Живемо у складний час глобальних цивілізаційних викликів і потреба в людяності, добрі, емпатії необхідна людям. Особливо це стосується медицини та освіти. Половина українців вважає, що медичним працівникам не вистачає вміння співчувати. Але заклики до людяності, людиноцентрованості, співчуття не дуже й спрацьовують, бо не всі фахівці володіють емпатичними інструментами.
«Доволі часто стикаємося з тим, що і лікарі, і викладачі, і, звісно, студенти не завжди вникають у зміст цих понять і головне – не відчувають потреби в цьому. Саме тому університетський «Центр вдосконалення педагогічної та фахової майстерності викладачів» за підтримки українсько-швейцарського проєкту «Розвиток медичної освіти в Україні» організував педагогічний тренінг для викладачів нашого університету, де навчали емпатії, – каже доцентка кафедри терапії та сімейної медицини ТНМУ, викладачка вибіркової дисципліни «Людяність та емпатія в роботі медика» Ірина Боровик. – Щоправда, більшість слухачів спочатку не дуже й осмислили, навіщо такі вишколи, коли всі й так знають, як проявити співчуття, людяність, милосердя до пацієнта».
Дехто взагалі з недовірою на це відреагував, мовляв, то не є актуальна тема й навіщо нам час витрачати, коли всі, хто навчається в медичному виші, й так емпатичні? Лікарі на старті теж були не в захопленні, бо кожний день з пацієнтами, тому й так знають, що хворому треба. Насправді ж це дуже велика омана та проблема сучасної медицини, бо всі люди різні – ми всі по-різному мислимо, в кожного з нас своя картина сприйняття світу, власні цінності та потреби. Пацієнти зі схожими діагнозами можуть мати цілком протилежні потреби відповідно до своїх внутрішніх переконань, залежно від того, де вони мешкають, ким і де працюють та й навіть, ким відчувають себе у суспільстві. Отож завданням спікерів було змінити цей стереотип «верховенства», коли викладач студентам, а лікарі пацієнтам часто диктують власні «правила гри», бо ж наділені правом керувати процесом. Де-факто – це ніби й так. Адже і лікарю, і викладачеві відведена головна роль, яку вони покликані чітко виконувати. Але як тоді бути з потребами так званого отримувача послуг, який завдяки глобальній мережі, став нині надзвичайно обізнаним щодо хвороб, способів їх лікування? Сучасний пацієнт хоче розуміти, наприклад, чому для подолання його недуги обрано саме ці ліки. Лікар же не завжди до цього готовий, бо взагалі не бачить сенсу щось пояснювати: «Купуй препарат – і крапка!» Тоді часто й виникає проблема довіри між лікарем і пацієнтом, без якої про якісне лікування й мови бути не може. Отож потрібно шукати нові підходи, які ґрунтувалися б на співвідношенні свободи пацієнта та опіки над ним лікаря. Традиційна патерналістська модель взаємостосунків, коли лікар пацієнтові – батько й цілком усе за нього вирішує, та яка нині ще збереглася у вітчизняних закладах охорони здоров’я, потрохи своє відживає. Виправдати її можна лише у випадках, які потребують чіткості дій та рішень лікаря, скажімо, в медицині невідкладних станів.
Здатність поставити себе на місце іншої людини
За словами Ірини Боровик, йдеться наразі вже про передові сучасні моделі взаємовідносин «лікар-пацієнт» – колегіального, партнерського, орієнтованого на людину типу, які побудовані за принципом: чого хоче пацієнт, що для нього в пріоритеті? Лікар повинен розпізнати та ідентифікувати бажання свого клієнта, визначити, що ж для нього є цінним, підійшовши вже згодом до індивідуального плану лікування саме цього недужого. Зрозуміло, що з’ясувати і потреби, і бажання людини за тих визначених на прийом 15 хвилин не кожен лікар зуміє, але для цього існують науково доведені технології та інструменти, покликані, власне, допомогти лікарю, який їх використовуватиме. Це найперше – добрі комунікативні здібності та навички, зокрема, використання відкритих запитань – що вас бентежить, чому виникла така потреба? Наступний крок – потрібно перевірити, чи правильно лікар зрозумів те, про що розповів пацієнт, бо інколи різні люди по-різному сприймають одну й ту ж інформацію. Під час такого комунікування лікарю варто визначити, які ж зі скарг пацієнта є найбільш важливими, можливо, навіть щось деталізувати для себе. Існують ще й складні комунікації, коли пацієнт вже прийшов наляканий – страшилками з інтернет-ресурсів або ж невтішним діагнозом чи результатами лабораторних досліджень і це викликало страх, сльози. Така ситуація потребує добрих комунікативних навичок та емпатії. Більшість чомусь сприймає це поняття на кшталт співчуття чи співпереживання, хоча це не так. Насправді ж емпатія – це здатність поставити себе на місце іншої людини, подивитися її очима, відчути її серцем. Є ще термін клінічна емпатія, який базується на вмінні розпізнати емоції пацієнта, осягнути його стан і продемонструвати власне розуміння, але в жодному разі не осуджувати. Взагалі ж емпатичні інструменти виручають лікаря в багатьох ситуаціях. Скажімо, батьки не налаштовані проводити дитині щеплення. І лікар, використовуючи засоби емпатії, може спокійно, без зайвого поспіху та залякування переконати їх у протилежному. «Методи, яких ми навчаємо наших студентів, – каже Ірина Боровик,– дозволяють ще й запобігти конфліктам, уникнути подальших конфронтацій, налагодити ефективний контакт, а відтак зберегти довіру пацієнта. Звісно, це нелегко й потребує чималих зусиль. І в нашій тренерській команді був тривалий етап апробації, пошук ефективних методів, інструментів емпатії, що існують нині у світі, бо ж усі люди різні та аж ніяк не ідеальні, але всі пацієнти заслуговують на визнання, розуміння та на любов. Це дуже важливі компоненти й те, про що я завжди нагадую своїм студентам. Бо почасти ми чомусь сприймаємо інших людей з погляду власних життєвих чи професійних цінностей, перебираємо їхній емоційний стан на себе, що є дуже великою оманою для клініциста, тому потрібно про це пам’ятати, аби добре оволодіти атрибутами емпатійної комунікації».
Інструменти допомоги
У сфері охорони здоров’я часто ототожнюють поняття співчуття, співпереживання та емпатії. Яскравим прикладом є повідомлення про невтішну новину, коли лікарю доводиться розповідати пацієнтові про невиліковну хворобу тощо. Зрозуміло, що без співчуття, співпереживання клініцисту не обійтися, але коли йдеться про емпатію, то тут розмова має перейти в інше русло: чи можу й чим вам допомогти, в який спосіб маю подбати про ваш стан? І це вже рівень емпатичного спілкування. Дуже важливо також, аби майбутніх лікарів навчали інструментам емпатичної допомоги не психологи, педагоги, а клініцисти, бо добре знають контент, в якому працюватимуть майбутні фахівці. В Тернопільському національному медичному університеті ім. Івана Горбачевського задля цього серед вибіркових дисциплін створили курс «Людяність та емпатія в роботі медика». І студенти молодших курсів, для яких, власне, й організовують такі навчання, нині доволі охоче обирають цю дисципліну, бо для них – це найкоротший шлях до пацієнта. Вони кажуть, що на початкових курсах мало клінічних дисциплін, а «Людяність та емпатія в роботі медика» дозволяє їм глибше пізнати особливості роботи в клініці, вивчити психологічні аспекти комунікації з пацієнтами, правові норми чинного медичного законодавства, а ще активно дискутувати, обговорювати сучасні проблеми медичної допомоги. Це те місце, де кожен студент має змогу поділитися своєю думкою, воно й не дивно, бо кожен з нас хоче бути там, де його слухають, чують і підтримують.
Упродовж останніх років багато розмов точиться про штучний інтелект, діджиталізацію, нейромережі, які просочуються в усі сфери нашого життя, зокрема, й медицину. Мовляв, уже грядуть ті часи, коли техніка замінить живого лікаря. Чому б і ні? Навіть нещодавно трансплантологи США провели пересадку легень пацієнтові з допомогою робота-хірурга, без жодного втручання людини. Гарна новина, але щодо емпатичних здібностей, то тут робот живому лікарю не конкурент, бо жоден робот у світі не замінить особистісного контакту медика з пацієнтом – теплої щирої усмішки, співчуття, уваги, готовності завжди прийти на допомогу. Це було та залишиться основою мистецтва лікування, як далеко б не забігали вперед сучасні технології в медицині. Тож пам’ятаймо про це, навчаючи студентів.
Ще одне питання, яке нині активно обговорюють у медичних колах: чи не призведе лікарська емпатія до емоційного вигорання? На що Ірина Боровик дає чітку відповідь: емпатія потрібна не лише пацієнтам, але, власне, самому лікарю. Володіння інструментами клінічної емпатії – це навпаки профілактика емоційного вигорання на роботі. Бо коли в лікаря є гарна співпраця з пацієнтом, основана на довірі, коли пацієнт бере участь у прийнятті рішень і медпрацівник задоволений результатами власної праці, то й емоційного вигорання не буде. Спілкування з пацієнтами робить лікарів наповненішими та щасливими.
І наостанок: на широких просторах інтернет-мережі зустрівся такий вислів: «Якби люди були емпатичними від народження, то світ виглядав би по-іншому». Чи не так? Що ж, вчимося бути емпатами!
Лариса ЛУКАЩУК