Вона пам’ятає імена майже всіх своїх пацієнтів. Їй досі сниться лікарня, а особливо нічні чергування. Навіть народилася 12 травня, коли світ відзначає день медсестри. Вона часто жартує, що її доля закодована в цьому числі. Медсестра – не просто фах, а покликання, для неї.
Галина Букай завжди знала, що буде медсестрою, в неї навіть іншої думки не виникало, не уявляла себе в іншій професії. «Після восьмого класу почала шукати навчальний заклад, – ділиться вона думками. – Походжу з Монастириського району. Добре, звичайно, було б недалеко від батьків навчатися, але мене запевнили знайомі, що самій вступити до Чортківського чи Кременецького медучилищ майже не реально, конкурс дуже жорсткий. Тоді, як зараз пам’ятаю, беру до рук довідник і шукаю, в якій області найбільше медучилищ, щоб там вступити напевне. Так обрала Харківщину, а саме Куп’янське медичне училище ім. Марії Шкарлетової. Секретар приймальної комісії попросила надіслати документи поштою. Закінчила 8 класів з відзнакою, тож вступних іспитів складати не треба було. До Куп’янська приїхала перед навчанням. Там пробула лише два роки, батьки наполягли, щоб перевелася до Кременецького медучилища. Я так і зробила.
Заміж вийшла несподівано
Практику Галина проходила в другій міській лікарні Тернополя. Переконана, що там опинилася не випадково.
– Там я потоваришувала з однією дівчиною. Ми допомагали одна одній у роботі, підтримували. Через два місяці вона запросила мене на весілля, де й познайомилася з її братом, який потім став моїй чоловіком. Ситуація дуже кумедна вийшла: ми лише бачилися один раз, на весіллі, а другий – у мене вдома, коли він приїхав просити батьків моєї руки. Я погодилася, – усміхаючись розповідає пані Галина.
Після заміжжя вслід за чоловіком Галина переїхала до Чернівців. А через сім років вони повернулися до Тернополя. Так 1991 року Галина Букай отримала ще одну відмітку в трудовій книжці: медсестра нефрологічного відділення Тернопільської обласної лікарні, тепер – університетської.
– Мені подобалася моя праця, колеги були привітними, допомагали, а пацієнти стали, як рідня. Нефрологічне відділення специфічне тим, що хворі з нирковою недостатністю лікуються дуже довго, ми вже добре знали їх, раділи разом з ними, коли одружувалися їхні діти, коли народжувалися онуки, співчували, коли в засвіти йшли їхні батьки, – згадує пані Галина.
«Стан пацієнтів вгадувала за кроками»
Галина Букай має й досвід роботи старшої медсестри. Вона керувала медсестрами приймального відділення. Але на цій посаді пробула лише два роки, бо «паперова» робота – не її.
– Я попросилася до отоларингологічного відділення, там пропрацювала до пенсії медсестрою, – каже. – В медицині треба дуже любити людей, якщо ти йдеш на роботу, щоб отримати лише зарплатню, то краще обрати інший фах. Я навіть за кроками розуміла, що діється з пацієнтом. Орієнтовно знала, скільки потрібно часу зайти йому до туалету й повернутися. Коли ж кроків було більше, отже, почав блукати коридорами відділення, щось не те, щось його турбує. На чергуваннях постійно в напрузі, хвилюєшся, щоб недужим не погіршало.
Білий халат поміняла на квітчастий
Уже кілька років минуло, як Галина Букай на пенсії. Білий халат поміняла на квітчастий, який красномовно розповідає про її нове захоплення – квіти. Ними всі сім соток на своїй дачі пані Галина засіяла. Жартує, що картопля, це не її. Пройти повз садибу, не замилувавшись різнобарв’ям, не може ніхто, зрідка де таку красу побачиш! Чого лише там не росте: від маленьких та тендітних підсніжників, аж до пишних троянд. Господиня зауважує, що має понад 50 різновидів квітів, лише ірисів – 40 сортів, якраз їхній сезон і вони всі розквітли.
– Квіти – це моя відрада й ще одна моя велика любов, – захоплено розповідає Галина Букай.
На мобільному телефоні показує фотографії своїх рослин. «У мене майже пів тисячі світлин, усе шкода їх витерти. Якщо кілька днів не їжджу на дачу, то сідаю за філіжанкою кави й переглядаю фотографії. Своїм захопленням «заразила» найближчих подруг. Коли разом збираємося, мовимо здебільшого про квіти. Ще в нас є одна традиція: дарувати одна одній нову квітку на день народження. Наступного року кожна хвалиться, як рослинка виросла. Життя й так непросте, треба завжди мати віддушину. Добре, що я себе знайшла.
Попри те, що в Галини Букай – заслужений відпочинок, до неї часто звертаються сусіди та знайомі за допомогою. Відмовити вона нікому не може, це ж її обов’язок.
– Мене часто запитують, чого не йду ще кудись на роботу, я завжди стинаю плечима. Хіба я можу працювати десь інакше, як не в лікарні? – підсумовує пані Галина.
Жінка переконана, що щастя людини – знайти своє призначення на землі, тоді воно буде набагато яскравішим, таким, як її різнокольорові квіти у квітнику.
Мар’яна СУСІДКО