Пандемія коронавірусу, яка охопила, по суті, всі країни світу, своїми санітарно-профілактичними обмеженнями якоюсь мірою віддалила для відвідування Святу Гору. Але, незважаючи на це, не змогла зробити її недоступною цілком. Пропозиція взяти участь у паломництві була, як завжди, несподіваною, проте вже не настільки, як попередніми роками. Тому, коли з телефонної слухавки пролунав заклик «Афон кличе!», стало відразу зрозуміло, що час збиратися у дорогу. Цього разу аж ніяк не здивувало те, що на підготовку до подорожі знову було лише два дні. За цей короткий час, не інакше, як за Промислом, вдалося своєчасно владнати формальності та запастися необхідними документами, спорядженням і харчами на дорогу.
Автопробіг тривав рівно добу. Особливих втрат часу при перетині кордонів (Румунії, Болгарії та Греції) не було. Лише на кордоні Греції, крім паспортів, вимагали ковід-сертифікати або результати ПЛР-тестів не більш ніж триденного терміну.
І от, виїхавши з досить прохолодного на той час Тернопілля, ми прибули у 30-градусну спеку до грецького містечка Уранополіса, що є прикордонним до Афону. Оскільки нам відкривали діамонітеріони (пропуск-віза на Афон) з наступного дня, то вдалося ще й покупатися в теплому морі та відпочити в готелі.
Посилений карантинний контроль при в’їзді на Афон вимагав додаткового проведення експрес-тесту на коронавірус, який ми тут же біля візового офісу успішно пройшли й, отримавши діамонітеріони, попрямували на причал. Здавалося, що все було, як завжди і водночас відчувалися певні зміни. Насамперед впадало у вічі те, що помітно зменшилася кількість паломників. Судна відчалювали недовантаженими.
На самій афонській землі скрізь були помітні сліди минулорічної повені, яка порозмивала дороги та стежки. Але без особливих проблем ми добралися до столичної Кареї, бо Афон вже, як живий організм, відновлювався та заліковував свої рани. Традиційно біля центрального храму Кареї (де зберігається Чудотворна ікона Агіос естін: Достойно єсть) ми прочитали акафіст до Богородиці. Був обідній час, тож ми пішим ходом попрямували у найближче розташований Андріївський скит. Не будемо зупинятися на дрібницях детального описування монастирів, бо це вже робили в наших попередніх дописах. Додамо лише, що тут ми мали можливість прикластися до мощів голови Андрія Первозваного. Далі, з протилежного боку Кареї, був монастир Кутлумуш – за іменем засновника (приклалися до мощів десниці Святої Праведної Анни). В монастирі зберігаються також Чудотворна ікона Богородиці «Всемилостива заступниця» та частки Животворящого Хреста.
Відпочивши й поспілкувавшись з насельником монастиря ієромонахом Калістом, ми вирушили у дещо більш віддалений Іверський монастир. Дорога в Іверіон (у перекладі з грецької – Грузинський) внаслідок минулорічного стихійного лиха також виявилася складнішою, ніж попередніми роками. Зменшення кількості пішоходів призвело до заростання стежок хащами. Галуззя ожини своїми колючками раз за разом чіплялося за одяг, сповільнюючи та утруднюючи ходу. Місцями буреломи змушували нагинатися. Цю процедуру ускладнювали ще й наплічники з пожитками за плечами. Каміння, яким колись були викладені стежки, було вимите із землі водою та переверталося під ногами. Місцями обвали залишали над проваллями лише вузькі карнизи завширшки 20-25 см. Тут нам якраз і стали в пригоді наші посохи, які ми придбали під час попередніх подорожей. Тим більше, що на стежках круті спуски чергувалися з не менш крутими підйомами. Проте все це лише додавало ентузіазму під час подорожі.
Відвідавши Іверський монастир, в якому ми взяли участь у вечірньому Богослужінні та читанні акафіста до Чудотворної ікони Божої Матері Портаїтіса (у перекладі з грецької – Воротарниця), вирушили в напрямку до місця нашого офіційного базування – монастиря Пантократора (в перекладі з грецької – Вседержитель). Тут зберігається ікона Богородиці Геронтіси (у перекладі з грецької – Стариці), покровительки монастиря. У цьому місці ми провели дві ночі, беручи участь у всіх Богослужіннях добового кола: вечірня, всенощна, ранкова та Літургія. Служби в афонських монастирях проводять за візантійським часом, який міняться із зміною тривалості світлового дня: доба розпочинається й закінчується із заходом сонця, а день розпочинається з його сходом. Тож на час нашого перебування на Афоні служби розпочиналися о 4-й годині ранку та тривали до 8-10-ї години. Після вечірньої та Літургії разом з монахами та іншими паломниками ми підживлялися трапезою – пісною їжею зі свіжими овочами й фруктами, а також сухим монастирським виноградним вином, адже час був позапостовий. Кілька годин сну, що залишалися, ми проводили у досить скромних, але з усім необхідним, монастирських келіях.
В Афона є така властивість: при одноманітному повторенні одних і тих же служб відкривати паломникам кожного разу щось нове. Так було й цього разу. Перше, що було досить несподіваним для нас і, зокрема, для нашого духовного очільника групи отця Андрія Гаджали – це запрошення його, з благословення настоятеля монастиря, для співслужіння в Літургії разом з грецькими священниками-монахами. Тому урочисто та з піднесенням ми слухали звучання виголосів українською мовою! А отець Андрій став одним з перших священників Православної церкви України, голос якого офіційно пролунав під час Літургії на Святій Горі Афон.
Ще одним і досі нами не баченим дійством було проведення під час Літургії Чину приєднання до православ’я, який здійснювався над дорослим франкомовним громадянином (він французькою мовою читав «Символ Віри» і «Отче наш» під час подальшого продовження Богослужіння). Після прийняття Святого Причастя ми разом з іншими учасниками Літургії привітали новоприєднаного. На привітання «salut from Ukraine!» він радісно й дещо здивовано, а для нас досить несподівано, з акцентом відповів «Спасібо!».
Із Пантократора, де пішки, а де попутним транспортом ми добралися до монастиря Каракал (у перекладі з грецької – Степова рись). Серед найцінніших реліквій монастиря – глава апостола Варфоломія, частка Животворящого Хреста. Наступним був монастир Філофей – за іменем засновника (крім Животворящого древа Хреста Господнього там зберігаються частки мощів Іоанна Златоустого, великомучениці Марини, великомученика Пантелеймона). Далі наш шлях пролягав до Святоіллінського скита (засновник – наш земляк-українець, уродженець Полтавщини Паїсій Величковський). Від скита Святого Пророка Іллі ми повернулися знову до Пантократора на ночівлю. На другий день вранці після закінчення нічних служб вирушили до монастиря Ватопед (у перекладі з грецької – Кущ хлопчика, за переказом у цьому місці знайшли сплячим царського сина, який чудесно врятувався з корабля, що тонув). Серед Чудотворних ікон монастиря – Пантанасса, що означає Всецариця. Перед входом у монастир нам монахи повторно провели експрес-діагностику на предмет виявлення коронавірусу. У Ватопеді ми отримали подарунки – пояси, освячені на Поясі Богородиці, та освячену олійку. З Ватопеда шлях пролягав до монастиря Ксенофонт – за іменем засновника (у монастирі зберігаються: чудотворна ікона Божої Матері Одігітрія, серед інших реліквій монастиря – фрагменти Животворящого Хреста Господнього, частки мощів великомучениці Марини, мучениці Параскеви та великомученика Пантелеймона).
У цьому монастирі ієромонах-каліграф Лука виписував Томос про автокефалію Православної церкви України. У проміжку часу, який залишався в нас до вечірнього Богослужіння, ми ще зробили марш-кидок до сусіднього монастиря Дохіар (у перекладі з грецької – келарів, тобто за назвою одного з монастирських послушань), де біля Чудотворної ікони Скоропослушниця прочитали акафіст і повернулися назад у Ксенофонт. Після нічного Богослужіння, на якому ми знову причастилися Святих Таїн, перед самим від’їздом з Афона на нас чекала ще одна несподіванка: настоятель монастиря архімандрит Алєксій (Мандзіріс) запросив українських паломників на символічну зустріч – «кава в настоятеля». Відбулося двостороннє спілкування з частуванням ракією, лукумом, шоколадом та запашною кавою.
Спочатку старець Алєксій висловився з приводу автокефалії Православної церкви України. Він сказав, що, як написано у Святому Письмі, має бути «один пастир і одне стадо», так і кожна самостійна православна держава повинна мати свою автокефальну церкву. Також додав, що майже всі з 20 монастирів Афона підтримують автокефалію Православної церкви України на чолі з її предстоятелем Блаженнійшим Епіфанієм. З його слів лише 2-3 монастирі ще не визначилися остаточно з цим питанням. Тому на Православній церкві України лежить велика відповідальність за підтримання православних традицій так, як вони підтримуються в Афонських монастирях. Отець-архімандрит також сказав, що монахи Афона схвалюють сучасні методи лікування коронавірусної хвороби, у тому числі й профілактичну вакцинацію. На запитання як ставитися до переходу на Григоріанський календар, архімандрит Алєксій відповів, що з цим не треба поспішати та варто ще зачекати. На завершення старець сказав, що ту Благодать, яку отримують паломники на Афоні, ми повинні привезти до себе додому. Зі словами подяки від нашої групи виступив наш адміністративний очільник Василь Миколайови Мулярчук. Зустріч завершили загальним фото на згадку.
Відтак на нас чекала зворотна дорога: паром, прощальне купання в Егейському морі, що омиває Афон, європейські та українські дороги. Ми везли із собою пам’ятні сувеніри для родичів і знайомих та незабутні враження про паломництво, а ще – мрію про можливість наступної подорожі.
Ілля ГЕРАСИМЮК,
професор ТНМУ,
Максим ГЕРАСИМЮК