Мовна проблема в світі була, є й буде. Як свідчить біблійська легенда, мовна проблема не дозволила людям добудувати Вавілонську вежу, щоб поспілкуватися з Богом. З довідника Ethnologue та Encarta в списку наведені дані, що лише понад 10 мільйонів людей спілкується різними мовами. Мови з кількістю носіїв, меншою, ніж 10 мільйонів, не наведені. Всього останнє видання Ethnologue налічує 7538 різних мов. При проведенні переписів у різних країнах задають різні запитання та ставлять різні критерії. Навіть питання про те, чи вважати деякі мови окремими, чи діалектами однієї мови, викликає гарячі політичні суперечки.
Різниця між рідною мовою та есперанто лише в тому, що рідною в країні спілкуються всі. Тепер у добу існування високорозвинених національних мов значно розширилося коло суспільних функцій, які виконують міжнародні мови. Цими мовами видається найбільша кількість художньої та наукової літератури, що породжує необхідність чигати в оригіналі художні й наукові видання. Розвиток взаємозв’язку країн зумовив юридичну закріпленість за міжнародними мовами їх роль і функціонування. Вони стали «робочими» мовами ООН і її інститутів, міжнародних наукових і політичних конференцій, спортивних змагань, виставок тощо. Нині в ООН офіційними й робочими є англійська, арабська, іспанська, китайська, російська та французька мови. Критерієм для їх висунення є кількість мовців, що ними розмовляють. Безперечно, це один з критеріїв відбору світових мов.
Іншим визначальним критерієм для висунення мови на роль міжнародної є її властивість виконувати якнайбільшу кількість суспільних функцій. Вона має бути мовою міжнаціонального спілкування, забезпечувати культуру й мистецтво, бути мовою науки, суспільно-політичного життя, мати не лише писемну, а й усну форми літературної мови, функціонувати як народно-розмовна мова, бути поширеною в низці країн. Природно, що чим більше суспільних функцій виконує мова, тим вона багатша та розвиненіша. Це пов’язано з багатством її словника, з гнучкістю морфології та синтаксису. Залежить це, зрозуміло, від її давньої історії, культурних традицій, що визначає авторитет цієї мови в міжнародному масштабі. Отже, міжнародні мови – це і найбільш поширені мови, і найбільш вагомі у функціональному (науковому, художньому, культурному та політичному) використанні, що робить доцільним їх практичне застосування й вивчення мовцями різних країн.
Поруч з використанням природних мов для регіонального, міжнаціонального та міжнародного спілкування відомі спроби створити штучні (іноді кажуть планові) міжнародні мови. Штучними є мови, які не існують як природні, а штучно створені людьми. У найдавніші часи історії земної цивілізації штучна мова, яку розробив Алексарх, фіксується в античну епоху (IV-III ст. до н. е.). У великій кількості проєкти штучних мов почали з’являтися в XVII ст., що пов’язано зі скороченням міжнародних функцій латинської мови в європейських країнах. З того часу з’явилося сотні проєктів мов.
Проблема створення мови спілкування всіх людей земної кулі складна. Але від цього вона не стає непотрібною для науки. Для її позитивного розв’язання необхідні спеціальні дослідження. Їх здійснюють нині представники різних мовознавчих напрямків.
Для полегшення міжнародних контактів останні два століття людство прагнуло створити єдину, універсальну штучну мову міжнародного спілкування. Першу таку спробу здійснив І.М. Шлейхер 1880 року, в якій передбачалося видозміненим словам європейських мов надати виняткову милозвучність. Штучна мова, що знайшла розповсюдження в Європі наприкінці XIX ст., називалася «волапюк».
1887 року Л. Заменгоф створив штучну мову «есперанто», що стала найпоширенішою з усіх міжнародних штучних мов завдяки її простоті, порівняно з природними мовами. Можна стверджувати, що у сучасному світі існує певна зацікавленість у розвитку та поширенні есперанто як мови міжнародного спілкування. Адже есперанто залишається найуживанішою штучною мовою з усіх, що існують. Словниковий запас есперанто запозичений з романських, германських, слов’янських, індоєвропейських, семітських та азійських мов. Скажімо, суфікс «-ism-» означає вчення, політичну доктрину, релігійну догму, наприклад, соціалізм, капіталізм, екстремізм, тощо.
Людвік Заменгоф (1859-1917) – лікар-офтальмолог, лінгвіст, винахідник мови есперанто, народився 15 грудня 1859 року в містечку Бялосток (Гродненська губернія Російської імперії, тепер Польська Республіка) в єврейській родині викладача реального училища. Його лінгвіністичний винахід – універсальна штучна мова есперанто була покликана усунути розбіжності та служити взаєморозумінню всіх народів планети. Батьки виховували Людвіка трілінгвом: в їхній великій родині (де було 11 братів і сестер) мовами домашнього спілкування служили ідиш, польська та російська. Крім того, батько-поліглот навчив сина німецької, французької та івриту. У той час більшість мешканців Бялостока становили євреї, які розмовляли на ідиші. Крім них, у місті жили поляки, білоруси, українці та нечисленні представники російської, німецької, татарської, литовської громад. Кожна етнічна група розмовляла своєю мовою, і між народами часто спалахували конфлікти. Спостерігаючи за подіями в місті, Людвик догадувався, що, можливо, саме різниця в мовах і нерозуміння могли бути причиною чвар. У 10-річному віці він навіть написав на цю тему драму «Вавилонська вежа, або Бялостоцька трагедія в п’яти актах», де висловив власні міркування з приводу напруженості в суспільстві і способів розв’язання проблеми.
1873 року сім’я Заменгоф переїхала до Варшави, і Людвік став учнем четвертого класу чоловічої гімназії. Там він блискуче освоїв латину, старогрецьку, іврит та арамейську, познайомився з литовською, італійською й іспанською (до того ж англійську вивчив пізно та не дуже добре). На основі отриманих знань юнак узявся за створення універсальної мови, покликаної об’єднати людей всього світу. І в 19 років він склав свій перший підручник «Lingwe Uniwersala». Але цей рукопис не зберігся, його спалив батько Людвіка, який хотів, щоб син приділяв більше уваги навчанню. Тож Заменгоф відправився вивчати офтальмологію в Москву. 1881 року після замаху на Олександра II, який спричинив сплеск антисемітизму, він повернувся до Варшави, завершив освіту й влаштувався на роботу окулістом. Але при цьому Людвік не припиняв працювати над підручником. Як скульптор, що акуратно відтинає від каменю все зайве, Заменгоф тривалий час шліфував свій твір, вносячи численні правки, і 1885 року завершив проєкт в тому вигляді, в якому він існує й донині. Протягом двох років Людвік шукав видавця, готового випустити його книгу, а також мецената, який міг би профінансувати публікацію книги. Таким чином, 1887 року у Варшаві у видавництві Кельтера вийшов у світ перший підручник міжнародної мови. У той час Варшава входила до складу Російської імперії, саме тому на обкладинці підручника було написано російською мовою: Дръ Эсперанто. Международный языкъ. Предисловіе и полный учебникъ. [por Rusoj].
Псевдонім автора Dr. Esperanto перекладається як «той, хто сподівається». Згодом цей псевдонім стане назвою самої мови – «Есперанто». Підручник містив майже одну тисячу слів, запозичених з романських, німецьких і сло-в’янських мов, 16 граматичних правил. За ідеєю, це мала бути надто проста мова, яку можна вивчити в найкоротші терміни (кажуть, що Лев Толстой освоїв есперанто за чотири години). Більше того, на думку багатьох лінгвістів, структура мови була настільки добре опрацьована, що дозволяла передати всю гаму людських почуттів і глибину думок. За російським підручником пішли видання польською, французькою та німецькою мовами.
Заменгоф став учасником сіоністського руху Хіббат Ціон. Але 1901 року відсторонився від діяльності сіоністів, опублікувавши заяву з доказом того, що цей рух не здатний розв’язати проблеми єврейського народу. Бажаючи запропонувати людям засіб для повного взаєморозуміння, Заменгоф видав книгу «Гілелізм як дозвіл єврейського питання», де виклав принципи власної філософії, в основу якої лягло вчення єврейського філософа I ст. до н.е. Гіллеля. Гілелізм припускав зближення євреїв з представниками інших релігій та перетворення іудаїзму в чистий монотеїзм, що не визнає іншого закону, крім любові до ближнього. Ідея гілелізму була сприйнята суспільством без ентузіазму, але 1906 року Заменгоф зробив нову спробу універсалізації поглядів і переробив філософію, адресовану євреям, в ширшу, призначену для всього людства. Вчення, що отримало назву гомаранізм, являло собою якийсь синтез гуманізму, пацифізму та ідеї глобального співіснування людей. Воно повинно було об’єднати все населення планети, дати людям спільну мову й релігію. На жаль, підтримки своїх поглядів Заменгоф знову не знайшов. У грудні 1897 року він переїхав до Варшави та оселився в небагатому єврейському кварталі. Між тим нова мова швидко набула широкого поширення. Один з перших осередків есперантистів був організований в Одесі. В Нюрнберзі, а потім і в інших містах Європи з’явилися гуртки любителів есперанто. 1901 року подібний клуб відкрився і в Канаді, а 1905-го у Франції відбувся перший Всесвітній конгрес любителів есперанто.
1907 року в Тернополі побачив світ «Підручник міжнародного язика ЕСПЕРАНТО» – перший навчальний посібник мови есперанто для українців. Автор – Михайло Юрків. На вшанування цієї події 1995 року тернопільські есперантисти встановили меморіальний барельєф М. Юрківу на фасаді будинку обласної філармонії, а 2007 року у Тернопільському педагогічному університеті провели наукову конференцію, присвячена 100-річчю видання першого українського підручника есперанто.
На початку ХХ сторіччя число людей, які використовують нову мову, досягло кількох сотень тисяч. На есперанто почали видавати газети, журнали й навіть серйозну літературу (в тому числі було перекладено поему «Пан Тадеуш» Г. Сенкевича). Також Люд-вік писав вірші на есперанто. Його твори несли ідею братерства народів – ідею, заради якої й створювалася ця мова. 1917 року Заменгоф помер, так і не отримавши Нобелівську премію.
Після себе він залишив створену мову та майже мільйон послідовників, серед яких були також його діти Адам, Лідія й Софія. 1921 року Всесвітня організація робочих есперантистів запропонувала зробити есперанто інструментом революції, тож цією мовою стали видавати політичні бюлетені, а сама мова отримала статус культової у соціалістів Іспанії, Франції та Росії. В роки Другої світової війни багато режимів ставилися до есперанто з підозрою. Адольф Гітлер у своїй книзі «Mein Kampf» заявив, що цю мову вигадали євреї задля встановлення світового панування. Тому в роки Голокосту він переслідував і карав есперантистів, у число яких потрапили й діти Заменгофа. Можливо, в найближчому майбутньому праці польського лінгвіста знайдуть більш широке відображення в житті світової спільноти. Наразі ж на есперанто, найбільшою міжнародною допоміжною мовою, спілкуються майже два мільйони осіб. На ньому написано понад 25 тисяч книг, у тому числі оригінальні та перекладні твори Шекспіра та Біблія.
В есперанто проста графіка, граматика має лише 16 правил (до речі, без винятків). Словник есперанто орієнтовано на найпоширенішу в світі латино-романську лексику із засвоєними нею грецькими елементами (70%). 20 відсотків становить германська лексика (німецька й англійська), решта припадає на слова слов’янського та іншого походження. Якщо на початку існування есперанто ця мова мала 900 коренів, то тепер їх 15000, тому словник есперанто мало чим поступається словникам найрозвиненіших мов світу. Саме найбільша інтернаціональність есперанто (разом зі значною мірою неєвропейською орієнтованістю граматики) надала популярності цій мові не лише в Європі та Америці, а й в Азії (в Японії, Китаї, В’єтнамі, Кореї). Застереження Л.Толстого щодо того, що для Азії треба якоїсь іншої мови, неподібної лексично до есперанто, виявилося безпідставним. В Азії есперанто здобуло дуже багато прихильників тим, що воно орієнтується на найпоширенішу в світі лексику; уживану повсюдно, наприклад, медичну термінологію. Про поширеність і розвиненість есперанто свідчать високомистецькі переклади цією мовою шедеврів світової літератури та зразки оригінальної художньої літератури, написаних мовою есперанто, найвидатніші з творів якої починають перекладати національними мовами. Щоб говорити мовою, треба пам’ятати слова. І чим більше – тим краще. А в есперанто все зроблено зручніше. Тут слова складаються з частин, кожна з яких має своє значення. Пам’ятаючи ці частини, можна складати їх у слова, отримуючи дуже багато комбінацій. Таким чином знаючи не так багато, можна використовувати дуже багато слів. Після есперанто з’явилися інші штучні мови, серед яких найвідомішими стали ідіом-неутраль (1893-1898), ідо (1907), латиносине-флексионе (1921-1922), окціденталь (1922), новіаль (1928) та інтерлінгва (1951). Проте ці штучно створені допоміжні мови виявилися значно менш популярними.
Зацікавлення есперанто не втрачено й нині у зв’язку з бажанням людей різних національностей до спілкування, передачі корисних наукових даних. Пропонують зробити її міжнародною мовою наукової інформації. В цьому випадку вона не буде підміняти національні мови, а стане лише допоміжною мовою однієї з ділянок міжнародних контактів.
Можна стверджувати, що у сучасному світі існує певна зацікавленість у розвитку та поширенні есперанто як мови міжнародного спілкування. Адже есперанто залишається найуживанішою штучною мовою з усіх, які існують. У нашому університеті є співробітники, які вивчали есперанто у студентські роки та використовують знання мови у своїй практичній роботі. Серед них – і автори цієї статі. Професор кафедри гігієни ТНМУ Володимир Кондратюк відвідував гурток есперантистів, навчаючись у Львівському державному медичному інституті. Заняття тоді проводив учень Заменгофа, відомий український есперантист з 1913 року Анатолій Кох. Навчання відбувалися в бібліотеці іноземної літератури. Учні були різного віку, переважно студенти навчальних закладів Львова. На представленій світлині в центрі сидить Анатолій Кох в оточенні студентів, першим ліворуч – Володимир Кондратюк. Анатолій Кох часто розповідав про Л. Заменгофа, показував фотографії перших учнів, ентузіастів, які вивчали та пропагували есперанто.
Пізніше, працюючи санітарним лікарем у Джамбульській обласній санепідстанції (Казахстан), Володимир Кондратюк організував гурток есперанто. Інтерес до вивчення есперанто проявили хлопці та дівчата різних національностей: українці, казахи, узбеки, корейці, росіяни. Час минув і тепер залишилися хіба приємні спогади про юний ентузіазм.
Завідувач кафедри онкології Ігор Галайчук опанував есперанто, навчаючись на 6-му курсі медичного інституту. 40 років тому в Тернополі курси есперанто провадив Леон Зімельс, інженер за освітою, есперантист з 1927 року. Він був учасником Всесвітніх есперанто-конгресів у Гданську (1927) та Кракові (1931). Професор Ігор Галайчук, член Всесвітньої медичної есперанто-асоціації (Universala Medicina Esperanto-Asocio), зорганізував у Тернополі 1995 року 10-у Міжнародну медичну Е-конференцію, публікує статті в есперантських журналах, брав участь у Всесвітніх конгресах есперантистів (Відень, 1992; Гавана, 2010; Рейк’явік, 2013; Нітра, 2016; Лісабон, 2018).
Таким чином, переважна більшість проєктів створення штучної мови була позбавлена матеріальної подібності з природними (такі мови називають апріорними). Лише з другої половини XIX ст. фахівці в галузі лінгвопроєктування починають орієнтуватися на створення штучних мов на зразок природних (апостеріорних) мов як допоміжного засобу спілкування поруч з національними мовами. Можна стверджувати, що у сучасних умовах жодна зі штучно створених мов не має таких перспектив, як есперанто стати світовою мовою міжнародного спілкування.
Володимир КОНДРАТЮК,
Ігор ГАЛАЙЧУК,
професори ТНМУ