Серед найзаповітніших професійних мрій студентки шостого курсу медичного факультету Юлії Леонтьєвої – зробити значимий внесок у здоров’я суспільства. «Хотіла б усе те, що в мене вкладали сім’я, держава, примножити та максимально віддати іншим», – мовить вона.
– Юліє, з яким настроєм почали перші кроки як шестикурсниця?
– Як писав Олександр Олесь, з журбою радість обнялась. З одного боку, мені дуже радісно зустрітися з усіма одногрупниками, знову поринути в ритм активного студентського життя. Я дуже чекала на цей час, на навчальну програму шостого курсу, адже це вже за крок від справжнього лікаря. Та з іншого боку, усвідомлюю, що це вже останній рік саме такого зразка, й мені від цього трошки бентежно.
– Відчути себе, як мовите, ближче до справжнього лікаря, ви мали можливість впродовж цього літа. Який досвід отримали?
– Я працювала на Рівненщині в моєму рідному місті Острог. Після закінчення практики відразу офіційно працевлаштувалася медичною сестрою в поліклінічному відділенні Острозької лікарні, заміняючи таким чином медсестер, які пішли у відпустку. Отримала надзвичайно корисний досвід. Передусім побачила роботу поліклініки зсередини. Наші заняття відбуваються у стаціонарних відділеннях, де темп відносно помірний. Він – наче хвиля на морі колихається. Поліклініка ж – це стрімка карпатська річка, з якою потрібно якось давати раду. Мені вдалося попрацювати у кабінетах завідувачки жіночої консультації, функціональної діагностики, а також допомагати лікарю-отоларингологу. Здобула багато практичних навичок. Окрім того, гадаю, після отриманого досвіду роботи в майбутньому мені як лікарці буде легше налагодити комунікацію з медсестрами.
– Ви працювали всі літні канікули, а тепер відразу з роботи – до навчання. Чи вдалося вам відпочити?
– Цілком! Робочий день у мене тривав до 15-16-ої години. Практично щоразу після роботи зустрічалася з друзями, ми гарно проводили час. Вдалося навіть побувати на фестивалі у Польщі, де виступала моя улюблена виконавиця Нікі Мінаж. Це американська реперка, моя натхненниця ще із самого дитинства. До слова, саме приклад Нікі Мінаж мотивував мене працевлаштуватися, аби отримати новий досвід.
Коли я на роботі комунікувала з людьми, вони до мене привітно ставилися, дякували за те, що я їм полегшую життя та покращую здоров’я, це давало мені відчуття наповненості, енергійності й відпочинку. І це чудово!
– Для першокурсників зараз розпочинається цілковито новий етап у житті. Що їм могли б порадити, зважаючи на власний досвід?
– Насамперед пораджу усвідомити, що їхнє попереднє життя не закінчується. Для мене найбільшою проблемою було те, що я покидаю своїх друзів, сім’ю, переїжджаю у Тернопіль. Здавалося, ніби мені в те колишнє життя більше не вдасться повернутися. Але все попереднє не зникає, просто воно набуває іншої форми.
На початку навчання багато студентів зневірюються, бо їм надто складно. У мене також впродовж перших двох тижнів був складний період. З’являлося бажання покинути університет, здавалося, що неможливо це все осилити. Цей період треба просто перетерпіти. І потім навчання відкривається по-іншому, стає так цікаво, що своє життя без медицини вже не уявляєш.
Як легше пережити цей перехідний період? Я радила б першокурсникам не змінювати життя різко, а якісь свої добрі звички зі школи все-таки залишити також в університеті. Наприклад, я щоранку перед виходом до школи слухала свою улюблену музику. Коли після місяця навчання в університеті відновила цей ранковий ритуал, це давало мені можливість розслабитися, позитивно налаштуватися на день. З нових звичок набула прогулянки через парк – бодай пів години після занять. Якщо робити такі, здавалося б, дрібнички щодня, це дає відчуття стабільності, спокою, завдяки яким вся напруга, що створюється навчанням, новим оточенням, поступово спадає.
– Коли зрозуміли, що медицина – це саме ваша стихія?
– Мені здається, я з народження знала, що це буде медицина (сміється). Пригадую, мені було років чотири-п’ять, коли дідусь з Тернополя надіслав мені дитячий іграшковий набір лікаря, яким я із задоволенням гралася. Інший мій дідусь – лікар-терапевт, який працював в Острозі. Моя бабуся та мама, хоча вони не медики, також працюють у лікарні. Тож усе дитинство я приходила туди. У школі дуже любила хімію та біологію. Мені взагалі подобалося вчитися: їздила на олімпіади і з математики, і з географії, і з української мови, і з інформатики. Можливо, я розглядала й інші варіанти, скажімо, що зможу стати програмісткою. Проте медицина так мене захоплює! По суті, це моє життя. Без неї я себе не уявляю.
– Що вас найбільше вразило у ТНМУ, коли щойно вступили?
– Історії з практичної діяльності наших викладачів, якими вони ділилися з нами під час занять. Мене найбільше вражало те, як вони не лише могли витримати ту чи іншу критичну ситуацію, а й адаптуватися до неї та надати допомогу людям. У моїх очах вони були супергероями! Не могла уявити, як би це я пережила, якби була на їхньому місці. Але тепер розумію, що в майбутньому в мене є можливість досягнути їхнього рівня.
– Уже визначилися зі спеціалізацією?
– Ще розмірковую над цим. Більше схиляюся до того, що вона буде пов’язана з педіатрією. Найбільше в роботі з дітьми мені подобається емоційна зарядженість.
– Що з власного дитинства найчастіше пригадується?
– Я народилася в Тернополі, та коли мені було три роки, переїхала в Острог. Острог – серце Волині, історичне місто. У дитинстві разом з друзями ми проводили багато часу на природі. У нас практично немає багатоквартирних будинків, здебільшого приватні садиби – наче у селі. Завдяки цьому дуже близький контакт з природою, всюди озера, ліс. Цей проведений час на природі й пригадую найчастіше.
– Маєте там улюблене місце відпочинку?
– В Острозі є невеличке озерце, неподалік дитячий майданчик, гойдалки. Люблю приходити туди ввечері, коли вже нікого немає. Сідаю на гойдалку, легенько колихаюся, від води – прохолода, цвіркуни навколо. Це неймовірно гарно! І таке зоряне небо – неначе ти в космосі. Вся оточена зорями! Відчуваю тієї миті такий спокій! Це місце мого відпочинку та ресурсу.
– Хто в дитинстві був для вас прикладом?
– У професійному житті прикладом для мене був і є мій дідусь Василь Петрович. У важкі радянські часи йому довелося працювати дільничним лікарем – одному на 14 сіл. Він не мав особливих засобів, рятував людям життя завдяки своїм знанням і тому, що, як мовиться, було під рукою. Змалечку пам’ятаю жінку, яка приїжджала до нас на всі свята, привозила подарунки. Якось запитала бабусю, що це за родичка. З’ясувалося, що це не родичка, а донька одного чоловіка, якого врятував мій дідусь, коли вона ще була зовсім маленькою. Ця історія мені свідчить про те, що таке професія лікаря та заради чого ми вчимося.
– Знаю, вас вабить наука. Чим вона для вас є?
– Наука для мене є суспільним рушієм. Усе, що ми маємо зараз, все, що покращує наше життя, маємо завдяки науковцям. З другого семестру я почала відвідувати науковий гурток на кафедрі гістології, з величезною зацікавленістю працювала в лабораторіях. На другому курсі мала невеличке біохімічне дослідження. На третьому значно серйозніше задумалася про науку й узялася за наукову роботу з педіатрії. Досліджувала вплив медикаментів на організм дівчинки, яка з метою самогубства наковталася піґулок. Коли цю тему мені запропонувала моя наукова керівниця Ірина Богданівна Чорномидз, я не уявляла, як зможу це осилити. Згодом, працюючи над цією темою, зрозуміла, наскільки наука є соціально важливою. Розглядаючи клінічну картину, досліджуючи анамнез, аналізуючи, зрозуміла, чому дитина так вчинила. І намагалася обміркувати, як ми можемо цьому запобігти. Тобто наука для мене – це не слова, що не несуть жодного сенсу, не переливання пустого в порожнє, аби лише заповнити простір на папері. Для мене наука – це питання, на яке я шукаю відповідь і цією відповіддю приношу суспільну користь.
Коли я аналізувала, чому ця дитина так вчинила, чому вона наковталася піґулок, зрозуміла, як можна було цьому запобігти. І відповідно тепер, долучаючись до громадсько-просвітницької роботи, коли, наприклад, зустрічаюся з учнями шкіл, студентами-першокурсниками, проводжу для них лекції, завжди намагаюся акцентувати увагу на певних проблемах, щоб їх не допустити.
Згадану роботу я продовжувала й на четвертому курсі, виступала з нею на науковому конгресі, а п’ятий курс для мене взагалі став вибухом у науці: в нас з колегою було 14 наукових доробків! Зокрема, я досліджувала рак шкіри та застосування spf-засобів серед населення, розвиток РХП серед школярів і багато інших цікавих, дуже актуальних тем. Жодним чином не планую зупинятися на цьому, адже наука мені дуже подобається.
Вдячна за підтримку та натхнення своїм науковим керівникам. У різний час це були Ірина Богданівна Чорномидз, Світлана Олексіївна Никитюк, Василь Степанович Копча, Юрій Миколайович Орел, Петро Ярославович Боднар, Володимир Васильович Шманько, Тетяна Вікторівна Гаріян, Михайло Дмитрович Процайло. Мені щастить на наукових керівників, завжди з ними знаходжу взаєморозуміння, нам вдається працювати та досягати суттєвого результату. І звичайно, без своїх наукових колег я хтозна чи впоралася б, тож їм теж вдячна.
– Що вас спонукає долучатися до громадсько-просвітницької роботи?
– Бажання дати людям можливість і мотивувати їх жити якомога якісніше. Багато людей упродовж років живуть з різними проблемами здоров’я, різними болями й упевнені, що так має бути. Для мене пріоритетно покращувати якість життя людей, тому, власне, я зосереджую їх на тому, що не треба терпіти біль, не треба заїдати проблему, не треба піддаватися ризику й ходити під палючим сонцем тощо. Потрібно привчати себе покращувати якість свого життя, щоб могти принести якомога більше користі і для себе, і для інших.
– За що ви найбільше вдячні ТНМУ?
– Передусім за людей – у всіх аспектах. За всіх цікавих пацієнтів, з якими мала можливість спілкуватися та набувати завдяки цьому професійні навички. За чудових викладачів, які постійно мотивують і підтримують. За однокурсників, одногрупників, моїх колег, з якими тут познайомилася. У мене стільки чудових студентських моментів і споминів, які ми разом згенерували! Вдячна за них рідному університетові.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина з особистого архіву Юлії Леонтьєвої