Медсестри-анестезистки – це еліта сестринської справи. Найвищий пілотаж. Вони мають вміти робити цілковито все. Кожен день на роботі для них, немов складний іспит на профпридатність, бо ж не знати, кого привезуть до відділення цього разу. Про особливості роботи медсестри-анестезистки розповідає Анастасія Доманюк. Вона працює у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії.
– Анастасіє, що привело вас у цю професію?
– Я перший медик у родині. Пригадую, ще в дитинстві мене приваблювали професії пожежника, поліцейського та лікаря. Тобто такі, де потрібно було б допомагати людям. Медицина чомусь мені подобалася найбільше. Тому після закінчення дев’ятого класу вирішила вступати до коледжу. Освіту здобувала в Тернопільському медичному коледжі за спеціальністю «фельдшер». Уже тоді я бачила себе медсестрою, яка працює на швидкій. Мені чомусь здавалося, що саме тут я б змогла зреалізувати себе найкраще. Проте склалося інакше. Під час навчання проходила практику у відділенні анестезіології та інтенсивної терапії університетської лікарні. Мене настільки захопила ця робота, що запрошення залишитися тут прийняла без вагань. Навіть те, що це одне з найскладніших відділень у лікарні, мене не лякало. Радше навпаки, я бачу тут перспективу для постійного розвитку. Ніколи не знати, з яким діагнозом до відділення доправлять пацієнта та яку допомогу треба буде надавати. Немає такого, що треба працювати лише за однією схемою. Слід постійно читати літературу, розпитувати колег, вчитися та вдосконалюватися. Зупинятися аж ніяк не можна.
– Розкажіть детальніше про роботу медсестри-анестезистки.
– Медсестра-анестезистка допомагає лікареві проводити процедуру знечулення пацієнта. Для необізнаного тут все складно – спочатку треба з допомогою спеціальних препаратів підготувати хворого до загальної анестезії та хірургічного втручання. Потім – ввести спочатку один препарат, щоб пацієнт заснув, під’єднати його до апарата, який буде за нього дихати. А для цього треба дуже майстерно ввести в трахею людини трубку, що веде до апарата. Цю процедуру проводить лікар, але не при кожному виді наркозу відбувається під’єднання до апарата, потім треба стежити за станом пацієнта під час операції – тиском, пульсом.
Скільки годин під час операції хірурги стоять за операційним столом, стільки й анестезист, лікар і медсестра, стоять поруч. Адже в їхніх руках – життя пацієнта. А потім треба акуратно вивести людину зі стану наркозу. Всі ці маніпуляції вимагають великої зосередженості та відповідальності.
– Яка з найскладніших сторін вашої професії?
– Про труднощі ніколи навіть не замислювалася. Коли вибираєш професію медичної сестри, то вже уявляєш, що від тебе буде потрібно не лише робити ін’єкції та ставити крапельниці, тобто не тільки професійні навички. Ми лікуємо людей, а їм потрібні підтримка, участь, душевність. Відтак емпатія до пацієнтів – одна з найскладніших сторін нашої роботи. До фізичних навантажень можна звикнути, обсяг необхідних знань і навичок можливо опанувати. А ось пропускати кожен випадок через себе – це неймовірно важко: неможливо залишатися байдужим до чужого болю. Твердо переконана, що наша професія дуже потрібна людям, у своєму виборі не помилилася.
– Ніколи не виникало бажання покинути все й обрати легшу роботу?
– Ніколи. Перших пів року я просто не могла натішитися, коли йшла на роботу. Мені було цікаво все. Щодня нові випадки, нові навички та нові емоції. Старалася ловити кожне слово старших колег. Скажу відверто, мені з ними неймовірно пощастило, бо ніколи не відмовляли, коли зверталася до них за порадою. Завжди підтримують і готові підставити плече в непростих ситуаціях. Їх у нас, повірте, багато.
Найважчі часи були, коли почалася епідемія коронавірусу. Навантаження зросло чи не вдвічі. Хворих доправляли в дуже важкому стані. Коли хтось помирав, ми дуже переживали. Корона-вірус – підступна недуга. Інколи людина гасне на очах і жодні медикаменти не допомагають. Боялися, що самі захворіємо та принесемо недугу в родини. Працювати в захисних костюмах було нестерпно спекотно.
Але виходу не було: звикли, навчилися. Я, щоправда, таки заразилася коронавірусною інфекцією, на щастя, хвороба проявилася в легкій формі.
– Кажуть, що чи не в кожної людини з часом є свої професійні деформації. Хоча ви лише на зорі своєї кар’єри, але вже щось таке помічаєте за собою?
– Друзі жартують, що в мене «синдром медика». Куди б я не їхала, аптечка завжди зі мною! Повірте, не раз ставала в нагоді. Добре, що моторошних ситуацій не траплялося.
– Часто в медиків трапляються випадки, які врізаються в пам’ять назавжди. У вас такі вже є? Можете виокремити якийсь?
– Складно відповісти. Я лише два роки тут працюю. Мабуть, найскладніше, коли привозять людей після ДТП. Травми бувають складні. Інколи життя людини після цього ділиться на «до» та «після».
– Робота роботою, а як відпочиваєте?
– Справжній відпочинок для мене – це мандри. Дуже люблю подорожувати та вивчати культуру інших країн. Серед міст, які мене найбільше вразили, – це Стамбул. Це місто двох континентів, найбільше за кількістю населення в Європі. Йому понад вісім тисяч років. Стамбул – дуже колоритний та неймовірний, як на мене. Принаймні в мене залишилися найкращі спогади. У Стамбулі гостинні люди, багато стародавніх пам’яток, храмів, палаців, мальовничі парки, величний Босфор і Мармурове море.
А ще тут найсмачніший чай. Подають його у склянках у формі тюльпана. У такій посудині він здається якимось особливим. Окремо варто розповісти про котиків. Вони тут всюди! Коти – завсідники музеїв, пам’ятників і ринків.
Одним з найбільш жвавих місць у Стамбулі є вулиця Істікляль. Незважаючи на те, що вулиця є пішохідною, тут їздить трамвай. Але кажуть, що він служить не як засіб пересування, а більше для того, щоб віддавати данину традиції, адже саме на цій вулиці був запущений перший трамвай у місті.
І насамкінець попросила Анастасію продовжити речення.
– Лікарня для мене…
– … місце роботи та спілкування.
– У роботі я…
– … стараюся бути якнайзібранішою та якнайвідповідальнішою.
– У дитинстві мріяла…
– … бути детективом.
– Моїм життєвим кредом є…
– … будь іскрою, якщо мрієш бачити багаття.
– Найбільше приносять радість…
– … подорожі, книги та спілкування з друзями.
– Найулюбленіше місце на землі…
– … гори.
– Кохання це…
– … взаємоповага, взаєморозуміння й підтримка.
– Друзі бувають…
– … дуже потужною підтримкою.
– Не можу обійтися без…
– … навушників, книжок і культурних заходів.
– Мій день розпочинається з…
– … з кави.
– Успіх це…
– … можливість реалізувати себе та віднайти справу свого життя.
– Найкращий відпочинок для мене…
– … це подорожі й сон.
– У тяжку хвилину …
– …звертаюся до близьких.
– У житті бувають…
– … злети та падіння, це природно.
– З кожним роком…
– … набуваю досвіду й самовдосконалююся.
– Три речі найважливіші для мене…
– … розвиток, вдосконалення та підтримка.
– Якщо б виграла мільйон…
– … потратила б його на подорожі.
– На безлюдний острів взяла б із собою…
– … книги.
– Сподіваюся що…
– … пандемія закінчиться якнайшвидше.
– Хочу, щоб…
– … медиків почали поважати та підняли зарплатню.
– Кожна людина повинна…
– … пройти етап усвідомлення.
– Осінь для мене…
– … пора дощів і час знову переглядати «Гаррі Потера».
Мар’яна СУСІДКО