Найкращий викладач той, що заслуговує повагу у студентів. За результатами минулорічного анкетування студентів доцентка кафедри фармацевтичної хімії ТНМУ Ольга Поляк стала кращою лекторкою та викладачкою. Про шлях у фармацевтичну науку, любов до студентів і родинне життя Ольга Богданівна розповіла в нашій «Вітальні».
«Намочили суху ганчірку в ацетоні, та у ванній кімнаті підпалили»
– Ольго Богданівно, коли прийшло відчуття, що хімія може стати для вас професією?
– Важко повірити, але десь у п’ятому класі. Вже тоді я зрозуміла, що за цією наукою велике майбутнє. В ті часи до нас у школу часто приходили студенти-практиканти й показували різні хімічні досліди. Особливо цікаво було спостерігати, як вони наливали на носову хустинку якусь рідину, вона спалахувала, але тканина залишалася неушкодженою. Ми були в захопленні. «Треба й собі спробувати, що ж тут складного», – подумала. Прийшла додому й розповіла братові-першокласнику, яке то диво нам студенти розкрили. А він не хоче вірити, каже, що бути такого не може. «Зараз тобі доведу», – лечу я до нашої комірчини, на ходу хапаючи з полиці пляшку з такою ж прозорою рідиною, як у студентів. Як з’ясувалося згодом, у пляшці був ацетон. В ті часи його продавали чи не в кожному господарському магазині та зберігали чи не в кожній хаті. Намочили ми суху ганчірку в ацетоні, розстелили її посеред ванни та підпалили.
– Що трапилося далі, можна тільки уявити!
– Бахнуло так, що все навколо, почало горіти. Ацетон – вибухонебезпечна ж речовина. Батьки не хотіли мені повірити, що я не зі злих намірів таке зробила. Коли ж у школі розповіла вчительці, які вдома провела «експерименти», та за голову схопилася. Щоправда, водночас й похвалила та сказала, що з мене, напевне, буде великий хімік. Для певності показала мені пляшку зі спиртом і ацетоном, розповіла про їхні властивості та застерегла, щоб я таких дослідів більше не проводила. Цікаво, що цей випадок поклав початок нашої дружби з вчителькою хімії Галиною Павлівною Надобою й вона стала для мене провідником в цій науці, готувала з цієї дисципліни так, що я займала призові місця на олімпіадах у місті та області.
– Отож після школи – тільки хімічний факультет?
– У сім’ї це навіть не обговорювали, питання стояло в іншому: який виш краще обрати. У старших класах я навчалася на підготовчих курсах на хімічному факультеті при Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. Коли ж успішно їх завершила, то надійшло повідомлення, що я зарахована на перший курс як медалістка, без вступних іспитів. Але тато цей варіант відхилив, мовляв, Київ далеко, краще спробуємо щось ближче дому пошукати. Вибір випав на Львівський державний університет, але коли ми туди приїхали, то з’ясувалося, що потрібно складати іспити. Мені цього аж ніяк не хотілося, навіщо, якщо я вже фактично студентка столичного вишу. Пригадую, як вийшли ми з татом, трохи засмучені почутими новинами, з хімічного корпусу університету, пройшли якийсь відрізок шляху й перед моїми очима постав хімічний факультет Львівської політехніки. Увагу привернули величезні плакати, на яких люди в білих халатах щось чаклували з колбами, очевидно, що то така реклама в ті часи була. Тато пішов на територію факультету, а я в інший бік, туди, де приймальна комісія. Зайшла й побачила за столом старшого чоловіка, схожого на лікаря Айболить з мультика. Ми розговорилися й не помітили, як дві години минуло, а наприкінці «співбесіди» він мені й каже: «Ви обов’язково маєте стати нашою студенткою. Запрошую до лав першокурсників». Я, довго не роздумуючи, погодилася та залишила в нього свою теку з оригіналами документів. Так розпочалася моя лав сторі з альма-матер. Багато років опісля часто згадувала цей, здавалося б, необачний порив, але щоразу переконувалася, що нічого в житті не відбувається просто так, очевидно, то доля чи янгол-охоронець вказав саме цей шлях. Так я стала студенткою факультету технології органічних речовин Львівської політехніки.
– Але ж, як мені видається, цей напрямок не має безпосереднього стосунку до фармації?
– Можна сказати, що він дотичний до фармації. В ті роки наша галузь не була такою розвиненою, як зараз, фармацевтів випускали лише кілька вишів України, фармацевтична мережа теж була скудненька, пригадуєте, аптеки в Тернополі можна було перерахувати на пальцях. Утім, я дуже любила ходити з мамою по ліки до нашої 134 аптеки. Мама у черзі, а я – за вітриною. Спостерігаю, як фармацевти готують ліки – перетирають у ступках, насипають та зважують якісь порошки. Для мене це було щось дивовижне й я годинами там могла простоювати, ніби зачарована. До реальності мене повертав лише голос мами: «Олю, ходімо. Ти фармацією не дуже захоплюйся, бо аптекаркою навіть на хліб не заробиш». Очевидно, вона мала на увазі нашу сусідку Марію Іванівну, яка працювала провізоркою й часто нарікала на свою нелегку долю, бо навіть «робітники й ті вдвічі більше заробляють, та й вчитися не потрібно аж п’ять років». Та я на її слова не зважала, бо в мене вже був свій план.
«Професія провізора підлягає 25 статтям Кримінального кодексу»
– Але повернімося до навчання в університеті…
– Коли через два роки після вивчення загальних дисциплін нас за рейтингом відбирали на певні спеціальності, то я була першою в цьому списку. Тоді в нашому університеті «Львівська політехніка» саме відкрили нову спеціальність – «промислова фармація». Завідувач кафедри, професор Володимир Павлович Новиков мене дуже агітував, можливо навіть через те, що частина занять відбувалася в Львівському медичному університеті. Отож, аби не осоромитися, відбирали найкращих. Мені ж здавалося, ніби для мене відкрили цю спеціальність, це було те, про що я мріяла.
Три з половиною насичених і цікавих роки студентського життя минули швидко й я з дипломом з відзнакою отримала скерування на роботу в своє рідне місто. Пригадуєте, в ті часи в нас була мережа аптек відомої фармацевтичної фірми «Рута-фарм», вони навіть готувалися налагодити власне фармацевтичне виробництво. Але, як згодом з’ясувалося, виробництво не так просто запустити, тому я не стала чекати й знайшла роботу в тоді ще державному підприємстві «Фармація». Отримала посаду провізора в 168 державній аптеці, яка й нині успішно діє на вул. Бродівська. «Іди, попрацюй, будеш знати, хоч як двері до аптеки відчиняються», – з такими напутніми словами директора П.М. Гулька я розпочала свій перший робочий день. Але незважаючи на його скептицизм, як відаєте, прижилася в колективі, мені страшенно подобалася моя робота. У мене з’явилася наставниця – Лариса Микитівна Комінко, з якою ми й нині в надзвичайно теплих дружніх стосунках. А через рік організовували нову структуру – «ТОВТ аптечне об’єднання» й тодішній його керівник Василь Васильович Проценко запросив мене на більш престижну посаду інспектора з фармацевтичної роботи, щоправда, влаштувавши перед тим мені тригодинну співбесіду не легшу, ніж державний іспит. Я так вразила його своїми знаннями, що він навіть узяв з мене обіцянку не йти впродовж трьох років у декретну відпустку. Чому він так прискіпливо обирав людину на цю посаду, зрозуміла вже згодом, коли разом з працівниками прокуратури, міліції довелося бувати на спільних виїздах, судових засіданнях. Робота ця дуже відповідальна, особливо щодо обігу психотропних і наркотичних речовин. Траплялося, що й плакала не раз, бо за моїм висновком вирішувалася людська доля. Пригадався випадок, коли я разом з представниками СБУ перевіряла відділкову лікарню Укрзалізниці, її філія, крім Тернополя, була ще й у Чорткові. Якщо в Тернополі ми не виявили жодного випадку, то в Чорткові були надзвичайно грубі порушення, здавалося, що медпрацівники ні сном, ні духом не відали про існування нормативних документів, наказів. Відтак головного лікаря, його заступника та старшу медичну сестру притягли до кримінальної відповідальності. Зрозуміло, люди знали на що йдуть, але для мене це було ніби камінь на душу. Чи інший випадок, коли бригада швидкої допомоги замість наркотичного засобу знеболювала онкохвору звичайним анальгіном. Хіба можна заплющити очі на це зло? Я намагалася свою місію виконувати чесно, хоча в душі дуже страждала. І таких випадків було багато. Єдиний плюс у цій ситуації в тому, що я маю тепер на чому вчити студентів, на кожний приклад у мене є ситуація з життєвого досвіду. Взагалі ж професія провізора підлягає 23 статтям Кримінального Кодексу та як в таких випадках мовиться – незнання цих законів не звільняє від відповідальності. Щоправда, мені до душі чомусь найбільше була в ті часи посада провізора першого столу. Там мені було найкомфортніше, може, через те, що за характером я екстраверт, а тут безпосередній контакт з людьми. Пригадалося, як після моїх порад люди приходили зі словами вдячності, й це було так зворушливо.
«Вчуся разом зі своїми студентами, намагаюся йти в ногу з часом»
– Як ви потрапили в науку й зокрема до ТНМУ?
– Можна сказати, що випадково. Наукою я займалася ще з другого курсу інституту, писала наукову роботу, проводила певні наукові дослідження, а до університету мене запросили, коли тут відкривали фармацевтичний факультет. Але прийшла я не одразу, бо коли до мого директора звернулися з пропозицією скерувати молоді кадри, що хочуть займатися наукою, то він відповів, що в нас таких немає, очевидно, не хотів мене відпускати. Але, як кажуть, світ не без добрих людей. ТНМУ знайшов мене через Львів, бо там залишилися викладачі, що мене пам’ятали. Згадав про мене професор Тарас Андрійович Грошовий, який працював на моїй рідній кафедрі. Зателефонував професор Володимир Павлович Новіков зі словами: «Олю, ти маєш продовжувати навчання». Я ж, зрозуміло, нікуди йти не збиралася, працювала собі в практичній фармації, знайшла другу половинку та вийшла заміж. Життя було розміреним і спокійним. Але, як твердить народна мудрість, що має бути, того не минути. Я аж ніяк не сподівалася, що моє життя повернеться на 180 градусів, стану викладачем фармацевтичної хімії – дисципліни, яка є однією з найважливіших і найважчих у переліку тих, що вивчають майбутні провізори.
– Як студенти її сприймають? Немає таких, що хочуть десь відсидітися?
– О, тільки не на моїх заняттях. Ще з першого дня я наголошую, що фармацевтична хімія посідає провідне місце серед спеціальних фармацевтичних дисциплін і дуже часто є тим ланцюжком, що поєднує їх між собою. Вона вивчає хімічну речовину, яка є основою тієї лікарської субстанції, з якої, власне, й виготовляють ліки. Згодом усі дисципліни будуть до неї «прив’язані». І якщо хтось навіть спробує сказати, навіщо, мовляв, мені та фармацевтична хімія, то нехай потім не нарікає. Це я жартую, звичайно, але майбутній фармацевт чи провізор просто зобов’язаний знати, яка діюча речовина є базовою того чи іншого лікарського засобу, як її отримали, її фізичні, хімічні властивості, методи контролю якості ліків і зміни, що відбуваються з ними під час зберігання, застосування препаратів у медичній практиці, а також їх метаболізм і взаємозв’язок між їх хімічною структурою та дією на організм.
Найважче даються студентам формули, бо це в 90 відсотках складні органічні сполуки, але якщо любиш свій предмет, то знаходиш шляхи, як його доступніше пояснити. Малюючи на дошці складну «фігуру», звертаюся до них зі словами: «Вмикайте асоціацію! Що вам нагадує ця формула?». Справа в тому, що асоціативні образи підсилюють запам’ятовування, перевірено на практиці. Незважаючи, що дисципліна важка, торік за результатами анкетування студентів я стала кращою лекторкою та викладачкою. Для мене це найвища з усіх нагород. Вчуся разом зі своїми студентами, намагаюся йти в ногу з часом, встигати, бо знаєте, яка нині молодь «просунута», мушу не відставати. Але й нагадати не забуваю, що зайвими знання ніколи не будуть. Мені ж усі дев’ять хімій, які я колись вивчала в університеті, згодилися.
– Аби стати викладачем, вам довелося пройти непростий шлях.
– Звісно. Спочатку, це було у січні 2002 року, вступила до аспірантури Харківського фармацевтичного університету, так волею долі стала першою аспіранткою ТНМУ з фармацевтичної хімії. На той час у мене вже склалася своя сім’я, налагоджений побут, а тут потрібно весь час перебувати в Харкові, мешкати в гуртожитку, працювати над дисертацією. Важкувато було, але я про це жодного разу не пошкодувала. Працювала над дисертацією на кафедрі токсикологічної хімії. Про її колектив не забула й донині, які чудові люди там працювали, як бережно ставилися вони до мене, бо знали: вона ж не вдома. Про якусь конкуренцію чи те, що я «західнячка» й мови не могло бути, навпаки, приносили мені з дачі овочі, фрукти, щоб я не купувала. Це було надзвичайно тепле ставлення. На моє щастя, Бог послав мені надзвичайно чудову людину, наукового керівника, професора Володимира Степановича Бондара, якого вважаю своїм науковим батьком. З Володимиром Степановичем ми здружилися не лише як науковці, але й за політичними вподобаннями. Він єдиний на кафедрі розмовляв українською та займав чітку проукраїнську позицію в ті часи.
Зараз мій наставник неподалік Харкова, я не раз запрошувала його до нас на помешкання, але він відмовляється, каже вік вже не той. А моє серце здригається й душа не на місці, коли чую нерадісні новини зі Слобожанщини. Молюся за здоров’я Володимира Степановича, бо за всі роки співпраці ми стали, по суті, рідними людьми.
«Люблю свій край, де мешкала колись моя велика родина»
– 24 лютого змінило ваш світогляд?
– Звістка про повномасштабне вторгнення, здавалося, паралізувала мозок і розділила тебе навпіл, важко було скластися докупи. І ці два тижні, коли відмінили заняття й більшість перебувала в паніці, для мене були часом переосмислення, розмірковування, а як жити далі. Щодо рашистів, то від них постраждала родина як мами, так і батька. Рідний брат моєї бабусі був воїном УПА, його замордували енкаведисти, а всю родину вислали до Сибіру. Бабуся дожила до 24 лютого й ця звістка дуже її підкосила. Померла у березні, їй було 96 років. Пригадую, як в дитинстві, пораємося з нею по господарству чи на городі, а вона щось мені розповідає. Любила часто повторювати: «Москалі – то страшні люди. Ніколи не можна москалю вірити», а я все перепитувала: «Чому?». Тепер уже всі знають, чому.
Татові батьки постраждали від операції «Вісла» 1946 року. Часто спілкуємося про війну з родиною, обговорюємо новини, події, страшно, бо аж мороз по шкірі, коли чуємо про звірства рашистів, але коли бачимо, як наша армія відстоює кожен шматочок рідної землі, то гордість переповнює, що маємо таких героїв.
– Часи нині важкі, непевні. Аби не піддаватися паніці, психологи радять знаходити краплинку радості в найменшому – розквітлій троянді на квітнику, посмішці незнайомої людини чи поетичному рядку. Що допомагає долати кепський настрій?
– Сім’я. Мій чоловік за освітою інженер-механік, але ми споріднені душі, він розуміє та підтримує мене з того часу, як я поїхала на навчання до Харкова. Він перший порадник у всьому. Син Богдан – то моя гордість, він уже доволі дорослий, закінчив десятий клас і має чималі здобутки. Закінчив хореографічну та художню студії, музичну школу, відмінник навчання, президент школи, депутат міської молодіжної ради. Поза сумнівом, він з того сучасного покоління молоді, яка вже не живе нашими стереотипами, а має власні погляди й з честю їх відстоює. Богдан за характером лідер, правдолюб і не боїться висловити власну позицію на широкий загал. Я кажу йому, що іноді краще промовчати, бо ж нас, знаєте, як батьки виховували. Він відповідає: «Але хтось же мусить взяти на себе відповідальність». Якось ми спілкувалися, ким у майбутньому хоче стати, й з’ясувалося, що його цікавить політика, але не та, що є зараз. Але коли Україна очиститься, позбудеться в державних органах кумівства та корупції, він мріє відстоювати права простих людей. Важко сказати, як складеться його доля в майбутньому, але в тому, що зросте чесною та відповідальною людиною, я впевнена.
– Відпочиваєте також із сім’єю чи любите усамітнитися?
– Звичайно, гуртом і лише активно. Засмагати на морському узбережжі не для нас, ми любимо гори, часто бували раніше в Карпатах. Піші походи, нові та незвідані місцини дають такий заряд енергії! Люблю свій край, де мешкає моя велика родина – Гусятинщину з її мальовничою природою. Насолоджуюся спілкуванням з батьками, які вже похилого віку, але дякую Богу, що живі.
– Окрім сім’ї, є у вашому житті люди, які вас підтримують, яким довіряєте?
– Це друзі. Їх було небагато, але всі щирі, вірні. Коли торік мене поклала на лікарняне ліжко коронавірусна інфекція, то лише тоді дізналася, скільки насправді їх є в мене. А співробітники, профспілковий комітет та адміністрація ТНМУ як за мене вболівали, підтримували! Це допомогло мені швидше одужати.
– Які думки наповнюють вашу душу?
– Віра в нашу перемогу та мрії про прекрасне життя в квітучій Україні.
Лариса ЛУКАЩУК