11 листопада святкуватиме свій день народження видатний український вчений у галузі профілактичної медицини, академік НАМН України, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки України, почесний професор Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського та інших наукових закладів Ісаак Михайлович Трахтенберг. Свою наукову діяльність учений присвятив дослідницькій та практичній роботі в таких пріоритетних нині галузях медицини, як токсикологія, гігієна, медицина праці, медична екологія. Він і сьогодні, а це майже 50 років, очолює науковий колектив дослідників з медицини праці та профілактичної токсикології Державної установи «Інститут медицини праці імені Ю.І. Кундієва Національної академії медичних наук України». Він і сьогодні, як і впродовж майже 20 років, підготував подарунок для своїх колег і друзів – тепер це друге видання, перероблене й доповнене «Слово про alma mater, її вихованців, учителів і мудрих попередників» до 180-річчя від дня заснування Національного медичного університету імені О.О. Богомольця (1841-2021), іменний покажчик якого налічує понад 1150 прізвищ.
– Ісааку Михайловичу, народилися Ви в Житомирі, але дитинство та юність провели в Києві. Цікаво дізнатися про Ваші родинні корені, найяскравіші спомини дитинства та дорогих серцю людей, які визначили ваш шлях у майбутньому?
– Уже не раз говорив і писав, що всім, чого в житті досягнув, зобов’язаний насамперед матері та батькові. На мені були зосереджені всі їхні батьківські почуття, можливо, багато в чому й тому, що був я єдиною дитиною в сім’ї. Завжди мати та тато оточували мене любов’ю та відда-ністю. Зрозуміло, я теж відповідав їм синівською прихильністю та любов’ю, хоча не завжди зовні виявляв свої почуття, боявся, напевно, видатися сентиментальним. Через молодість своїх літ? Ймовірно. Але як я зараз шкодую про це! Адже саме батьківська доброта й тепло зігрівали мене у складних перипетіях прожитих років, надавали впевненості у собі.
Народився я під кінець першої чверті ХХ століття у славному місті Житомирі, що віддалено нагадує Київ, де живу тепер усе свідоме життя. Батько – Михайло Володимирович – працював на цукровому заводі, мати – Розалія Ісааківна – займалася домашнім господарством. Через три роки, 1926-го, сім’я переїхала до Києва, й раннє дитинство в Житомирі, по суті, не збереглося в пам’яті.
Подальші дитячі, а потім і юнацькі роки пов’язані зі спогадами про київську рідну вулицю Тарасівську, де проживав з матір’ю та батьком у будинку номер шість.
Батько після переїзду до Києва та закінчення Робочого університету, який дав йому технічну освіту, все подальше життя присвятив роботі в промисловому виробництві та на транспорті. У найважчі роки Другої світової війни батько керував транспортним цехом Челябінського електродного заводу, потім працював уповноваженим Наркомату кольорової металургії по Південно-Уральській залізниці. Після повернення до Києва він працював начальником відділу технічного забезпечення на одному з «номерних» київських підприємств, а останні роки – директором деревообробного заводу «Київміськбуду». Батько завжди користувався повагою та шаною в робітничих колективах, які йому довелося очолювати. У віці 56 років від серцевого нападу помер на роботі.
Після смерті батька мати почала працювати в бібліотеці Київського інституту ортопедії та травматології. Носила книги хворим у палати, перекладала з французької наукові праці, коли в інституті виникала в цьому необхідність. Тут користувалася вона серед співробітників і хворих великою повагою.
Батьки віддавали моєму вихованню та подальшому становленню роки свого життя й нелегкої праці. Всіма своїми майбутніми успіхами я зобов’язаний їм – матері та батькові, відносини яких в родині були для мене світлим прикладом, якому завжди прагну слідувати.
– З Вашої біографії у Вікіпедії дізналася, що медицину обрали не одразу, спочатку вступили на філологічний факультет, але довго не провчилися й через рік стали студентом лікувального факультету Київського медінституту…
– Закінчення школи й початок навчання в Київському університеті на філологічному факультеті, де провчився лише перший курс, а потім – в Київському медичному інституті на лікувальному факультеті збіглося з початком сорокових років, Другою світовою війною, евакуацією на Урал. Пригадую тривожні літні місяці першого воєнного року в Києві, коли разом з іншими студентами брав участь у роботах з будівництва оборонних споруд, важкий переїзд з інститутом до Харкова, багатоденну евакуацію до Челябінська.
У Челябінську понад два роки я поєднував навчання в інституті з роботою на будівництві оборонно-промислового об’єкта як інструментальник «Челябенергомонтажу», а також з громадською діяльністю. За цим скупими біографічними даними – дні та ночі повсякденної праці й навчання, загальних співпереживань, які об’єднували в ті роки всіх нас – студентів і викладачів, роки гіркоти воєнних поразок і радощів перших перемог.
Найзнаменнішим для нас було шосте листопада 1943 року, коли прийшла звістка про визволення Києва. Пам’ятаю сльози радості рідних і товаришів, сльози смутку та горя тих, хто дізнався про загибель своїх близьких. Тоді вперше прозвучали два страшних слова «Бабин Яр»…
Після Нового року ми почали готуватися до повернення до Києва. Влітку ж – приїзд у рідні місця, робота з відновлення інституту, навчання перших повоєнних років.
– Вашим професійним вибором стала профілактична медицина. Хто спонукав до вибору саме цього напрямку. Яким було входження в цю сферу медицини? Хто, власне, став Вашим наставником і кому завдячуєте своїми досягненнями?
– Випускні іспити склав 1946 року, отримав диплом з відзнакою й вчена рада інституту рекомендувала мене на наукову роботу. Далі були дні роздумів про майбутню діяльність. Як випускника лікувального факультету мене вабила терапія. Але порада мого майбутнього вчителя – директора інституту Льва Івановича Медведя, який одночасно очолював в ті роки кафедру гігієни праці, зіграла вирішальну роль. Склавши конкурсні іспити, був зарахований до аспірантури при цій кафедрі, а отже, і визначив свою подальшу долю, обравши сферою професійної діяльності профілактичну медицину.
Розпочав свою науково-дослідницьку та педагогічну діяльність на кафедрі гігієни праці спочатку асистентом, а вже за кілька років був обраний за конкурсом на посаду доцента. Під керівництвом Льва Івановича Медведя розвивав і втілював ідеї свого вчителя з питань токсикології ртутьорганічних сполук. Перші експериментальні розробки були присвячені етилмеркурфосфату та етилмеркурхлориду, результати яких згодом були узагальнені в кандидатській дисертації «К токсикологии органических соединений ртути – этилмеркурфосфата и этилмеркурхлорида», яку захистив 1950 року. Надалі займався експериментальними та гігієнічними спостереженнями з проблеми впливу на організм потенційно токсичних речовин, захистив докторську дисертацію на тему «Микромеркуриализм как гигиеническая проблема». Після затвердження дисертації 1964 року був обраний на посаду професора кафедри, а 1966-го мені було присвоєне звання професора.
– Далі Ваш шлях проліг до нинішнього Інституту медицини праці, де Ви заснували лабораторію промислової гігієни та токсикології та зробили фактично сенсаційні дослідження в цій галузі. Які з них є особливо значимими для Вас і чому?
– Із переходом на посаду завідувача лабораторії промислової токсикології Київського НДІ гігієни праці та профзахворювань 1972 року я мав нові можливості в розвитку обраного наукового напрямку токсикології – важких металів. Зокрема, це стосувалося розширення спектра досліджуваних важких металів, оцінки їхнього впливу на здоров’я працівників й об’єкти біосфери, подальшого теоретичного опрацювання фундаментальної проблеми обґрунтування критеріїв шкідливої та небезпечної дії важких металів на організм, їх застосування в практиці токсиколого-гігієнічних досліджень. За цикл наукових праць «Важкі метали як небезпечні для людини забруднювачі довкілля України: медико-екологічні дослідження, обґрунтування й досвід впровадження профілактичних заходів» я разом зі своїми колегами з університету – академіками Ю.І. Кундієвим, Є.Г. Гончаруком 2002 року удостоїлися Державної премії України в галузі науки і техніки. В лабораторії також за ці роки розроблялися проблеми «ртутної небезпеки», «норми» в профілактичній токсикології, проблеми вікової токсикології, зокрема, дія малих доз хімічних речовин і реакції на них організму залежно від віку та ін. Водночас з традиційними експериментами на тваринах для вивчення токсичності ксенобіотиків впроваджуються альтернативні методи і тест-системи, що є нині на часі.
– Нині з упевненістю можна говорити про створення наукової школи академіка І.М. Трахтенберга. За Вашою та ініціативою академіка Ю.І. Кундієва було впроваджено дослідження нового наукового напрямку – нанотоксикології. Чого вдалося досягти в цій інноваційній сфері?
– Одним з перших в Україні питання безпеки нанотехнологій та наноматеріалів порушив академік Ю. І. Кундієв, який ще 2010 року на семінарі з етики нанотехнологій і нанобезпеки зазначив: «Ми усвідомлюємо, що розвиток нанотехнологій сприяє прогресу науки та техніки, тому медико-біологічні дослідження з нанобезпеки потрібно проводити своєчасно, в повному обсязі. А для цього важливо об’єднати зусилля токсикологів, гігієністів і матеріалознавців».
Науковці нашої лабораторії з 2010 року виконують експериментальні дослідження з оцінки токсичності важких металів у формі наночастинок, у модельних дослідах in vitro та in vivo. Отримані результати використані для здійснення гігієнічного регламентування та прогнозування можливих ризиків негативних ефектів впливу наночастинок і наноматеріалів на організм працюючих та інших категорій населення. Разом з науковцями Національного медичного університету імені О. О. Богомольця запропоновано методи контролю за наноматеріалами, що мають потенційну небезпеку для здоров’я людини в повітрі робочої зони, які застосовують під час прийняття рішень щодо зниження ризиків, пов’язаних з присутністю в повітрі наночастинок і наноматеріалів штучного походження.
– Окрім наукових публікацій, яких у Вас незліченна кількість, особливої уваги заслуговує й Ваш талант як гострого публіциста та автора мемуарної прози. Ваші спогади, нотатки із записників, нариси, статті викликають неабияке захоплення. Як відчули, що мусите ділитися словом з тисячами людей, звідки приходить матеріал для власних творів?
– Костянтин Паустовський свого часу написав: «Гадати, що твої писання можуть змінити на краще життя, зрозуміло, наївно, але писати без віри в це – теж неможливо». І ще: «…На відстані зрозумілішим стає зміст прожитих років».
Може бути (нехай найменшою мірою) я радше підспудно, коли писав свої нотатки, виношував думку, що цей мій скромний внесок послужить пам’яті рідних, друзів, однолітків, з ким багато років ділив минуле та теперішнє. В мемуарних нарисах – у ранішніх і теперішніх – я постійно звертаюся до своїх нотаток у записниках і старих робочих блокнотах, на окремих листках. Останні прийнято називати нотатками на полях – так воно й є. А ще проглядаю документи минулих років, публікації в тодішній періодиці, старі фотографії – зримі докази тих подій. Серед знімків, які збереглися, – світлини з архівів двох київських інститутів (НДІ гігієни праці і профзахворювань та Київського медичного інституту), альбоми випускників КМІ різних років. Неоціненною допомогою у відновленні в пам’яті давніх подій, епізодів, імен є об’ємний «епістолярний» архів. У ньому особливо дорогі мені листи, які час від часу, особливо останніми роками, перечитую, знову переживаючи минуле. Дедалі частіше думаю про те, щоб зібрати їх заново, розсортувати чітко в хронологічному порядку та написати в довірливій тональності ґрунтовний нарис під назвою «Старі листи». Зрозуміло, найдорожчими для мене є листи батьків, друзів юності, більш пізні – від дружини та дітей. А ще від тих, хто вже пішов з життя – моїх учителів і старших колег, яким я багато в чому зобов’язаний своїм становленням як викладач, дослідник, автор наукових праць.
– Що служить стимулом для такого активного життя, яке Ви наразі ведете?
– Крім радості від творчої роботи, стимулом є улюблена сім’я з дітьми, онуками, правнуками та ще щоденні позитивні емоції й спілкування з друзями, колегами, однодумцями.
– Є правило, яким керуєтеся в житті?
– Так, їх кілька: мати справу з порядними людьми, бути принциповим, робити добро, отримуючи моральне задоволення, бути активним членом суспільства.
– Кожен науковець має свою професійну мрію, чи зреалізували свою?
– Мрія як науковця – це професія, яка пов’язана з моральним, особистим, з рівністю людей.
Тут виправдано висловити добрі слова привітання з обранням в члени Національної академії медичних наук України шановному колезі зі славного Тернополя, моєму однодумцю з проблем профілактичної медицини Михайлові Михайловичу Корді. Його біохімічні публікації нам добре відомі. І я, і мої колеги щиро раді його обранню.
У 80-ті роковини трагедії Бабиного Яру як громадянин України я мрію, щоб увіковічення пам’яті жертв Бабиного Яру було святою справою сучасника, тому що, за словами мого друга – поета Юрія Каплана «кров Бабиного Яру завжди повинна стукати в наші серця».
І я сподіваюся, що моя книжка «Бабин Яр. Минуле і сьогодення», всі її три видання: 2016 року – російською та частково українською мовами до 75-річчя трагедії, 2020 року – українською мовою з доповненнями до 80-річчя трагедії, 2021 року – англійською мовою (нині у видавництві), за словами Олександра Артеменка, є «книгою-засторогою від нових людських катастроф на планеті».
Блажен, хто вірує!
Лариса ЛУКАЩУК