Як відомо, найбільша гордість університету – його випускники. Адже їхній успішний професійний шлях найяскравіше свідчить про високий рівень навчального закладу. Юлія Бандрівська, яка закінчила наш виш три роки тому, й упродовж усього навчання належала до студентів, якими ТНМУ пишається особливо. На нашу зустріч вона прийшла з випуском «Медичної академії» від 13 листопада 2019 року. Тоді її світлина прикрашало першу сторінку газети, а в інтерв’ю вона, на той час п’ятикурсниця, ділилася своїм студентським досвідом з молодшими колегами й легкими штрихами змальовувала своє майбутнє. Мовить, що ця публікація для неї дотепер дуже цінна та пам’ятна.
– Мені дуже подобається символізм у дрібних речах, – каже Юлія Бандрівська. – Коли я зараз доросла до публікації, згадала, що ми з вами п’ять років тому спілкувалися. І це для мене такий символізм, від якого йдуть мурашки! Чому? Ці п’ять років – це не лише моя історія, адже трапилося стільки різних подій, що змінили й мене як особистість, наш університет як структуру та команду, і змінили країну. Цей символізм для мене стає ще сильнішим, коли озираюся в минуле, згадую, які в мене були мрії, та дивлюся, ким я зараз є. Тоді я насправді навіть не уявила тих висот, яких я, нещодавня випускниця, досягла, та де була присутня за ці п’ять років.
За ці п’ять років я навчилася багато чого й виросла як професіоналка та як людина. Ми пережили багато викликів і труднощів, але водночас досягли значних успіхів. Цей період був для мене не лише часом зростання, але й усвідомленням власної сили та потенціалу. Тепер, коли дивлюся на себе в дзеркало, бачу людину, яка не боїться мріяти, ставити перед собою амбітні цілі та йти до них, незважаючи на перешкоди. Вдячна всім, хто був поруч зі мною на цьому шляху, й вірю, що попереду ще багато захопливих моментів і досягнень.
– Тож ким є зараз Юлія Бандрівська?
– Я є аспіранткою нашого університету при кафедрі загальної гігієни і екології, моя наукова керівниця – професорка Олена Володимирівна Лотоцька. Після закінчення університету під її керівництвом почала писати дисертаційну роботу, яка вже наближається до завершення. Наша спільна робота з Оленою Володимирівною присвячена дослідженню якості води, що є надзвичайно важливим для екологічної гігієни. Її підтримка та поради були неоціненними на кожному етапі мого дослідження.
Два роки тому я також вступила на інтернатуру за спеціальністю «Акушерство та гінекологія». Тож я ще – лікарка-інтерн «Клініки професора Стефана Хміля». Водночас проходжу інтернатуру в перинатальному центрі «Мати і дитина» за умовами співпраці нашої клініки з ним. Займаюся творчою та науковою діяльністю й продовжую робити проєкти.
Звичайно, за ці п’ять років було кілька пауз. На превеликий жаль, і COVID-19 демотивував, і повномасштабна війна, яка трапилася дуже миттєво та неочікувано як для студентки, але очікувано як для українки, яка бачить, як рухається суспільство. Ці нові виклики мене щоразу викарбовували, створювали мене нову, десь зупиняли. Взагалі я дуже люблю паузи у власному житті, тоді розумію, в якому напрямі хочу рухатися далі.
– Благодійний медичний форум «MedTalk», проведення якого ви ініціювали та разом з командою організували, ще досі отримує схвальні відгуки як від наших студентів, так і викладачів.
– Так, це дуже приємно й свідчить передусім про те, що робимо все добре. У квітні ми з дівчатами доросли до того, що всі сили й навички, які набули в організації заходів, зуміли об’єднати та вперше на Тернопільщині зібрати такий форум. Схожі медичні заходи, звісно, були – наукові, мотиваційні. Ми ж ставили собі за ціль за короткий термін самого форуму зібрати велику кількість студентів медичних вишів і коледжів, аби їм показати, куди можна рухатися. Для мене дуже важлива візія «ментор та учень». Добре розумію, що без сильного наставництва, без порад, без підтримки й рекомендацій молодий фахівець не може сформуватися так, аби бути корисним для суспільства та вповні реалізуватися. Від кожного свого наставника я черпаю щось, кожен мене навчає як спеціаліст, навчає адаптовуватися в житті. Хотіла цей інсайт з власного життя перетягнути в масштабний проєкт. І моя мрія здійснилася: 20 квітня ми зібрали понад 350 учасників, 12 спікерів – високошанованих професорів з Тернополя, Києва, Львова. Ми говорили про початок медичної кар’єри, про розвиток косметології, травматології, акушерства, гінекології та репродуктології, про те, як імплементувати такі допоміжні науки як, зокрема, лабораторна діагностика, патогістологія.
Захід ми зініціювали за підтримки меценатів-спонсорів, які допомогли профінансувати організаційну частину. Господині з кількох громад Тернопільщини надали нам медяники й карамель, які продавали під час форуму. Всі кошти з квитків та продажу солодощів ми спрямували на два збори для ЗСУ: для медичного добровольчого батальйону «Госпітальєри» та для стрілецької роти «Сталева сотня», загиблий командир якої Сергій Коновал («Норд»), – випускник ТНМУ. Його дружина Ольга Коновал нас також підтримала. Вона символічно відкрила форум, продавала під час заходу свої аксесуари для потреб ЗСУ. Загалом ми зібрали понад 150 тисяч гривень.
Власне, форум для мене був наче кошик різних колаборацій, співпраць, адже ми співпрацювали з нашим університетом, з Тернопільською обласною радою, благодійним фондом «Покрова», з гігантами української косметології, з лабораторіями, клініками, медичними центрами, з деякими персоналіями. І оці маленькі співпраці в результаті спільно давали величезну позитивну енергію. Переконалася, що в нашої молоді є сила, бажання й стимул відвідувати такі заходи. Стократ приємніше, що не лише в юнаків і дівчат є побажання до пошуку, а й сформованим особистостям цікаво, як молодь розвивається. Як ви зауважили, схвальні відгуки від форуму ми збираємо досі. Тож нещодавно з дівчатами вирішили, що продовжуватимемо цей проєкт. Наразі запланували на 5-6 жовтня. Формат буде схожим, лише вдосконаленим. Шукаємо спікерів, підтримку, вдосконалюємо напрацювання. Хочу, щоб це не були разові акції, а постійні. Знаєте, в університеті нам завжди казали, що лікар – це еліта. І щоб підтримувати цей статус, треба формувати суспільство, мати певні принципи. Це можливо завдяки саме таким спікерам, які долучилися до нашого форуму.
Для мене дуже важливо, щоб кожна людина мала своє місце у суспільстві й знала, чим вона може бути корисною та як інші навколо неї зможуть розвиватися. Тому для мене питання менторів, людей, які надихають, навчають, завжди першочергове. Таких людей має бути більше.
– Тішуся, Юлю, що ви залишаєтеся такою ж активною, небайдужою особистістю, якою були й у студентстві. До слова, про студентські роки. Ви ініціювали та долучалися до величезної кількості різних активностей у нашому університеті. Що з них вважаєте особисто для себе найбільш вагомим?
– Протягом мого навчання вирувала думка, що кожен університет повинен мати герб і логотип. Коли ми організовували студентський квест, завжди готували призи для переможців. Зазвичай це були книжки, нотатники. Доцентка Надія Ярославівна Олійник підказала мені, де можна замовити нотатники з власним малюнком. І ось я вирішила розробити логотип університету для нотатника. Отримати ручку чи нотатник з логотипом – це було пам’яткою та сувеніром. Запитайте студента будь-якого покоління, і кожен вам скаже, що йому було б приємно мати щось на згадку про свій виш. Створювали логотип ми разом з Валерією Петренко – це моя колега, в рамках проєкту «Outlook», який я організувала. Вона вміє малювати, я ж висловлювала побажання, що хотіла б бачити.
Для мене було важливо, щоб на логотипі був зображений наш головний корпус, символ медицини, дата заснування. Дуже ще я хотіла, щоб напис був англомовним, щоб об’єднував й іноземних студентів, і був зрозумілим у світі. Коли ж малюнок олівцем з аркуша перетворився на яскраву картинку, а потім ця картинка стала нотатником – це було вражаюче! Згодом цей логотип погодила вчена рада, ректор Михайло Михайлович Корда. Логотип був долучений до брендингу нашого університету. Першими яскраві худі з логотипом ТНМУ отримали переможці студентського квесту. Це було неймовірно престижно!
Дуже ціную, що адміністрація університету впродовж цих років всіляко це підтримує, промотує, використовує цей логотип, який стає об’єднуючим, як білий халат, мантія та шапка наших випускників. Річ з логотипом – це згадка про альма-матер. Для мене це особливо цінно ще й тому, що я над цим логотипом працювала, пам’ятаю всі етапи його створення та всіх людей, які підтримували мою ідею й допомагали втілити її в життя. Вдячна всім.
– Пригадую, під час навчання в університеті, ви мріяли спробувати себе і в клінічній практиці, і у викладацькій роботі. Зараз ви на шляху здійснення цієї мрії.
– Так, після закінчення університету я вирішила вступити до аспірантури, адже збагнула, що наука – це про розвиток. Це участь у нових процесах, міжнародна співпраця, стажування. Після пандемії COVID-19 я була надзвичайно мотивована стати аспіранткою та отримала підтримку професорки Олени Володимирівни Лотоцької. В школі я вже займалася екологічними дослідженнями в МАН, тому для мене символічно працювати на кафедрі загальної гігієни та екології, досліджуючи якість питної води разом з Оленою Володимирівною. Наразі я на третьому році аспірантури, займаюся експериментами, обробкою цифрових даних і публікацією результатів у журналах. Торік я мала можливість відвідати з’їзд науковців у Будапешті в рамках співпраці нашого вишу із Cedars – Sinai Medical Center, Los Angeles, CA, USA & Regional Cooperation in the Fields of Health, Science and Technology Association (RECOOP HST Association), дякую за таку можливість адміністрації та науковому відділу й керівникові Dr. Sandor G. Vari, MD. Порівнявши життя студентів та науковців у Європі з моїм, я подумала: «Юлю, ти щось розлінилася» (сміється). Це натхнення з Будапешта стало основою для проєкту «MedTalk».
– Як ви потрапили в інтернатуру, ще й у «Клініку професора Стефана Хміля»?
– Моя подруга працювала зі професором Стефаном Володимировичем у науковому товаристві. Якось вона згадала про нашу зустріч з Михайлом Борисовичем Тодуровим у Тернополі та Львові й розповіла професорові про мене. Стефан Володимирович зацікавився, зателефонував мені та запропонував долучитися до Школи репродуктології у Львові, пройти тренінг і співпрацювати. А згодом він повідомив, що є можливість вступити на інтернатуру до нього. Чесно кажучи, я сама собі не вірила, що така можливість випаде. Це була не лише професійна, але й особиста мрія.
«Клініка Стефана Хміля» – це масштабний медичний центр, який славиться своїми інноваційними підходами та високою якістю медичних послуг. Інтернатура в мене проходить надзвичайно цікаво та насичено. Маю можливість бути присутньою на кожній з філій клініки та працювати з колективом перинатального центру. Це дає мені унікальну можливість отримати досвід у різних аспектах медицини, що є дуже цінним для мого професійного зростання. Залучена також до виїзних консультацій з лікаркою-гінекологинею Катериною Анатоліївною Бригадир, за якою я закріплена як інтерн. Розвиваюся в царині планування та ведення вагітності, що є надзвичайно цікавим і важливим напрямком медицини. Усвідомлюю, що щодня працюю з великими професіоналами та неймовірними людьми, які є прикладом для наслідування.
Була вражена, коли дізналася, що професор Стефан Хміль заснував великий проєкт «Безкоштовне ЕКЗ для захисників», у рамках якого вже проведено майже 400 програм ЕКЗ і ще понад 800 кріоконсервацій. Частина з них втілена спільно з ТНМУ та американським фондом Eye to Eye. Це не тільки засвідчує професіоналізм Стефана Володимировича, але й велику людяність і патріотизм. Це дуже мотивує та є прикладом відмінного керівника, управлінця, професіонала й людини, якій не байдуже те, що відбувається в країні. Це ще одна мотивація для мене робити щось, щоб бути на рівні з тими, хто мене вчить. Кожен день у цій клініці є для мене новим кроком у професійному та особистісному становленні.
– Гадаю, багато хто вас запитує, як це – навчатися на інтернатурі та аспірантурі водночас ще й на двох різних кафедрах?
– Так, іноді мені кажуть, що я поєдную непоєднуване (усміхається). Шлях досягнення своїх цілей був непростий, але не надто складний, проте відповідальний та часом навіть страшний, адже це лише перші кроки. Втім, завдяки людям навколо, які мене надихають, я не лише навчаюся, але й закохуюсь у свою професію. Люди, з якими працюю, – це невичерпне джерело мотивації та жертовності.
Аналізуючи власне життя, завжди дякую за те, що маю таких людей навколо й передусім – за своїх батьків, які надали мені освіту та можливість розвиватися. Безмежно вдячна батькам, двом простим шахтарям, які, не маючи кар’єрних амбіцій, виховали мене такою, якою я є. В дитинстві навіть не могла уявити, що в батьків буде родина лікарів. Мій старший брат зараз є лікарем-нейрохірургом, а його дружина – невропатологинею. Нині батьки активно підтримують мого молодшого брата в його становленні.
Мої батьки завжди давали мені свободу вибору, за що безмежно вдячна. Вони підтримували мої рішення та дозволяли мені слідувати за своїм серцем, навіть коли це було ризиковано або непросто. Їхня віра в мене та підтримка допомогли мені сформувати власний шлях і відчути впевненість у власних силах. Їхня безумовна любов і довіра стали основою моїх успіхів та прагнень.
Порівнюючи стиль життя, який був у батьків у їхній юності, і те, що маю зараз я, розумію, як мені пощастило мати стільки можливостей. Коли мене запитують: «Хто я та ким хочу бути?», можу з гордістю відповісти, що я частина великої родини, яка підтримує та надихає мене. Дякую всім наставникам і тим, на кого маю честь рівнятися, адже ваша підтримка та приклад допомагають мені йти вперед, створюючи свій унікальний шлях.
Суспільство, родина, колектив – це важливі складові, які формують людину. Нині особливо важливо цінувати ці речі, не опиратися та не уникати, а бути частиною суспільства. Лише так, я переконана, можемо сформувати сучасну українську медицину.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА