Саме таким правилом керується доктор технічних наук, професор кафедри медичної інформатики Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського Андрій Сверстюк. Каже, що своїми досягненнями завдячує багатьом людям – батькам, шкільним вчителям та університетським викладачам, колегам-науковцям та навіть бабусям з дідусями. Кожна людина, яку він зустрів на своєму шляху, лише примножила його здобутки. А їх в науковому доробку професора Сверстюка чимало – понад 200 наукових праць, співавторство у написанні підручника, 3 навчальні посібники, 7 монографій, 12 патентів, 16 авторських свідоцтв на комп’ютерні програми, 1 інформаційний лист, тільки торік опублікував 15 статей, а загалом в наукометричній базі Scopus їх понад 60 (h-індекс 11), а ще більше 100 рецензій наукових публікацій, які проіндексовані у Scopus та Web of Science. І це ще не все… Погодьтеся, є чим пишатися та передати учням.
«Моє дитинство – близькі люди та вірні друзі»
– Знайома з вами, Андрію Степановичу, вже багато років, але ніяк не наважувалася запитати: «Євген Сверстюк часом не ваш родич?»
– Так. Євген Олександрович Сверстюк – двоюрідний брат мого дідуся Андрія. Сучасному поколінню, можливо, й не зовсім відоме це ім’я, але він дуже багато зробив для розквіту України та здобуття державної незалежності. Це – український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ, учасник руху шістдесятництва, політв’язень радянського режиму. Євген Сверстюк разом із учасниками Ініціативної групи «Першого грудня» уклали хартію, щоб висловити те, як вони бачать життєві орієнтири для нашого суспільства, і водночас дати поштовх до об’єднання всіх людей, які хочуть доброго та гідного життя в Україні й навколо неї. На жаль, мені не довелося з ним зустрітися, але і дідусь, і батько тісно спілкувалися та всіляко підтримували його життєву позицію. Після проголошення України незалежною державою мій батько – Степан Андрійович не раз зустрічався з паном Євгеном у Києві, де він на той час мешкав.
– Таке відоме прізвище якось впливає на ваше життя?
– Звісно, певним чином зобов’язує, бо відчуваю себе представником славного українського роду. Люди часто запитують, чи я не родич Євгена Сверстюка, а мені приємно стверджувально відповідати. Це своєрідна візитівка. У мене вдома є багато книжок мого видатного родича, які я часто перечитую, усвідомлюючи їх цінність, та бережу цю родинну спадщину.
– В якій сім’ї ви зростали?
– Як не дивно, але в медичній. Я народився у місті Броди на Львівщині. І хоча прожив там лише 10 років, проте в моєму серці це місто залишилося назавжди.
Після закінчення санітарно-гігієнічного факультету Львівського медичного інституту батьки розміркували над місцем працевлаштування. Основним критерієм слугувала відстань, щоб було найближче до рідної домівки. А оскільки тато Степан Андрійович родом із села Сільце, а це 70 км від міста Броди, а мама Володимира Володимирівна з Гнилиць, Скориківської громади, що за 110 км, тому це був чи не найкращий вибір. Батькам вдалося працевлаштуватися в Бродівській районній санепідстанції, мамі – на посаді лікарки-епідеміологині, батькові запропонували місце санітарного лікаря з гігієни праці.
З часом наша сім’я переїхала до Тернополя. Я пішов до нової школи, навчався в ЗОШ №23. З’явилися нові друзі, цікаві захоплення. Особливо мене приваблювали спортивні заняття – біатлон, футбол, карате, гімнастичні вправи на турніку. Тренувався кожного ранку з друзями в парку Національного відродження. Незабутні й такі радісні то часи були. На вихідні та канікули – до бабусь з дідусями. Пригадую, як дідусь Володимир розповідав мені та моїй сестрі Наталі про своє життя та війну.
– Щось з того запам’яталося?
– Багато незвичайних життєвих історій. Дідусь повідав нам про німецько-радянську війну, коли йому, столяру за професією, доводилося ремонтувати зруйновані мости, стоячи по пояс у водах Одри та Вісли, про те, як вижив, перехворівши висипним тифом. Якось після обстрілів ледь не потонув разом з конем, який був наляканим і некерованим. А вже після війни співав у церковному хорі, у сільському клубі грав у виставах, ставили «Наталку Полтавку». Запам’яталася розповідь про нашого краянина Михайла Сороку, який народився в селі Гнилиці та все життя присвятив боротьбі з комуністичною тоталітарною системою. Його смерть в одному з радянських концтаборів стала прикладом і дороговказом для прийдешніх поколінь. Люблю нашу сільську хату, де всі столярні роботи зроблені руками мого дідуся Володимира, а вишивки – руками моєї бабусі Євгенії.
«Мене більше приваблювали точні науки»
– Слухати історії – заняття цікаве. А от чи допомагали ви дідусям і бабусям?
– Сільську працю знаю з юних років, на городі врожай допомагав збирати, щось й садити доводилося, в поле з дідом ходив, на сінокосі бував. Перші мої заробітки теж були у селі. Під час літніх канікул ми з друзями заготовляли лікарські рослини – цвіт бузини, мати-й-мачуху. За виручені кошти я придбав магнітолу, на якій разом з друзями дитинства декілька музичних альбомів записали. А ще влітку під час жнив ходили на тік, де було цікаво працювати.
Праця дуже мене загартувала не тільки фізично, але й допомогла у навчанні, бо дисциплінувала, розвинула почуття обов’язку та відповідальності, а це сприяло поліпшенню успіхів у школі. Якщо у 7 класі я мав в табелі чотири «четвірки», то у 8-му – вже дві. В той час, пригадую, було вісім дев’ятих класів, це більше, ніж 240 учнів, серед яких одна дівчина з 9-Б класу та я з 9-Ж закінчили навчальний рік на «відмінно» й отримали атестати з відзнакою, за що висловлюю щиру подяку всім вчителям СЗШ №23 та класному керівнику Любові Петрівні Лисевич. На мій погляд, чим більше вмінь і навичок має людина, тим кращим буде її потенціал для досягнення успіху в майбутньому.
– До чого лежала ваша душа – фізика чи лірика?
– Усе-таки фізика, хоча в душі я трохи лірик, бо дуже люблю поезію та знаю багато віршів напам’ять. Мама хотіла, щоб я не порушував сімейну традицію та здобував одну з медичних спеціальностей. Одначе мене більше приваблювали точні науки, такі, як фізика, математика, креслення, приладобудування та радіотехніка. Тому після дев’ятого класу вирішив продовжити навчання в Технічному коледжі Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя за фахом «Радіоапаратобудування». Під час навчання, гарно декламував вірші, неодноразово був ведучим під час різних концертів. Пригадую, як викладачка української мови та літератури Світлана Андріївна Дубинка радила їхати в Київ до мого відомого родича Євгена Сверстюка, аби той допоміг зі вступом у гуманітарний виш. Але я своїй мрії не зрадив, і згодом продовжив навчання в Тернопільському національному технічному університеті імені Івана Пулюя, отримавши три дипломи з відзнакою: бакалавра за програмою «Електронні апарати», спеціаліста й магістра за спеціальністю «Біотехнічні та медичні апарати та системи».
– Фах лікаря за порадою мами не обрали, але на роботу в медичний університет прийшли.
– Так, але спочатку на посаду інженера з ремонту медичного обладнання під керівництвом Миколи Петровича Прокопіва. Згодом працював за сумісництвом інженером з охорони праці та техніки безпеки.
У листопаді 2002 року мені запропонували спробувати себе на посаді асистента кафедри медичної інформатики з фізикою. Після двотижневих роздумів я погодився, але ще на пів окладу працював інженером.
Під час навчання в аспірантурі спочатку моїми науковими керівниками були професори Національного авіаційного університету (м. Київ). Але час збігав, а наукова робота не складалася… На останньому році навчання мені порадили звернутися до молодого, талановитого та амбіційного, тоді ще завідувача кафедри комп’ютерної інженерії Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя Сергія Анатолійовича Лупенка. Я був дуже радий, адже ефективна співпраця почала приносити перші результати у вигляді наукових публікацій. Цікава історія трапилася й з моєю кандидатською дисертацією. Адміністрація нашого університету запропонувала провести її захист впродовж 2009-2010 навчального року. На той час дисертаційну роботу я виконав лише на 30 відсотків і, зрозуміло, що часу в мене було обмаль, а тут у листопаді 2009 року – пташиний грип у країні й через стрімке зростання кількості хворих на один місяць зачиняють всі навчальні заклади міста. Для мене цього часу було цілком достатньо, щоб опублікувати три статті, дописати дисертаційну роботу та подати її у спеціалізовану вчену раду. І після одинадцяти поїздок до Києва та за підтримки наукового керівника й тодішнього завідувача кафедри медичної інформатики з фізикою професора Василя Петровича Марценюка 25 березня 2010 року я успішно захистив кандидатську дисертацію на спеціалізованій вченій раді Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Згодом доцент Валерій Дмитрович Дідух з цього приводу навіть пожартував: «А що, Андрію, то тобі мама закрила університет, щоб ти дисертацію дописав?», бо знав, що мама лікар-епідеміолог в обласній санепідстанції.
«Завжди підтримую конструктивну критику, яка розвиває, а не руйнує»
– Як з докторською? Сподіваюся, цього разу мама університет не «закрила»?
– Мої дисертації та епідемії – то особлива історія, бо під час написання докторської свої корективи внесла вже пандемія COVID-19, навчання було дистанційне, а Валерій Дмитрович, як і тоді, піджартовував: «Докторська дисертація вимагає більше часу, тому навчання за дистанційною формою буде тривати довше…». За 20 хвилин до початку апробації рецензент моєї дисертаційної роботи – професор Василь Андрійович Кривень сказав, що потрібно відмінити оприлюднення моїх наукових результатів, а згодом проголосував «проти» на етапі прийняття та не був присутнім на захисті. Але загалом вдячний йому за ті зауваження, які я врахував у дисертаційній роботі, загальний обсяг, якої становив 611 сторінок з 109 науковими працями. Завжди підтримую конструктивну критику, яка розвиває, а не руйнує.
– Отож ви – за довірливі стосунки в науці. А як же здорова конкуренція?
– Здорова конкуренція завжди передбачає доброзичливі стосунки з представниками своєї галузі. Взагалі мені щастить на співпрацю з науковцями з інших університетів, бо я завжди відкритий для спілкування, обговорення й спільних наукових досліджень. Скажімо, торік і позаторік разом з проректором з наукової роботи Тернопільського національного технічного університету імені Івана Пулюя, професором Павлом Орестовичем Марущаком ми відкривали конференцію International Workshop on «Computer Information Tech-nologies in Industry 4.0», публікації якої проіндексовані в наукометричній базі Scopus. Упродовж 2023-2024 н.р. працював за сумісництвом на кафедрі комп’ютерних наук ТНТУ Івана Пулюя. Пригадую, як під час написання докторської колеги мені запропонували теоретичні результати дисертаційної роботи верифікувати на реальних біосенсорних пристроях. Я знайшов в інтернеті поштову скриньку академіка Сергія Вікторовича Дзядевича з Інституту молекулярної біології та генетики НАН України й написав йому листа з проханням надати реальні відгуки біосенсорів, а у відповідь отримав дані для чисельного моделювання.
Під час ХІІ Українського біохімічного конгресу (30 вересня-4 жовтня 2019 року) в нашому університеті перебувала делегація з Інституту молекулярної біології та генетики НАН України на чолі з директором, академіком Михайлом Арсентійовичем Тукалом. Знаних гостей дуже приємно вразили наші лабораторії, фаховість персоналу, щирість і відкритість до спільних наукових досліджень. Коли завершилися пленарні доповіді, наш ректор Михайло Михайлович Корда та проректор з наукової роботи Іван Миколайович Кліщ запитали мене та академіка Дзядевича: «Колеги, а коли ж ви спільно розробите біосенсор?». Відповідь не забарилася: «Будемо працювати», а звіт про розроблені біосенсори був опублікований у вигляді двох публікацій Scopus Q1 квартилю в липні 2024 року. Хочу подякувати адміністрації нашого університету та обласній раді за вручену грамоту до Дня медичного працівника.
– Як вдається поєднувати точні науки та медицину та які результати?
– Два роки тому я розпочав активну роботу в проєкті Національного фонду досліджень України в рамках конкурсу «Наука для відбудови України у воєнний та повоєнний періоди» спільно з Інститутом молекулярної біології та генетики НАН України. Проєкт спрямований на створення портативної системи моніторингу співвідношення лактату та пірувату у сироватці крові для клінічної діагностики наслідків політравм і контролю їх лікування. Розробка є вельми актуальною, бо спрямована на подолання розладів здоров’я, зумовлених війною, та комплексної реабілітації різних груп мешканців, які зазнали воєнної травми. Вимірювання лактату та пірувату можна використовувати у відділеннях інтенсивної терапії для експрес-оцінки важкості пацієнта, прогнозування ймовірності шокових станів і смертності. Біосенсорна система вже розроблена та проходить етап порівняння вимірювання з біосенсором, який виготовлений в Німеччині, результати вражаючі. І ці досягнення знову ж таки завдяки тісній науковій співпраці, за яку хочу висловити щиру подяку академікові Дзядевичу С.В., професорові Марценюку В.П., д.б.н. Солдаткіну О.О., аспірантам Беркеті К.О., Мрузі Д.О. та Соболевському М.С.
Упродовж 2019-2021 років я був керівником ініціативної НДР «Кібер-фізичне моделювання в дослідженнях медико-біологічних процесів», зараз є керівником ініціативної НДР «Інформаційні технології Data Science та Big Data в кібер-фізичних системах медико-біологічних процесів». В обох темах відповідальною виконавицею НДР є доцент кафедри медичної фізики діагностичного та лікувального обладнання Багрій-Заяць О.А.
Намагаюся не плисти за течією, а навпаки – продовжувати розвиватися на науковій ниві, користуючись трендовими методами та засобами, бо, як кажуть, щоб не впасти з велосипеда, потрібно постійно рухатися. Тому ця НДР стала своєрідним атрактором, довкола якого обертаються мої наукові інтереси та візії, а саме опрацювання медичних даних засобами штучного інтелекту: це і машинне, і глибоке навчання, комп’ютерний зір.
– Як студенти-медики, майбутні фармацевти сприймають вашу дисципліну та чи легко вона їм дається ?
– Студентам зовсім не важкі для сприйняття дисципліни, які вивчаємо на кафедрі медичної інформатики, адже, крім грунтовного теоретичного пояснення, викладачі пропонують спочатку виконати покроково практичні роботи, а потім – індивідуальні завдання. Одним з критеріїв зацікавленості нашими дисциплінами є те, що серед інших вибіркових навчальних предметів студенти надають перевагу багатьом саме з нашої кафедри.
Нинішні студенти надзвичайно мотивовані та цілеспрямовані на шляху здобуття нових знань. На науковому конгресі студентів і молодих вчених «Майбутнє за наукою», присвяченого 170-літтю від дня народження Івана Горбачевського (8-10 квітня 2024 року), 7 доповідей студентів під моїм керівництвом, отримали призові місця.
«Щоб утримати рівновагу, треба постійно рухатися»
– Власним дітям з інформатикою допомагаєте?
– Певна річ. Син Володимир навчається в 9 класі Тернопільської ЗОШ №5 і вже має відчутні досягнення на шляху опанування нових комп’ютерних програм для навчання та з перспективою використання їх для наукових досліджень. Не можу не похвалитися й донькою Софією, яка є студенткою 4-го курсу Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка за спеціальністю «Біологія та здоров’я людини, хімія». Працює й у благодійному фонді «Карітас», займається, зокрема, роботою з базами даних.
– Як проводите вихідні, що допомагає долати втому?
– Найкраще – відпочинок в парку, на природі, у селі за роботою, на присадибній ділянці та саду. Давно вже захоплююся бджільництвом, свого часу мав 12 бджолосімей, а дідусь Володимир – 30, прадідусь Єфрем – майже 100. Ця любов до бджільництва від них. Узагалі ж захоплює продуктивність цих божих комах, адже їх продукти життєдіяльності використовують сповна. Мед, пилок, перга, маточне молочко, бджолина отрута з бджіл та воскової молі, вона є шкідником, оскільки знищує соти, однак на її основі виготовляють настоянки для лікування туберкульозу, бронхітів, запалення легенів. Такі настоянки позитивно впливають на серцево-судинну систему, знижують холестерин, допомагають запобігти рубцям після інфаркту міокарду.
– Який відпочинок для вас найкращий?
– Активний. До війни разом з дружиною та дітьми багато подорожували, милуватися морськими краєвидами, зараз полюбилися подорожі до Карпат та на Дністер.
– Чи є у вас улюблений вислів?
– Є і не один: «Життя схоже на їзду на велосипеді. Щоб утримати рівновагу, ви повинні постійно рухатися»( Альберт Ейнштейн). «Щоб бути добрим викладачем, треба любити те, що викладаєте, та любити тих, кому викладаєте» (В. Ключевський).
Лариса ЛУКАЩУК