У сучасному світі, де динаміка розвитку та інновацій набирає шалених обертів, особливо надихають молоді люди, які, попри власний вік, вже чітко бачать своє покликання та невпинно працюють над його втіленням. Андрій Хомин, 20-річний студент п’ятого курсу Тернопільського національного медичного університету, здається, вже знає відповіді на всі власні професійні запитання. Його історія – це не просто розповідь про навчання, а про шлях формування особистості, де дитячі мрії переплітаються з екстремальними захопленнями та непохитною вірою в українську медицину.
Як екстрим сформував майбутнього лікаря
– Андрію, ваше дитинство та юність минули в Тернополі. Розкажіть про власні перші кроки, захоплення, які вплинули на ваше становлення як особистості.
– Моє дитинство та шкільні роки дійсно минули в рідному Тернополі, де навчався у класичній гімназії. Із самого раннього віку я був надзвичайно активною дитиною, мене завжди тягнуло до руху та, зізнаюся, до екстриму. Тож займався скейтбордингом, роликами, BMX (спеціалізований трюковий велосипед), самокатом. Це було щось неймовірне, адже дарувало мені непередавані відчуття свободи та адреналіну. Ми збиралися з друзями в тернопільському скейт-парку, ділилися досвідом, вчилися новим трюкам. Звісно, не обходилося без травм, але, на щастя, нічого серйозного – лише шви, без переломів. Цей досвід навчив мене швидко адаптуватися, не боятися падінь і завжди прагнути більшого.
– Це цікаво! Як майбутня медична професія вписувалася в ці екстремальні захоплення? Чи був якийсь певний момент, коли збагнули, що медицина – це ваше покликання?
– Потяг до природничих наук, особливо – біології, в мене був ще зі шкільних років. Мабуть, саме тут і почалося формування мене як майбутнього медика. Хоча, мушу визнати, точні науки давалися мені дещо важче, адже маю більше гуманітарний склад розуму.
Щодо моменту вибору професії – це ще з дитинства. Моя мама – лікарка й я досі пам’ятаю, як змалку чув її розмови з пацієнтами телефоном – обговорення лікування, ліків, рекомендацій, а потім їхні слова вдячності. Після уроків часто приходив до неї на роботу, чекав, доки закінчиться її робочий день. Цей особливий запах, ця атмосфера… Я дивився великими очима на тих людей у білих халатах, які допомагали іншим, і мріяв, що коли виросту, просто мушу стати одним з них. Удома в нас збереглися мамині медичні книги з університету. Розглядав їх із захопленням, навіть просто картинки були неймовірно цікавими. Серцем відчував – це моє покликання! З роками сумнівів у виборі професії взагалі не виникало – я не уявляв себе в іншій професії, крім медицини.
– Ваш вибір Тернопільського національного медичного університету був очевидним, чи розглядали й інші варіанти?
– Тут усе дуже просто. І справа не в тому, що мешкаю в Тернополі та мені не хотілося далеко їхати від дому. Ні. Просто ТНМУ – найкращий! Про це свідчать численні відгуки моїх знайомих, які тут навчалися чи навчаються зараз, а також всеукраїнські та міжнародні рейтинги. Я вивчав ситуацію у Львівському й Київському медичних вишах і однозначно можу сказати, що наш Тернопільський національний медичний університет – таки найкращий з-поміж усіх. Тут якісне навчання, високопрофесійні викладачі, які не лише розповідають, а й на власному прикладі показують, як потрібно лікувати. У нас дуже багато практичних занять. До того ж, що не менш важливо, є все необхідне обладнання, яке не поступається європейському.
– У багатьох людей є свої кумири, люди, чиє життя та професійне зростання стало прикладом. Чи є така особистість у вас у світі медицини?
– Так, є. Це випускник Тернопільського медичного університету, зірка пластичної хірургії в Україні – Ростислав Валіхновський. Його київська клініка, що спеціалізується на пластичних операціях та естетичній стоматології, діє з 1998 року. Головний лікар клініки Ростислав Валіхновський – заслужений лікар України та має понад 20 років досвіду у сфері пластичної хірургії. Його досягнення та професіоналізм надихають мене.
– З огляду на ваше захоплення паном Валіхновським можна дійти висновку, що ви вже визначилися з майбутньою спеціалізацією?
– Так, ви маєте рацію, моя мета – стати високопрофесійним пластичним хірургом. Я не знаю напевне, яким саме буде мій шлях до цієї мети – життя завжди вміє розставити все на свої місця. Та я твердо переконаний в одному: в мене є чітке бачення свого майбутнього й я неодмінно досягну цього.
Від стажувань – до візії
– Ви вже маєте досвід стажування за кордоном. Наскільки він був цінним?
– На початку четвертого курсу мені випала унікальна нагода на цілих три місяці поїхати на стажування до Австрії, а саме до Відня. Там я по-справжньому відчув ту неповторну атмосферу пластичної хірургії. Я був не лише присутнім, а й мав змогу асистувати на багатьох різних операціях, спостерігав за майстерними рухами висококваліфікованих європейських хірургів. Я також відвідував відділення пластичної хірургії, кардіохірургії, вісцеральної хірургії та ортопедії із травматологією, де панувала неймовірна атмосфера, збиралася ціла плеяда професіоналів, які дозволили спостерігати за їхніми операціями.
– Це дуже цінно. Чи є у вас вже навички спілкування з пацієнтами? Наскільки це важливо для майбутнього лікаря?
– Так, звісно. Переконаний, що це першооснова. Потрібно вміти знайти підхід до кожного пацієнта, щоб людина вам повірила, довірилася. Від цього залежить швидкість та якість лікування. Я починав вчитися спілкуватися з пацієнтами ще на перших курсах, коли знову ж таки відвідував маму на роботі. Запитував про їхній діагноз, цікавився симптомами, перебігом хвороби, а також результатами призначеного лікування. Мене тішило, що люди з радістю йшли назустріч і відкривалися мені. Здобувати цей безцінний досвід продовжив в ортопедичному відділенні. І я дуже вдячний лікарям, що вони дають мені таку можливість. Адже теорія – це, безумовно, добре, це фундамент, одначе практика – не менш важлива річ.
– Переходячи до вашого студентського позалекційного життя. Наскільки воно насичене та як поєднуєте його з навчанням?
– Моє студентське життя цікаве й насичене. Починаючи з перших курсів, був залучений до проведення різноманітних волонтерських проєктів, багато з них організовував сам. Проте, починаючи з третього курсу, поставив наголос на навчанні, тож соціальне життя дещо відійшло на другий план. Нині для мене важливо взяти від навчання в університеті все можливе: від теоретичних знань – до практичних навичок.
– Але ж захоплення у вас залишилися? Кажуть, якщо спробував відчуття адреналіну й сподобалося, то це вже на все життя.
– (Сміється). Влучно сказано! Зараз я фанатію від автомобілів. Займаюся автомобільним спортом, це моя справжня пристрасть. Цікавлюся всім, що відбувається у світі автомобілів – новинками, цікавинками. Як у 18 років, маючи права, сів за кермо, так і не уявляю життя без свого автомобіля.
– Цікавий ваш погляд, як молодого спеціаліста: якими професійними якостями повинен володіти лікар, щоб пацієнт звернувся за допомогою саме до вас?
– Передусім скажу: якщо лікарю не вдається виявити емпатію, зрозуміти, перейнятися станом і проблемою пацієнта, тоді буде важко навіть повноцінно поставити діагноз. Адже часто саме через цей зв’язок пацієнт-лікар, відверту щиру розмову й випливає першопричина самого захворювання. Ліквідувавши її, вилікуєте й хворобу. Комунікабельність – це основне. Мені легко знаходити спільну мову з багатьма людьми й умію заслужити їхню довіру.
– Які ваші плани на подальше найближче майбутнє?
– Уже на досить гарному рівні володію англійською мовою. Зараз більш досконало вивчаю німецьку мову. Переконаний, що це стане корисним у моєму професійному розвиткові. Нині потрібно максимально бути відкритим світу. Якось випала мені нагода поспілкуватися з одним надзвичайно вельмишановним лікарем-хірургом, який сказав такі слова: «Чим більше мов ти знаєш, тим більше будеш потрібен суспільству й самій медицині».
– Ви вивчаєте мови, їздите за кордон на стажування. Можливо, маєте намір розвивати свою професійну діяльність десь в одній з країн Європи?
– Не уявляю власного життя поза межами України. Просто не уявляю! Хочу жити тут, зростати як професіонал тут, розвиватися самому й розвивати нашу вітчизняну медицину. По світу поїздити, запозичити досвід, бути обізнаним з передовими технологіями – так, але впроваджувати власні знання й навички тут!
– Це прекрасно! Назвіть три золоті основні правила справжнього лікаря.
– На перше місце ставити здоров’я пацієнта, справжній лікар не повинен ставити особисті інтереси вище за життя людини. Це означає бути готовим жертвувати своїм часом, зусиллями, а іноді й комфортом – заради знань, досвіду, порятунку, на друге місце – професійність та чесність.
Бути лікарем – це не лише володіти знаннями, а й зберігати моральну відповідальність: не зраджувати присягу, істину, не йти на компроміси із сумлінням, навіть якщо це складно. Бути чесним з пацієнтом, з колегами й передусім – із собою. І третє – це розуміти кінцеву мету, до якої прагнеш. Медицина – це не про гроші, це про служіння, розвиток, постійне прагнення до кращого. Це – вірність професії, бажання піднімати медицину на новий рівень, щоб наші лікарі були еталоном, а пацієнти з усього світу прагнули лікуватися саме тут. Твердо вірю, що наше покоління – надзвичайно талановите й що незабаром ми доведемо це всьому світові.
– Андрію, ще зовсім трішки й закінчиться літо. Коридори медичного університету наповняться здивованими, замріяними, іноді й переляканими першокурсниками. Що порадили б їм як п’ятикурсник?
– Важливо з перших днів усвідомити, що медичний виш – це вже не школа. Дитинство позаду. Далі твоє життя у твоїх руках. Ставитися до навчання серйозно. І вже з перших курсів почати придивлятися до тих чи інших спеціальностей та починати розвивати їх. Почалося студентське життя, яке потрібно прожити не лише весело, але й відповідально.
– А ось цікаво, що ви хотіли б побажати викладачам як стосовно першокурсників, так і випускників?
– (Засміявся). Знаєте, коли є результат і толк від навчання? Коли викладач в міру вимогливий, дещо суворий, завжди тримає студентів у тонусі. І звісно ж, давати студентам якомога більше практичних занять.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина з особистого архіву Андрія Хомина