомогти – долучайтеся до доброї справи!
Ми спілкувалися з пані Наталею ще довго. Щоб передати нашу розмову, кілька газетних сторінок, напевне, не вистачить. Де знаходить енергію, бере сили для всього цього? «У самому житті. З Божою поміччю та за підтримки небайдужих людей», – мовить вона.
Лариса ЛУКАЩУК
Світлину надала Наталія Хмиз