Сьогодні в рубриці «На струнах серця» публікуємо вірш Івана Чонки, доцента ТДМУ, який відійшов у вічність торішнього серпня. Прочитайте водночас і поезії, присвячені йому, які написала його дружина Леся Любарська.
ПРОБАЧТЕ МЕНІ…
(Небесній Сотні присвячую)
Пробач мені моя мамко,
Що тебе я засмутив.
За Вкраїну, моя ненько,
Голівоньку положив.
Пробач мені, моя мила,
Що тебе не долюбив.
Понад все, моє серденько,
Україну я любив.
Ви пробачте, побратими,
Що не з вами я тепер,
Що під кулями стальними
За свободу я помер.
Шкода, кате-президенте,
Що достукатись не зміг,
Що тебе я, супостате,
Лише смертю переміг.
Ви пробачте, мої друзі,
Що я з вами не пожив.
Що калину там, у лузі,
У печалі залишив…
Іван ЧОНКА
Довідково. Ці слова вже стали піснею. Музику написала та виконує тернопільська співачка, керівник гурту «Пшеничне перевесло», переможниця міжнародних і всеукраїнських пісенних конкурсів Людмила Червінська.
СТІЛЬКИ ДНІВ НЕ РАЗОМ
Побіліли поля, спить під снігом земля,
Твоя хатка побілена в білий…
«Із Христовим Різдвом!», – кажу, любий тобі,
Стільки днів не разом ми вже, милий.
Оголились сади, як і моя душа,
Осінь в смутку кудись поспішила.
Вже й зима на порі. Пам’ятаєш, колись
Ми у гори зимові спішили?
Де «Перлина Карпат», де у снігу Слов’янськ,
Хуст, Івано-Франківськ, Буковель і Усть-Чорна…
Твоє серце лиш там напувалось снаги,
В моїм серці тепер туга чорна.
До плеча пригортав і здавалось мені,
Що лиш ми у зимовому світі.
«Ти красу таку бачила, люба, колись?».
Чом зима обпекла наше літо?
Побіліли поля. Ти у вічному сні,
Смутку й радості не відчуваєш.
Лиш душа, що належала тільки мені,
До моєї так тулиться краєм.
ЛИШ ТЕБЕ НЕ БУДЕ
Скоро світле Різдво,
І сніжинки до шибки прилинуть.
Лиш тебе не буде,
Мій гуцулику, красене милий.
Замість тебе сніжок
Поцілує мої губи й личко,
А одна із зірок
Тихим шепотом в гори покличе.
Я поїду туди,
Де смереки і ми лиш з тобою,
І вітання Карпат
Привезу я тобі із журбою.
В самоті розкажу,
Що мені нашептали джерельця.
В рівній долі лишив
Ти Карпатам й мені своє серце.
Потім літо буде,
І весна, і осінні світанки,
Де рум’яні листки
Опускались до нашого ґанку.
До горбочка твого
Покладу жовтий лист полонини,
Бо ти завжди будеш
Гір Карпатських улюбленим сином.
Ти відчуєш любов
І мою, і гуцульського краю,
А твою я завжди,
Як мені й обіцяв, відчуваю.
Леся ЛЮБАРСЬКА