Кілька років тому на кафедрі терапії та сімейної медицини ТНМУ в робочу програму ввели вибіркову дисципліну – «Комунікативні навички в медичній практиці». Цього року студентам запропонували ще одну – «Людяність та емпатія в роботі медичного працівника». Але цей елективний курс обрала лише одна кураторська група. Чому ж так мало охочих навчитися грамотно спілкуватися з пацієнтами, незважаючи на те, що комунікація – частина лікарського ремесла? З’ясовували у доцентки кафедри терапії та сімейної медицини ТНМУ Ірини Боровик.
– Ірино Олегівно, на вашу думку, чому студенти не дуже поспішають на цей елективний курс і взагалі, наскільки важливими для майбутнього лікаря є питання комунікації?
– У сучасному світі комунікативним компетентностям як професійній складовій лікаря-фахівця відведено значне місце. Доказова медицина теж стверджує, що володіння навичками комунікації дуже важливо, бо оптимізує роботу лікаря, а також це чудова профілактика емоційного вигорання медика. Й справді, цьогоріч лише одна група обрала цю вибіркову дисципліну, звісно, це не може не насторожувати. Невже студенти так майстерно володіють усіма інструментами комунікації? Відповіді сподіваємося знайти в результатах дослідження, яке проводимо в рамках українсько-швейцарського проєкту щодо комунікативної компетентності студентів-медиків. Уже до кінця року матимемо висновки щодо того, як організувати навчання студентів і що необхідно їм опанувати в університеті, щоб потім почуватися впевнено у спілкуванні з пацієнтами. За моїми спостереженнями, студенти не завжди й розуміють важливість вчитися вмінню чи засобам комунікації. Навіть ті, хто обрав цю дисципліну, коли я їх запитую, чому доволі скептично висловлюються, дехто й не уявляє, для чого ж усе-таки це потрібно. А от після навчання, коли вони вже опанували ці навички, на підсумковому занятті всі в один голос стверджують, наскільки цей курс не оцінений їхніми колегами. Ми вже не раз порушували питання, що курс «Людяність і емпатія» потрібно вивчати не як вибіркову, а нормативну дисципліну. Скажімо, так як це відбувається в більшості іноземних вишів. До слова, іноземні студенти те, що їм потрібно вчитися, удосконалювати власні комунікативні навички, добре розуміють. Ми зауважили, що торік значно більше саме іноземних студентів обрали цю вибіркову дисципліну. Тому сподіваємося, що профільне Міністерство дослухається «голосу народу» й «Людяність та емпатія» поповнить список нормативних дисциплін. З іншого боку, проводитимемо промоцію, може організуємо навіть рекламну кампанію, але сподіваємося, що наступного року наш курс обиратимуть вже свідомо й більше студентів.
– Трапляються випадки, коли студенти можуть застосувати знання, які отримали на елективному курсі, ще в університеті?
– Так. Зараз на шостому курсі навчаються ті студенти, які два роки тому пройшли курс з комунікативних навичок, поміж них є й ті, які його не вивчали. І це доволі помітно, особливо – коли вони працюють у клініці з пацієнтами. Справа в тому, що одним з чинників так званих бар’єрів комунікації є молодий вік, коли пацієнт не дуже поспішає довіряти молодому лікарю. На наших заняттях ми вчимо алгоритму та схеми комунікації з пацієнтом, це є так звана «домашня заготовка», з якою молодий фахівець почувається більш упевнено.
Узагалі ж, коли пацієнт приходить до лікаря, то спрацьовує такий механізм, як кредит довіри. З першого погляду, нібито все просто: людина сама прийшла на прийом, і логічно, що вона вже зробила свій вибір. Але потрібно, щоб цей лікар став для пацієнта своїм. І це буде вже наступний етап, до речі, дуже важливий для лікаря, бо потрібно зберегти цю довіру та ще й примножити. Лише тоді з пацієнтом складаються довірливі стосунки й можна очікувати позитивного ефекту від лікарської тактики. На заняттях ми неодноразово відпрацьовуємо цей етап і скажу, що студентам не так легко з першого разу подолати цей «рубікон». Я завжди наголошую їм, що це як навчатися їзди на авто, коли лише частим повторенням можна засвоїти та вдосконалити навичку. Ми працюємо парами в невеличких групах, де часто саме викладач і є тим симуляційним пацієнтом для студента. Я маю заздалегідь прописані сценарії, які розігруємо на заняттях, так студенти краще засвоюють необхідні навички спілкування. Одним з найскладніших є відпрацювання повідомлення про невтішний діагноз, скажімо, невиліковну хворобу.
– Чула, що й досвідчені лікарі неохоче повідомляють невтішну новину пацієнтові. Як ви навчаєте цьому студентів?
– Повідомленню невтішної інформації присвячуємо кілька занять, на яких відпрацьовуємо необхідні методи. Просимо студентів спершу вникнути у суть поняття «погана новина». Це та новина, яка змінює погляди людини на її майбутнє. Власне, хронічне захворювання й є тією поганою новиною, яка змінює бачення майбутнього. Кожен лікар, ким би не був за фахом, змушений повідомляти сумні новини, невтішний діагноз. Але коли лікарям некомфортно їх повідомляти, то вони, й справді, можуть уникати обговорення тривожної інформації, такої, як несприятливий прогноз і навіть вселяти пацієнтові невиправданий оптимізм, особливо лікарі-початківці. Трапляється, що хтось не наважується, бо не впевнений, що пацієнт адекватно сприйме цю звістку, комусь видається, що хворий може зробити його винуватцем усіх бід, а хтось просто не знайде у собі сил відповісти на нелегкі запитання, які буде ставити хвора людина. На заняттях навчаємо студентів, як це робити правильно, бо всі розуміють, що уникати такої розмови – не вихід, особливо, коли це частина твоєї професії. Для цього було розроблено кілька протоколів донесення поганих новин. Створено відповідні алгоритми, які складаються з послідовних кроків і допомагають упевненіше почуватися, а також підтримати пацієнта у складній ситуації. Зрозуміло, що не завжди під час повідомлення поганих новин необхідне виконання всіх кроків протоколу, але потрібно чітко дотримуватися їх послідовності.
Хочу зауважити, що ці тренінги є непростими, емоційно важкими навіть для знаних фахівців. Мені доводилося спостерігати, як тренерам з великим досвідом доволі нелегко дається подолати цей бар’єр, бо дуже складно лікареві, навіть своєму колезі, повідомити невтішний діагноз. Тому ми вирішили цю тему розподілити та подавати студентам вивчення алгоритму в два етапи. Починаємо з повідомлення будь-якої поганої новини, скажімо, студент не може прийти до товариша на день народження. Це, як кажуть, не смертельне повідомлення, але ж потрібно якось про це сказати, та й ще так, щоб не образити своєю відмовою людину. Як підготувати товариша сприйняти ті емоції, які він буде проявляти, й перейти до подальшого спілкування? Це найпростіший сценарій, який і є фактично підготовкою до більш складного. Наступний етап – повідомлення про хронічне захворювання – атеросклероз, цукровий діабет, ішемічна хвороба серця. Це та платформа, що допоможе студентові краще засвоїти шестикроковий протокол SPIKES, який чудово себе зарекомендував тим, що дає можливість хворому сприйняти важку для себе інформацію в емоційно врівноваженому стані.
– У чому полягає методика повідомлення поганих новин?
– Її суть в тому, що кожен крок алгоритму пов’язаний один з одним у певній логічній послідовності. Перший – створення відповідних умов, тобто підготовка місця та часу для повідомлення поганої новини, погодження присутності близьких людей. Важливим елементом бесіди є забезпечення конфіденційності. Попередньо також необхідно виділити достатнього часу для розмови та унеможливити її переривання іншими особами. Другий – це оцінка сприймання пацієнтом теперішньої ситуації, тобто його інформованість щодо свого захворювання. Коли лікар намагається повідомити погану новину, йому легше відштовхуватися від того, що пацієнт вже знає про свою хворобу. Більшість з них усвідомлюють серйозність стану, а деякі можуть навіть знати свій діагноз. Тоді лікарю залишається лише підтвердити погану новину, але тут потрібно враховувати такий момент, чи хоче людина знати про свій діагноз. Лише після цього можна перейти до так званого етапу повідомлення інформації. Наступний крок – сприйняття тих емоцій, які проявляє пацієнт, важливо розпізнати їх та вчасно відреагувати. Бути уважним до мови тіла, визначити основну причину емоцій та дати людині час, щоб висловити власні почуття. З мого досвіду роботи з пацієнтами я зауважила, що на цьому етапі лікарі іноді поспішають, коли потрібно зачекати, щоб людина «виплакалася» чи просто помовчала, але дала волю емоціям. Дуже важливо також у роботі проявити емпатію, заспокоїти хворого жестом, теплим поглядом, покласти руку на плече, за потреби обійняти. І певна річ, не давати жодних прогнозів.
– Вам як лікарці, напевне, вже доводилося й не раз застосовувати цю методику. Як оцінюєте настанови щодо комунікації в медицині через призму сучасної охорони здоров’я?
– Безперечно, нинішня медицина значно трансформувалася: з одного боку, стала гуманнішою, а з іншого – більш чесною. Система охорони здоров’я Семашка не передбачала повідомляти пацієнтові невтішний діагноз, можливо, через те, що більшість захворювань були невиліковними. Нині ми отримали можливості для боротьби з багатьма недугами, отож, на мій погляд, потрібно озвучувати людині поганий діагноз, для того, щоб вона ставала активним учасником процесу лікування. Це дуже важливо, особливо – у складних ситуаціях. Для мене теж ще донедавна навички комунікації були незвіданою сферою, про яку я дізналася на одному з тренінгів Європейської асоціації викладачів сімейної медицини (EURACT). Тепер, після спілкування з пацієнтами, вони кажуть, що ніхто їх ще так довго не слухав, не перебивав у розмові. Я ж розумію, що час витрачений на спілкування – минув не дарма, бо часто головний симптом людина може назвати наприкінці. Тому всіх своїх студентів навчаю вислуховувати пацієнта, не перешкоджати розмові, аби не помилитися з діагнозом.
Усі переваги цієї методики відчула, як мовиться, на собі – стала більш емоційно врівноваженою. Навички комунікації не лише поліпшують спілкування з пацієнтом, але й допомагають зберегти власний емоційний ресурс.
Лариса ЛУКАЩУК