Нещодавно дійсним членом Національної академії наук України відділення біохімії, фізіології та молекулярної біології став Віталій Іванович Цимбалюк – президент НАМН України, академік НАМНУ, заслужений діяч науки та техніки України, доктор медичних наук, професор, а ще – багаторічний член наглядової ради нашого університету. Чим не слушна нагода привітати Віталія Івановича з цим високим науковим визнанням і запросити до розмови про те, як увійшла в його життя нейрохірургія, чим привабила наукова царина та розпитати про дорогі його серцю спогади.
– Віталію Івановичу, як з’явилася думка податися в медицину, хто вас надихнув на вибір професії? Чи ця мрія прийшла ще в дитинстві?
– Мрія ця прийшла значно пізніше, бо звідки їй було взятися в сільського хлопчини, де в сім’ї медиків немає. Мама спочатку працювала в колгоспі, а згодом навіть доросла до голови колгоспу, а батько, хоча й повернувся з війни з однією рукою, але продовжував трудитися. «Рушійною силою» в нашій родині була мама, вона й спрогнозувала моє майбутнє. Коли я народився, й вона вперше взяла мене на руки, чомусь так і сказала, що бути мені медиком. Про лікаря не йшлося, бо в селі переважно працювали фельдшери. Коли ж народився молодший брат і так голосно й доволі потужним голосом закричав, то мама вирішила, що це майбутній міліціонер. Так мама вирішила нашу долю.
– Кажуть, що все в житті перехідне й все минає, але спогади, на щастя, залишаються назавжди. Чи часто згадуєте свою родину, край, де народилися, дитинство?
– Чим більше додається мені років, тим частіше згадую своє дитинство, батьків, якісь окремі епізоди зринають у пам’яті. І це такі щемкі миті, бо вони гріють душу, повертають у чи не найкращі часи, коли поруч були тато й мама, бабуся й дідусь. Я багато часу провів з ними, бо батьків перевели до іншого села на роботу, а я закінчував семирічку, тож вирішили мене залишити з ними. Дідусь й бабуня були простими сільськими людьми, але надзвичайно доброзичливими та рідними для мене, які навчили всього нового. Своє дитинство, яке припало на 1950-ті роки, згадую, як прекрасний час, незважаючи на те, що жилося дуже сутужно. Коли я своїм дітям розповідаю нині, що іншого взуття, крім кирзових чобіт, у мене не було, їм звісно, й не уявляється, що таке може бути. Книжки до школи носив не у портфелі, а в полотняній спеціально пошитій торбі. Щоправда, пізніше у мене з’явився справжній військовий планшет, який подарував однополчанин мого батька, що якось навідався до нас в гості. Мені так усі в школі заздрили, бо ні в кого такого не було. А я наскладаю до планшета підручників, зошитів і з такою гордістю його несу.
Ми мешкали у селі за тридцять кілометрів від Острога, що на Рівненщині. Всім відоме це місто історичної слави, науки та видатних особистостей – Василя Острозького, Івана Федорова, Герасима Смотрицького, Дем’яна Наливайка. Для мене ж це місто моєї юності, моє місце сили.
Як у мене виникла думка обрати медицину? Коли я навчався у старших класах школи, то мене зацікавила професія сестри моєї мами, яка працювала у селі медичною сестрою, а згодом вийшла заміж за лікаря. Потім вони переїхали до Рівного й часто на вихідні чи відпустку до нас приїздили. Певна річ, точилися розмови про лікарів, пацієнтів, а в мене визрівала думка про медицину. Була мрія про військово-медичну академію в тодішньому Ленінграді, але Тернопільський медінститут виявився ближче, тож 1964 року я до нього й вступив і 1970-го закінчив.
– Так ви стали студентом медичного вишу. Розкажіть про інститут тих часів, улюблених викладачів?
– Студентське життя – це, напевне, одна з найяскравіших сторінок, хоча в ті часи воно не було таким ситним, як зараз, траплялися певні труднощі, але спогади дуже світлі. Два роки я отримував підвищену стипендію, але цих грошей, певна річ, не вистачало, тож з дому батьки допомагали продуктами, а в гуртожитку ми вже самі щось готували. Навчання мене взяло у свій полон вже з першого курсу. Я вдячний долі, що мені пощастило на добрих людей, блискучих викладачів. І нині згадую з приємністю професора Миколу Яковича Полянкіна. Він викладав у нас анатомію. А з яким трепетом ми ловили кожне слово професора Еммануїла Наумовича Бергера, рівних якому, здавалося, й не могло бути. Його лекції стали зразком мистецтва викладання патофізіології. Часто згадую Зенту Жанівну Гуде, вона викладала в нас біохімію та дуже велику роль відіграла в моєму житті, бо всі наукові роботи були під її керівництвом. Непересічна особистість – Юрій Теофілович Коморовський. Усіх важко перерахувати, але всі вони були цікавими людьми, яскравими особистостями й талановитими педагогами.
Ми прагли дізнатися щось нове, вивчити матеріал лекції назубок, хоча й можливості порівно з нинішніми реаліями були значно менші. Підручників не вистачало, ми намагалися якнайретельніше законспектувати лекції, але бажання вчитися було дуже великим. Може, тому й багато випускників Тернопільського медичного університету зреалізували свою мету та досягли чималих висот у житті. Мої колишні однокурсники Фелікс Андрійович Зверхшановський, Віктор Олександрович Шідловський, Сюзанна Антонівна Кузьменко стали професорами. Взагалі наш випуск був дуже потужним, і згодом сім моїх однокурсників стали докторами наук і більшість з них залишися в альма-матер, очоливши кафедри. Розподіл в ті часи був у найвіддаленіші куточки, доля розкидала моїх однокурсників по всьому Радянському Союзу – від Казахстану, Середньої Азії й до Далекого Сходу та Півночі.
– Як у вашому житті з’явилося село Великі Межирічі, що на Рівненщині?
– Хоча посада у мене була невропатолог, але у сільській місцевості лікар – це, як мовиться, фахівець на всі руки, розпочинаючи з хірургічної допомоги та завершуючи – пологами. Якось одного разу двоє чоловіків добряче випили та так ярмаркували, що один завдав іншому удар молотком по голові й проламав череп. Доправили потерпілого до лікарні, а я ж лише два роки тому закінчив медінститут. Медична сестра, яка пройшла всю війну санінструктором, одразу зорієнтувалася в цій ситуації, тож ми викликали нейрохірурга з області. На всю Рівненщину тоді був один нейрохірург, я й донині пам’ятаю його прізвище – Олександр Іванович Случук. Приїхав він на мій виклик і каже: «Справи кепські, але будеш мені асистувати». Тож ми розпочали операцію, яка через кілька годин завершилася успішно. Після операції запросив гостя до чайної, за столом зав’язалася розмова. Олександр Іванович каже, що в Рівному запроваджується нейрохірургічна служба й йому потрібні помічники. Поцікавився, чи не готовий йому допомагати. «Готовий», – кажу. У січні 1971 року я поїхав до Києва на курси, а через пів року повернувся до Рівного. Заходжу до обласної лікарні, увесь сповнений сподівань та надії розпочати роботу, а тут, мов окропом обдали: немає Олександра Івановича, помер. Його ж наступник каже: «Я тебе до Києва не посилав, і на роботу не візьму». Не залишалося нічого іншого, як повернутися до столиці. Цього ж року я вступив до клінічної ординатури Київського науково-дослідного інституту нейрохірургії.
– І вам ще більше поталанило…
– Так. Бо доля подарувала мені щастя познайомитися та навчатися у видатних майстрів нейрохірургічної справи. Більша половина мого життя пов’язана з Інститутом нейрохірургії ім. акад. А.П. Ромоданова. Тривалий час я працював заступником з наукової роботи та нетривалий період виконуючим обов’язки керівника установи.
– Але не всім й відомо про можливості академічних клінік. Багато хто гадає, що лікуватися краще за кордоном…
– Наші заклади ні за рівнем кваліфікації лікарів, ні щодо оснащення практично не поступаються закордонним. Ми в рівній конкуренції з багатьма зарубіжними клініками. Щодо рівня смертності пацієнтів, зокрема, після кардіохірургічних втручань, то, скажімо, в Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. М. М. Амосова, вона значно нижча, ніж у деяких іноземних медзакладах такого спрямування. Взагалі ж наші медзаклади, зокрема, такі, як Національний інститут хірургії та трансплантологіїї ім. О.О. Шалімова, Інститут нейрохірургії ім. акад. А.П. Ромоданова НАМН України, Інститут кардіології імені академіка М.Д. Стражеска працюють на європейському рівні. Почасти трапляються такі випадки, коли пацієнт оперуватися їде до закордонних фахівців, а доліковувати людину вже доводиться нашим спеціалістам.
– Уже двічі ви обираєтеся президентом Національної Академії медичних наук України. Це велика квота довіри науковців, вчених. Чи вдалося зреалізувати ту стратегію розвитку, яку обрали на початку шляху?
– Пригадався 2014 рік. Це був непростий період, коли деякі заклади академії навіть хотіли зачинити, бо держава не могла їх утримувати. Ми отримали мізер на фінансування наших інститутів. За п’ять років вдалося вдвічі збільшити цей показник і наразі маємо 3,4 мільярда гривень. Найголовніше, що нам вдалося зберегти всі наші інститути, тому вважаю це чималим досягненням.
– Нині актуальна тема створення єдиного медичного простору. Дехто пропонує приєднати до нього й медичні заклади НАМН України.
– Я категорично проти цієї ідеї, свого часу навіть був у конфронтації з в.о. міністра охорони здоров’я Уляною Супрун, яка могла у такий спосіб чи не знищити наші академічні клініки. Ніколи не погоджуся з тим, аби наші медзаклади ставали так званими комунальними підприємствами, а не державними установами в повному сенсі цього слова. Коли лікарня стає підприємством то, на мій погляд, нівелюється цей принцип надання медичної допомоги, а пацієнта розглядають як джерело надходження доходу.
Звісно, якась частина співвітчизників може оплатити медичні послуги, але що робити малозабезпеченим, людям з мізерною пенсією чи зарплатнею. У нашій країні чи не понад 60 відсотків людей – неплатоспроможні, тож куди їм іти лікуватися? Тому залишаються ще подекуди медичні структури, які отримують державне фінансування.
Друга відмінність наших закладів від установ профільного міністерства в тому, що вони надають медичні послуги, а ми займаємося ще й наукою. Хоча розвивають науку в нас лише ентузіасти, бо за той мізер, який виділяє держава, закордонні науковці й пальцем не поворухнули б. Ми ж, маючи незначні кошти на наукові розробки, як не дивно, але досягаємо результатів. Скажімо, зараз у процесі видавництва вже друга книга «Інноваційні технології», яку підготувала наша академія. У випадку ж реорганізації у комунальне підприємство можливість займатися наукою зникне. Бо для чого, скажіть, директору підприємства займатися фундаментальними дослідженнями, які можуть себе окупити через десять, а то й більше років, коли він хоче отримувати прибуток вже й тепер. Тому в мене є певні побоювання, що наука, особливо медична, у своєму чистому вигляді може відійти в небуття. З усіх трибун, де лише мені надають слово, я не втомлююся повторювати пророчі слова Фредеріка Жоліо-Кюрі: «Держава, яка не розвиває власну науку, неминуче перетворюється на колонію». Це для того, аби можновладці не забували, що без науки неможливий прогрес в охороні здоров’я.
– У приклад можна поставити США, які на противагу іншим державам після оголошення пандемії COVID-19 розпочали розробку власної вакцини. А як до слова, позначилася епідемія на діяльності академічних клінік?
– Особливість академічних закладів у тому, що кожен з них вузькопрофільний та, зрозуміло, там лікують пацієнтів з певною патологією, а фахівці мають багаторічний досвід саме у цих вузьких галузях. Коли в час розпалу епідемії не вистачало ліжок для ковідних пацієнтів, ми підготували 500 ліжко-місць і допомогли Києву. Щоправда, кошти для цих потреб довелося «вибивати» через Кабінет Міністрів і вже Міністерство фінансів скерувало нам відповідну суму, аби ми могли розрахуватися зі співробітниками. До слова, ми одними з перших серед медзакладів відгукнулися на військові дії на Сході України й розгорнули 550 ліжко-місць для надання меддопомоги пораненим і за цей період війни надали консультативної допомоги понад 16 тисячам поранених, а три тисячі військових з найскладнішими ушкодженнями прооперували. Наші лікарі отримали нагороди, відзнаки за таку працю, я також двічі на рік бував у військових медичних пунктах і відбирав пацієнтів. Наші спеціалісти врятували десять бійців з прямими осколковими пораненнями серця. Ці унікальні оперативні втручання провели в нашому Національному інституті серцево-судинної хірургії ім. М.М. Амосова та в Харківському інституті. У співпраці з військовими спеціалістами ми видали десять книг про медичний досвід у гібридній війні.
– Чи проводять наукову роботу щодо вивчення коронавірусної інфекції та методів її лікування в закладах НАМНУ?
– Так, але працюємо вже над її наслідками, так званим постковідним синдромом, бо, як відомо, коронавірус нещадно атакує майже всі органи та системи – серце, легені, печінку, нирки, нервову систему тощо. Отож кожен інститут академії у своєму обширі інтенсивно працює, зокрема, й вивчаємо реакцію імунної системи на цей новий вірус. Тобто кожний заклад працює у межах своєї спеціалізації. Скажімо, Інститут медицини праці ім. Ю.І. Кундієва наразі вивчає причини, чому ж українські медики виявилися такими беззахисними перед пандемією, коли кожен п’ятий медичний працівник захворів на коронавірус. Намагаються знайти відповідь наші науковці на запитання, чому ж в Україні було так багато захворілих, що спричинило таку ситуацію? Можливо, недотримання карантинних вимог, ігнорування соціальної дистанції чи недостатній індивідуальний захист.
– Пандемія дещо переформатувала плани щодо тотальної реформи медичної галузі цього року. До чого готується академія та які пріоритети діяльності визначено на найближчу перспективу?
– Плануємо продовжити дослідження з вивчення наслідків коронавірусної інфекції, співробітники активно працюють у цьому напрямку. За результатами досліджень щодо впливу COVID-19 на різні органи та системи опубліковано низку наукових статей, у тому числі й на ресурсі Scopus. Дослідження в цих напрямках продовжиться. Наші науковці також вивчають наразі й дію вакцин, нині маємо їх достатньо, але не цілком відомі віддалені результати щеплення. Звісно, планую певну реорганізацію закладів Академії, скажімо, деякі інститути, що дублюють один одного, об’єднати, аби у такий спосіб акумулювати кошти на модернізацію, закупівлю нового обладнання. Взагалі ж останніми роками заклади Академії кардинально оновили свій імідж – клініки радянської доби перетворилися на сучасні центри кардіології, нейрохірургії, акушерства, педіатрії та гінекології тощо. Оновилися не лише ззовні, але й усередині насичені високотехнологічним обладнанням, згуртовані команди висококласних фахівців, які пройшли стажування в найкращих клініках світу й працюють за світовими стандартами.
– Кожен науковець та лікар має професійну заповітну мрію, якщо можна, поділіться своєю.
– Моя заповітна мрія, щоб настав той час, коли українська наука могла гідно конкурувати з європейською, а Україна стала справжньою європейською державою, кожний мешканець якої мав би рівний доступ до медичних послуг. Тим більше, нічого не потрібно вигадувати, а лише взяти до уваги досвід інших високорозвинених країн, де ефективно працює медична галузь.
– Є правило, яким керуєтеся в житті?
– У мене ще з молодих років така звичка: кожного дня зробити якусь корисну справу. Це стосується не лише медицини, хоча й медицини також, але в будь-якому просторі моєї локації. Скажімо, посадити дерево в саду чи написати кілька сторінок до книжки, статті, щоб кожний день був результативним.
– Де відновлюєте сили після напруженої праці?
– Природа – найкраще для мене місце відпочинку. Життя – це рух, я люблю щось посадити біля хати, покосити траву, просто насолоджуюся нашими мальовничими місцинами. Люблю садівництво, рибальство, це так захопливо. Коли настають вихідні, я ввесь у владі природи.
– Що побажали б студентам нашого університету?
– Молоді бажаю так вчитися, аби не посоромити звання студента Тернопільського національного медичного університету ім. І.Я. Горбачевського. Я пам’ятаю медичний інститут у роки мого навчання, коли навіть підручник був у дефіциті, а нині моя альма-матер – це найрейтинговіший медуніверситет країни, з неймовірними можливостями для здобуття медичного фаху. Тож студентам зичу успіхів, фахового зростання, аби вони повсякчас відчували, що навчаються в найкращому університеті країни й робили все для того, аби примножити його славу.
Лариса ЛУКАЩУК