Доктор медичних наук, професор кафедри пропедевтики внутрішньої медицини та фтизіатрії ТДМУ Марія Михайлівна Савула – перший завідувач університетської кафедри туберкульозу, створеної 2003 року, автор першого підручника з фтизіатрії українською мовою для студентів медичних вишів і багатьох наукових праць, відомих в Україні і за кордоном, багаторічний очільник Асоціації фтизіатрів і пульмонологів області. Її відданість медицині захоплює. Всі, хто знає Марію Михайлівну, відзначають її інтелігентність, людяність, доброту.
Професор Марія Савула – лікар за покликанням. «Її поважають пацієнти, а для молодих колег Марія Михайлівна – взірець служіння улюбленій справі», – зазначив у розмові професор кафедри пропедевтики внутрішньої медицини та фтизіатрії ТДМУ, професор Леонід Грищук.
А ще провідний фтизіатр України Марія Савула – людина дивовижної долі. Слухати її спогади надзвичайно цікаво, я ловила кожне слово, дивуючись, наскільки точно описує Марія Михайлівна події, що вже стали історією.
«Тато воював у легіоні Українських січових стрільців»
– Яким згадується вам дитинство, Маріє Михайлівно?
– Я народилася в учительській сім’ї. Рід мій з Галичини, яка тоді перебувала у складі Австро-Угорщини. Дідусь – заможний господар – в громаді був писарем. Якщо в селян були якісь потреби, дідусь писав подання до цісаря Франца-Йосифа. І що важливо: йому відповідали. Дідусь з бабусею мали п’ятеро доньок, одна з них – моя мама. З приходом радянської влади в родини забрали все. Хата згоріла. Залишилася лише прибудова до стайні, де й доживав віку дідусь. Спав на дерев’яній лаві, а восени ходив босоніж до лісу збирати сухі гілки, щоб розпалити пічку.
Тато за Австро-Угорщини вступив до Віденського університету на юридичний факультет. Але навчання обірвала Перша світова війна. Батька забрали до австрійської армії. Після поразки Австро-Угорщини та розпаду імперії Габсбургів воював у легіоні Українських Січових Стрільців. Потім захворів на тиф і його демобілізували. А коли польські війська взяли під контроль Галичину та Волинь, продовжити навчання у Віденському університеті вже не було можливості.
Тато й мама закінчили вчительську семінарію, але до педагогічної праці в місцевих школах вчителів-українців польська влада не допускала. Щоб отримати роботу, батьки були змушені виїхати до Польщі. Я народилася в селі Жарово поблизу містечка Влоцлавек над Віслою, тож польську мову знаю з дитинства. Як і німецьку. Німецької мене навчив тато, він знав її досконало. Рідною українською спілкувалися лише вдома, але так, аби сусіди-поляки за стіною не чули. В нашій домашній бібліотеці була повна збірка творів Тараса Шевченка 1932 року видання, Лесі Українки. Багато віршів Кобзаря я та мій брат Юрій знали напам’ять. Нині два брати мешкають у Львові. Юрій був відомим юристом, Ігор – інженер.
«Танув сніг, а виснажені солдати йшли у валянках без галош»
– 1939 року розпочалася Друга світова війна й німецька окупація. Тата звільнили з роботи, бо лише німці могли бути вчителями. Періодично есесівці в чорних шинелях влаштовували перевірки. Вивезли всіх євреїв і вони не повернулися. Страшний був час. Хоча весь жах того, що коїться, ми, діти, ще не розуміли. А 1945-го фашисти почали тікати. Пригадую, як одного дня на околицях містечка з’явилася кіннота й ми, діти, побігли дивитися. То були власівці, які воювали разом з нацистами. Вони відступали на захід. Радянська ж армія наступала. Бачила, як ішли виснажені радянські солдати в сірих шинелях. Була рання весна, а вони йшли полями у валянках без галош. Хтось падав, знесилений. Тато сказав одному з офіцерів: «Ваш солдат упав на дорозі». «Ничего, он, наверно, пьяный», – відмахнувся той.
«З Польщі везли у товарному вагоні»
– На зміну есесівцям прийшли кагебісти в кожухах. Знову почалися перевірки. Потім – депортація до Радянського Союзу. Ми змушені були більшість майна залишити, але взяли корову й свиню. Їхали в товарному вагоні. З Польщі до станції Красне на Львівщині добралися за лічені години, та потім п’ять днів чекали, доки наш вагон причеплять до іншого поїзда, щоб доїхати до міста Броди, де мешкали родичі.
Побачене в Україні справило сумне враження. З російського Брянська до нашого міста приїздили люди, яких називали «мішочниками». Вони просили їсти й тато ділився з ними хлібом, який видавали за карточками. На вулицях було багато інвалідів – без ніг, без рук. Важкі то були часи й спогади про них – невеселі.
У Бродах довідалися, що маминого двоюрідного брата – греко-католицького священика – заслали в Сибір. Така ж доля випала й моїй однокласниці, яку відправили в сибірські табори разом з батьками. Її тато був лікарем, а мати – донькою генерала Української Галицької армії Тарнавського.
Нашій сім’ї виділили невеличке житло – кімнату та кухню. Тато вчителював у середній школі – колишній Бродівській гімназії. До слова, серед її випускників є чимало видатних людей, приміром, український художник Іван Труш, австрійський письменник Йозеф Рот.
«Вступні іспити в медінститут склала на «відмінно»
– 1949 року, отримавши атестат про середню освіту, подала документи до Львівського медичного інституту. В школі вчилася на «відмінно», але золотої медалі не отримала, бо не була комсомолкою й мені поставили «4» з української мови, а з четвіркою в атестаті я не могла мати ні золотої, ні срібної медалі. На щастя, у Львівському виші на це не звернули уваги. Поселилися абітурієнти в гуртожитку. На початку вступної кампанії нас, дівчат, у кімнаті мешкало восьмеро. Сусідки, на відміну від мене, були сміливі, самовпевнені, балакучі… «Хіба я можу з ними рівнятися?», – гадала. Але до кінця вступної кампанії ліжка в нашій кімнаті спорожніли. Залишилася я одна.
– Поділіться, будь ласка, спогадами про студентське життя.
– Вони пов’язані з чудовими викладачами, яких я зустріла в інституті. Зокрема, лекції з мікробіології нам читав доцент Максим Максимович Музика – видатний учений-бактеріолог, який створив Львівську наукову школу мікробіологів і загалом бактеріологічну службу в Україні. Дуже б хотіла, аби інститут епідеміології у Львові, який зорганізував Максим Музика, носив його ім’я. З вдячністю згадую також моїх викладачів з кафедри туберкульозу, інших кафедр. Це були фахівці найвищого класу. Але були й складні моменти. Пригадую, як під час лекцій в аудиторію зайшли невідомі чоловіки та забрали студента – 18-річного юнака. Через якийсь час заарештували іншого однокурсника. Повернулися хлопці через багато років після того, як ми закінчили інститут.
– У тих умовах ви не боялися йти проти бурі, бо так і не вступили в комсомол?
– Я і в комуністичну партію не вступила.
«Фтизіатри – люди самовіддані»
– Після завершення навчання ви отримали диплом з відзнакою. Як відбувалося ваше становлення як фтизіатра. І чому обрали саме цю спеціальність?
– Колись на шостому курсі була так звана субординатура. Студенти заздалегідь обирали собі кафедру, яка їх найбільше цікавила. Коли на 5 курсі вивчали дисципліну «психіатрія», я відвідувала гурток, яким керував прекрасний викладач О. Слободяник, що володів гіпнозом і зумів нас зачарувати. Але після знайомства з пацієнтами обласної психіатричної лікарні збагнула: це не моє. І дуже засмутилася, побачивши своє прізвище в списку студентів, які проходитимуть субординатуру на кафедрі психіатрії. Зажурена, зайшла в студентську їдальню пообідати й зустріла там одногрупника. Він поскаржився, що йому випала субординатура з фтизіатрії, а він боїться туберкульозу. Ми пішли в деканат і помінялися спеціальностями.
Так розпочався новий етап у моєму житті. Прийшовши на кафедру фтизіатрії, я зустріла чудових людей. Мої наставники – професор Іван Стукало, доцент, а згодом професор Юрій Кулачковський, Павло Вдовиченко були лікарями з великої літери, які навчили мене з розумінням і співчуттям ставитися до туберкульозних хворих.
«Працюючи у сільській лікарні, стаєш лікарем-універсалом»
– Після субординатури отримала скерування на посаду фтизіатра в лікарню селища Комарно Дрогобицької (нині – Львівської) області. В лікарні, що містилася в колишньому панському будинку, працював дружний, згуртований колектив. Зокрема, тут оперував прекрасний хірург Осип Кузяків. Я мешкала на квартирі поблизу лікарні й коли вночі привозили пацієнта, якому була потрібна термінова операція, мене викликали асистувати хірургу. Вдень працювала в поліклініці.
Знаєте, в чому особливість роботи в сільській або районній лікарні? Тут треба бути лікарем-універсалом. Я працювала фтизіатром, але коли рентгенолог йшов у відпустку – виконувала його обов’язки. До слова, тодішні рентгенівські апарати були дуже недосконалі, а я трудилася навіть без рукавичок і захисного фартуха. За потреби працювала і дерматологом, і терапевтом, і педіатром. До слова, попри дефіцит медичних кадрів у сільській місцевості, нинішні випускники медичних вишів, як правило, не хочуть їхати з великого міста. Звичайно, умови в обласному центрі кращі. Але знаю з власного досвіду: коли лікар і справді гарний спеціаліст, у селі його шанують як найдорожчу та найважливішу людину. Попрацювавши сумлінно кілька років, стаєш справжнім фахівцем. А в обласній лікарні за спиною недавнього випускника стоять доцент, професор, старший лікар, і присутність молодого колеги, можливо, не така вже й важлива.
Період роботи в Комарному згадую як один з найкращих періодів свого життя. Пацієнтів було багато, хвороби – різні. Якщо когось не вдавалося вилікувати – дуже переживала. На жаль, тоді не було сучасних препаратів для лікування туберкульозу, фтизіатри використовували лише два: стрептоміцин і фтивазид. Як метод лікування застосовували також штучний пневмоторакс: повітря вводили в плевральну порожнину, що прискорювало загоювання каверни. Нині цей метод хіба зрідка застосовують, а даремно.
Не можу не згадати про операції на легенях, які тоді проводили. Щоб освоїти їх, здібних хірургів з районів відправляли до Києва на курси до професора Миколи Амосова. Він, як відомо, мав унікальний досвід операцій на серці, але його ініціатива робити операції на легенях в умовах сільської та навіть районної лікарні була помилкою. Такі операційні втручання вимагають спеціальної апаратури й анестезії, а в районних лікарнях їх проводили без потрібного обладнання. І результати (особливо віддалені) були сумними.
«Після трьох років навчання в аспірантурі захистила кандидатську дисертацію»
– Наступний період вашого життя – навчання в аспірантурі.
– Робота в районній лікарні мені подобалася, я була б залишилася в Комарному, але професор Юрій Кулачковський з кафедри туберкульозу, де я проходила субординатуру, написав мені в листі, що оголошено прийом документів на конкурс до аспірантури й що мені обов’язково треба взяти в ньому участь. Готуватися до вступних іспитів в аспірантуру мені не дуже хотілося. Поїхала додому порадитися з батьками. Вони кажуть: «Чому б тобі не спробувати?». «А й справді, – подумала. – Якщо вступлю –добре, а ні – то ні». Успішно склала іспити та розпочала навчання, а ще через три роки захистила кандидатську дисертацію.
З 1960-го й до 1970 року працювала молодшим, а згодом старшим науковим співробітником Львівського науково-дослідного інституту туберкульозу. Пацієнтів з туберкульозом тоді було багато. Зараз, приміром, туберкульозний менінгіт – запалення мозку – зустрічається не часто, а колись в інституті було менінгітне відділення. У великій палаті лежало не менше десятка хворих. Як і раніше, роботі я віддавала багато часу та сил, але можливостей для професійного зростання не бачила.
«З 1970 року моє життя нерозривно пов’язано з ТДМУ»
– Одного дня отримала листа від інститутського товариша, доцента Станіслава Давиди, який працював на кафедрі загальної хірургії ТДМУ (на той час – інституту). Він писав, що на кафедрі туберкульозу вишу є вакансія. Вирішила поїхати – довідатися. Ректор, професор Петро Омелянович Огій зустрів мене дуже приязно. Я подала документи на конкурс, а невдовзі зателефонували з відділу кадрів і повідомили, що мою кандидатуру затвердили. Та завагалася: їхати чи ні? Родина чоловіка не була налаштована, щоб ми покидали Львів. І я написала листа-відмову. Змінила своє рішення після дзвінка ректора. Петро Омелянович не приховував свого невдоволення: «Я в обкомі партії наполіг на вашій кандидатурі, хоч ви й безпартійна. А тепер ви відмовляєтеся!» Словом, дала згоду. І з 1970 року моє життя нерозривно пов’язано з ТДМУ.
– Вас обрали на посаду завідувача курсу фтизіатрії, а 1973 року було створено кафедру туберкульозу, яку ви очолили.
– Так, я саме захистила докторську дисертацію. На початках разом зі мною на кафедрі працювали Дарія Теодорівна Смачило та Олена Сергіївна Кіселова. Компетентні фахівці та надзвичайно позитивні, гарні люди, які дуже приязно мене зустріли й стали прекрасними колегами. З теплотою згадую також лікарів обласного тубдиспансеру Тадея Сая, Романа Мокрицького, Степана Похиляка. І зараз на кафедрі працюю в дружному колективі відданих своїй справі фахівців.
– Свою докторську дисертацію ви присвятили…
– … проблемі метаболізму протитуберкульозних препаратів. Як відомо, під впливом різних факторів не у всіх хворих ефективність ліків однакова. До таких чинників належить, зокрема, метаболізм препаратів і спосіб їх введення. Мені вдалося вдосконалити деякі методики визначення метаболітів – препаратів в організмі хворого. Наукові дослідження з вивчення метаболізму почала ще в медінституті. Пригадую, до Львова приїжджав співробітник Ленінградського науково-дослідного інституту туберкульозу Олександр Васильєв, щоб засвоїти методику, яку я запропонувала. Пізніше він став директором цього інституту.
Цікавили мене й питання диференціальної діагностики легеневих захворювань. У диференціально-діагностичне відділення скеровували хворих з різноманітними недугами, щоб встановити діагноз. Адже від правильного діагнозу залежить ефективність та якість лікування. Результатом моїх досліджень стала монографія «Дифференциальная диагностика туберкулёза легких», надрукована 1983 року у видавництві «Вища школа» в Києві. До слова, це був один з перших навчальних посібників, підготовлений науковцями нашого вишу.
– Ви автор першого в Україні оригінального підручника з фтизіатрії, який написали українською мовою. Він вийшов друком 1998-го року в «Укрмедкнизі». І першого в Україні лазерного компакт-диска, затвердженого МОЗ як електронний підручник. Скільки ж усього книг у вашому науковому доробку?
– Шістнадцять, де я була автором або співавтором. Зокрема, три монографії, чотири підручники та навчальні посібники. Серед них – «Диференціальна діагностика захворювань легень і плеври», «Туберкульоз і вагітність» – про особливості клінічного перебігу туберкульозу легень у різні терміни вагітності і в післяпологовий період, оптимальні схеми хіміотерапії та результати лікування хворих, стан здоров’я новонароджених. Представлений в книзі матеріал увійшов до підручників, які видавали пізніше, і навіть у клінічні протоколи щодо тактики стосовно вагітних, хворих на туберкульоз.
– Докторську ви захистили 1973 року. І кандидатську, і докторську дисертації писали українською мовою, що у ті часи було викликом. Адже в царині освіти та науки, як і скрізь, панувала російська.
– Мені всі казали: «Тебе провалять». Але не провалили. Моїм офіційним опонентом під час захисту докторської дисертації у Львові був академік, директор Центрального науково-дослідного інституту туберкульозу в Москві Олександр Хоменко, колишній харків’янин. Він спокійно слухав мій виступ і загалом був налаштований позитивно. Під час захисту кандидатської дисертації в Харкові моїм опонентом була відомий вчений, академік НАНУ Любов Трохимівна Малая, яка дуже приязно до мене поставилася. Після успішного захисту старенький професор звернувся до мене зі словами: «Как вы хорошо говорите по-украински!». «А що вам заважає говорити?» – подумала я. До слова, єдиною людиною, яка відгукнулася до мене українською в Харкові, була прибиральниця наукового закладу. Я прийшла на захист дуже рано й жінка, яка мила підлогу, в коридорі, сказала: «Посуньтеся, щоб я могла прибрати». Та загалом тогочасний Харків і його мешканці залишили приємні спогади.
– Про ваш життєвий шлях, Маріє Михайлівно, можна писати книжки. Півстоліття лікарського стажу, з них чверть століття ви очолювали кафедру туберкульозу ТДМУ – від її заснування до 2003 року, були головою Асоціації фтизіатрів і пульмонологів Тернопільської області. Ваш досвід цікавий для всіх людей, особливо – для молодих лікарів, бо це скарбничка фахових знань, самовіддачі, вірності обраній справі. Якою тематикою займаєтеся нині як лікар і науковець?
– Останнім часом у зв’язку з реформою охорони здоров’я, на жаль, значно скорочується фтизіатрична служба, зменшується кількість ліжок у стаціонарах. Пацієнтам після двох негативних результатів мікроскопії харкотиння рекомендовано амбулаторне лікування під контролем медиків – працівників загальної медичної мережі. Хоча є серйозні застереження. Разом з працівниками баклабораторії та третього фтизіотерапевтичного відділення ми провели аналіз і встановили, що у 80 відсотків хворих на підтверджений туберкульоз легень, в яких отримано два негативні результати мікроскопії, в подальшому виростали колонії мікобактерій на поживному середовищі. У 45 відсотків хворих це були мікобактерії з різними видами стійкості до протитуберкульозних препаратів. Зрозуміло, що амбулаторне лікування таких пацієнтів небезпечне для оточення хворого, в тому числі для його сім’ї. Результати дослідження опубліковані в фаховому журналі, де рекомендовано виписувати хворих лише після отримання негативного результату культурального дослідження. Наразі проводимо анкетування пацієнтів і переконуємося, що більшість з них згідні з нашими рекомендаціями, а особи з віддалених сіл або серйозними супровідними захворюваннями хотіли б лікуватися стаціонарно протягом всього курсу хіміотерапії.
«Кожна людина повинна мати свій моральний кодекс»
– Що допомагає вам у роботі? Звідки черпаєте наснагу?
– Колись дуже любила пішохідний туризм, особливо походи в гори. Аспірантом піднімалася на льодовики Кавказу. Кавказькі гори – величні, неймовірної краси. Ні Крим, ні Карпати не справили на мене такого враження, як Кавказ. Ночівля в туристичних наметах, каша, зварена в казані, пісні коло палаючої ватри… Незабутні спогади залишилися. Прибалтику також об’їздила. Російський острівець у центрі Європи – Калінінград (колишній – Кенігсберг) вразив архітектурою. Тут у Домському соборі похований німецький філософ Еммануїл Кант. Йому належить вислів: «Є дві речі, які не перестають дивувати: зоряне небо над моєю головою та моральний кодекс у моїй душі». Ці слова запали в серце. Кожна людина повинна мати свій моральний кодекс. І не важливо, до якої релігійної конфесії чи до якої партії вона належить.
Люблю читати. В дитинстві, знаючи мови, прочитала всю класичну польську, німецьку, українську та російську літературу. Подобаються мені й сучасні українські автори. Регулярно заходжу в книгарню «Є» в Тернополі. І знаєте, що мене тішить? Раніше там молоді не було, а тепер бачу, що ситуація змінюється: приходять молоді люди, купують книжки. Це дуже приємно.
– Ваш син теж пов’язав своє життя з медициною?
– Так, Юрій закінчив ТДМУ, захистив кандидатську та докторську дисертації, професор. Працював на кафедрі терапії нашого університету. Згодом подав документи до університету штату Огайо в США для участі в конкурсі на заміщення вакантної посади й нині працює там на кафедрі медико-біологічних наук. Разом з дружиною Лідою виховують двійко дітей. Юрчик навчається у 8 класі, а маленька Маргаритка народилася два з половиною роки тому. В Ліди – дві освіти. У Тернополі вона закінчила політехнічний університет, а в США – 19медсестринський факультет медичного вишу. Син, як і я, любить подорожувати й уже побував у багатьох країнах, навіть в Антарктиді.
– Приємно констатувати той факт, що випускники ТДМУ успішно працюють за фахом у провідних університетах і медичних закладах за кордоном. Як часто бачитеся?
– Торішнього літа син із сім’єю приїжджав до Тернополя. І я до дітей їздила. Під час останніх відвідин побувала на лекції відомого вченого, професора палеонтології та анатомії університету Огайо Лоренса Вітмера. Зауважила, що студенти в аудиторії сиділи дуже тихо та слухали дуже уважно, хоча кожен мав персональний комп’ютер з уже записаною лекцією.
– У вас багато здобутків, але, мабуть, є серед них найбільш дорогі серцю?
– Ще за часів УРСР мріяла написати підручник з фтизіатрії українською мовою. Нині він виданий. І перший в Україні лазерний компакт-диск, затверджений МОЗ як електронний підручник з туберкульозу, теж є.
Люди, які працюють на благо інших, змінюють наше життя на краще. Пригадалися слова голови Поважної ради відзнаки за професіоналізм і милосердя «Орден Святого Пантелеймона», професора Василя Князевича, сказані ним в одному з інтерв’ю: «Коли кажуть «еліта», я передовсім думаю не про політиків, а про медиків. Для мене справжня еліта – це лікар-фтизіатр, професор ТДМУ Марія Михайлівна Савула, яка надає допомогу хворим на туберкульоз пацієнтам».
Лідія ХМІЛЯР