Нещодавня випускниця нашого університету Ірина Ляхович вважає, що успіх медика – це результат самоконтролю, наполегливої праці та великого бажання допомогти людям. У свої 32 вона очолила відділення гемодіалізу Теребовлянської міської лікарні, стала висококваліфікованою лікаркою-нефрологинею. Її пацієнти не лише мешканці Теребовлі, але й інших населених пунктів краю.
– Пані Ірино, нефрологія, незважаючи на свою зовнішню «непринадність», насправді є однією з найскладніших спеціальностей, що вимагає від лікаря оволодіння великим обсягом інформації. Ви свідомо обирали таку вибагливу професію?
– Почну з того, що в дитинстві не мріяла стати лікарем і в моїй родині немає жодного представника цієї професії. Батьки – фахівці технічного профілю, бабусі працювали вчительками у школі, а дідусь відомий диригент Струсівської заслуженої капели бандуристів «Кобзар», педагог і композитор. Ще в школі орієнтиром для себе обрала природознавство, хімію, біологію також полюбила, може, через те, що їх викладала моя бабуся. Дуже мені ці дисципліни подобалися, а оскільки медична сфера об’єднує всі ці науки, то заяву на вступ вирішила подавати одразу на два факультети – фармацевтичний та медичний. У мене були високі бали ЗНО, але чомусь дуже хвилювалася. Коли ж побачила рейтингові списки, то зрозуміла, що пройшла на обидва факультети. Одразу постала дилема: що ж обирати? Мій характер і деяка схильність до ризику «підказали» миттєвий вибір – медичний! Дала собі слово, що докладу всіх зусиль, аби стати доброю фахівчинею.
– Ніколи не шкодували за фармацією?
– Жодного разу. Моя спеціальність тісно пов’язана з лікарськими препаратами, тож фармація (вже в ролі фармакології) завжди поруч. Кожен нефролог повинен вміти провести корекцію медпрепаратів будь-якого лікування, бо ж нирки є одним з основних шляхів їх виведення. Нам часто доводиться корегувати призначення інших спеціалістів.
– Роки навчання в нашому університеті часто згадуєте?
– Згадую й доволі часто, а найбільше запам’яталося чомусь перше заняття з анатомії в доцента Богдана Володимировича Голода. Він завжди дивувався, як мені вдавалося чи не за лічені хвилини намалювати малюнки не лише собі, а й ще й половині групи. Завдяки його чуйності, доброті, уважному ставленню нам хотілося вчитися й ми мали мотивацію здобути якомога більше знань. І як тепер я розумію, що це була безцінна інвестиція в наше майбутнє. З групою мені дуже пощастило, бо хоч нас було й небагато, зате всі яскраві особистості, з кожним підтримую дружні стосунки й дотепер, хоча ми розкидані по різних куточках світу. З нами навчався іноземець, юнак з Гани на ім’я Елвіс, і це додавало нашій групі особливого колориту, з африканським присмаком. Талановитий хлопець усі завдання виконував одразу двома мовами – англійською та українською, користувався авторитетом і серед одногрупників, і серед викладачів.
Вважаю, що університет дав мені універсальні знання, ту базу, яка стала фундаментальною для моєї нинішньої діяльності. Так, у нас були вимогливі викладачі, які не йшли на поступки, але в самостійному житті це дуже згодилося, бо ми навчилися долати перешкоди та не боятися труднощів. Університет сформував у нас здатність постійно вчитися, розвиватися, здобувати нові знання, без яких наша професія просто немислима.
– Місце праці самі обирали?
– Ні, поїхала за скеруванням, бо навчалася за державним замовленням. Інтернатуру проходила за напрямом «сімейна медицина», а моїм першим місцем праці стало відділення гемодіалізу в Кіровоградській обласній лікарні. Замісну терапію тоді отримували понад сотню пацієнтів, апарати були єдині на всю область і зрозуміло, що створилася черга, ми працювали в три зміни. Це час моїх перших самостійних кроків у професії. Нелегко було – пацієнти переважно важкі, із супутніми патологіями, ускладненнями потребували багато уваги. Але з часом адаптувалася й нині можу стверджувати, що такий вишкіл тільки на користь, це дуже цінний період мого життя, який навчив клінічному мисленню, дав чимало життєвих уроків. Після першого місяця роботи вирішила написати заяву на додаткові чергування у суботу в іншій лікарні, бо зарплатня була невелика.
– Як стали завідувачкою відділення гемодіалізу в Теребовлянській міській лікарні?
– Відпрацювала в Кіровоградській обласній лікарні п’ять років, але хотіла все-таки бути ближче до батьків. Колеги порекомендували Теребовлянську міську лікарню. Згодом мене запросили на співбесіду, з’ясувалося, що в медзакладі саме шукають спеціаліста з досвідом роботи у відділенні гемодіалізу. Так я отримала нове місце праці. Розпочала з консультативного прийому в поліклініці, мені дуже імпонувала ця робота, бо хотілося ґрунтовніше вивчати нефрологію, розширюючи свої професійні можливості. Склалася трохи парадоксальна ситуація – я навчилася лікувати важких хворих з нефрологічною патологією, але ж є гострі хвороби нирок, ранні стадії цих захворювань і тут мені досвіду бракувало. Тож почала освоювати ще й цю царину, готуючись водночас до відкриття відділення.
– Ви очолили відділення у доволі молодому віці. Не було лячно, що не впораєтеся, бо ж і хворі важкі, та й техніка недешева, кажуть, один апарат за вартістю «Мерседеса»?
– Чомусь навіть гадки про це не було. Коли запропонували посаду завідувачки, то відповідь дала практично одразу, може, тому, що хотіла радикальніших змін. Батьки, пригадую, мене тоді дуже підтримали, вони завжди знають, що мені треба, дають слушні поради, вселяють віру та впевненість.
Наше відділення розраховане на 20 діалізних місць. Сучасна комфортна зала, побутові зручності, затишна атмосфера та оновлені інтер’єри й, певна річ, новітнє обладнання. П’ять апаратів для гемодіалізу від німецького виробника Fresenius, і кожний з них за аналогією «Мерседеса» у світі автомобілів. Узагалі ж фірма, яка надала нам цю сучасну медичну техніку, розробила та втілила в нашому відділенні типовий європейський проєкт. Він відповідає й теперішнім будівельним нормам, де весь процес лікування продуманий до дрібниць – від окремого входу та виходу для пацієнтів і персоналу й до проведення, власне, самої процедури гемодіалізу. До відкриття відділення місцеві мешканці, які потребують такої процедури, їздили у Копичинці та Тернопіль, що певна річ, було доволі незручно. І коли вони попросили директора лікарні створити центр гемодіалізу в нашому закладі, то, оцінивши всі «за» і «проти», він погодився. Ось так з’явився цей структурний підрозділ. Працюємо шість днів у три зміни. На час відкриття було лише чотири пацієнти, а нині обслуговуємо понад двадцять осіб з п’яти територіальних громад. Така кількість пацієнтів вже дозволяє відділенню цілком окуповуватися, бо на початках було доволі непросто з фінансовим забезпеченням.
– Що найважче у роботі лікаря відділення гемодіалізу?
– Дуже нелегко озвучити невтішний діагноз і пояснити людині, що її нирки фактично втратили свої функції й це незворотній процес. З допомогою лікаря пацієнт має обрати нирковозамісну терапію – гемодіаліз, перитонеальний діаліз або ж трансплантацію нирки. Ми намагаємося в такій ситуації підтримати людину, яка зазвичай в розпачі, й допомогти обрати найбільш прийнятний для неї варіант.
Щодо професійних навичок, то для нефролога, який працює у відділенні гемодіалізу, дуже добрим було б ще мати практику роботи з первинними пацієнтами, тому багато моїх колег саме так і працюють. Тут важливо знати, як лікувати хворого на всіх стадіях – від дебюту захворювання й до термінальної фази. У відділенні гемодіалізу завжди багато стресових ситуацій, тому потрібно навчитися приймати миттєві рішення, але це приходить з досвідом.
– У чому черпаєте сили, коли відчуваєте емоційне виснаження?
– У нинішні важкі часи найбільше рятує зайнятість та відчуття, що ти потрібний комусь. Дякую долі, бо маю можливість рятувати життя важкохворим людям, які після процедур можуть повернутися у свою оселю, спілкуватися з дітьми, ростити внуків, відчувати прекрасні миті життя. І це, напевне, найбільша мотивація, яка знову й знову «запускає» та наповнює новою енергією після безсонної ночі, режиму 24/7 чи інших непростих моментів. Сил додає й спілкування з рідними, які зараз завжди поруч, я дуже ціную години проведені разом. Люблю прогулянки зі своїм чотирилапим другом, вони теж заряджають енергією, але то буває не так часто.
– Які маєте захоплення?
– У мене надзвичайно насичений графік і викроїти навіть годину-другу не так просто, але інколи знаходжу час для інтелектуальних настільних карткових ігор, вони є українською, а є й англомовні. Найбільша проблема зібрати учасників, які також завантажені роботою. Такі ігри дуже захопливі, вони відволікають і навіть не помічаєш, як швидко збігає час. Найцікавіше грати в команді, бо тоді такий запал, живе спілкування, іноді дискусії трапляються, а ще ця діяльність дуже добре перезавантажує мозок.
– Хто найчастіше з вами під час гри?
– Це, як правило, ті люди, які завжди поруч – найближчі друзі, батьки або ж наречений.
– З нареченим за такої зайнятості, мабуть, у лікарні познайомилися?
– Майже так. Навчалися в університеті, мешкали на одній вулиці у студентські часи, а зустрілися в нашій лікарні. Мені й самій дивно. Богдан Куліковський теж колишній студент ТНМУ, а нині медичний директор нашої лікарні. Вважаю Богдана найперше своїм другом, однодумцем. Мені важлива його авторитетна думка, та й серце теж не обманеш, тому ми разом.
– Що вважаєте найважливішим для успіху в професії?
– Тут багато чинників, усі одразу не перелічити, але на перших позиціях – це безперервний професійний розвиток і людські риси – порядність, особливо людяність. Дуже влучно про це висловився Василь Стус: «Людина – це обов’язок, а не титул».
Лариса ЛУКАЩУК
Світлина з особистого архіву Ірини Ляхович