Березень в українському календарі – це не просто початок весни. Це час, коли ми звіряємо свій внутрішній компас з ритмом серця нашої нації. Цьогоріч відзначаємо дві особливі, магічні у своїй символіці дати: 212 років від дня народження (9 березня 1814 року) та 165 років від дня смерті (10 березня 1861 року) Тараса Григоровича Шевченка. Великий Кобзар прожив лише 47 років – критично мало за мірками сучасної медицини, але цілком достатньо, щоб змінити хід історії та закласти підмурівок нашої ідентичності.
Нині, коли Україна проходить через горнило найважчих випробувань, слова «Борітеся – поборете!» перестали бути просто рядками з підручника літератури. Вони стали професійним кредо, особистим маніфестом і щоденною молитвою. Для студентів нашого медичного університету творчість Шевченка – це не архівна класика, а жива сила, що допомагає тримати скальпель, виходжувати поранених та вірити в деокупацію рідних домівок.
Михайло Максімчук: хірургія надії та шлях додому крізь «тринадцятий минало»
Михайло Максімчук, студент 4-го курсу медичного факультету, несе у собі біль і силу своєї малої батьківщини. Він народився у славних Олешках, що на Херсонщині, – місті, яке сьогодні перебуває під важкою окупацією. Для Михайла Шевченківське «Борітеся – поборете» – це не абстрактний заклик, а конкретна ціна свободи, яку щодня сплачує його батько. Найрідніша людина Михайла зараз перебуває у лавах Збройних сил України. Його місія чітка: відвоювати рідну землю, звільнити Олешки, дати сім’ї можливість нарешті повернутися додому, до свого отчого порога.
Михайло змалку знав творчість Кобзаря, але з роками вона набула нових, майже пророчих сенсів. Його улюблений твір – «Мені тринадцятий минало». Здавалося б, дитяча поезія, сповнена пасторальних образів, але саме вона викликає у студента найсильніші емоції.
«Чому саме він? Важко відповісти однозначно, – ділиться думками Михайло. – Але щороку в ці березневі дні, коли вшановуємо Кобзаря, мені хочеться перечитувати саме ці рядки. Можливо, тому, що вони про ту втрачену ідилію, про чисту любов до землі, яку в нас намагаються відібрати. Шевченко писав у часи кріпацтва, і дивовижно, наскільки актуальним він є нині. Ті самі проблеми, той самий ворог, ті самі наміри поневолити нас. Але й та сама незламність».
Михайло каже, що тепер слова Пророка на слуху в кожного: від малечі до сивочолих воїнів у задимлених окопах. Військові, відбиваючи пекельні атаки, крізь стиснуті зуби повторюють: «Борітеся – поборете, вам Бог помагає!». Це універсальний код витривалості.
Вибір майбутньої спеціалізації у Михайла теж продиктований часом – ортопед-травматолог. Він не шукає легких шляхів у медицині. Його мета – бути там, де він найбільш потрібний. Студент планує проходити інтернатуру в одній з прифронтових військових лікарень. «Прагну бути ближче до фронту, допомагати нашим захисникам. «І чужому научайтеся, і свого не цурайтеся», – писав Шевченко. Але сьогодні я певен: треба робити ставку на своє, рідне. Розвивати нашу медицину, популяризувати нашу культуру. У мене була і є можливість виїхати за кордон, де небо спокійне. Але воно не рідне. Я зробив свій вибір на початку повномасштабної війни й нізащо його не зміню», – твердить Михайло Максімчук.
Михайло не один – уся його група складається з вимушено переміщених осіб. Їх об’єднує спільна мрія: повернутися додому, де «врага не буде, супостата», а буде мирне майбутнє.
Оксана Дидик: мистецтво як духовний протез і «Кавказ» як дзеркало сучасності
Оксана Дидик, студентка 4-го курсу спеціальності «Фізична терапія, ерготерапія», розглядає боротьбу через призму відновлення – як фізичного, так і духовного. Її батько також на фронті. Для Оксани творчість Шевченка стала невід’ємною частиною особистої терапії. Вона переконана: мистецтво – це особлива форма зброї, яка не вбиває, а дає сили жити.
«Мистецтво не має калібрів, але воно має слово, звук та образ, – розмірковує Оксана. – Воно не тікає від болю, а осмислює його. Коли людина знаходить вірш, який відгукується в її душі, вона відчуває, що не одна у своїх переживаннях. Це і є та внутрішня опора, яка дозволяє тримати стрій».
Для Оксани найактуальнішим твором Кобзаря нині є поема «Кавказ». Студентка вважає її справжнім пророцтвом. У спробах ворога знищити нашу ідентичність вона впізнає ті самі методи, які описував Шевченко понад півтори століття тому. Лицемірство агресора, який виправдовує руйнування «вищими цілями», звучить нині так само огидно, як і тоді.
«У «Кавказі» Шевченко викриває тих, хто несе «порядок» через кров і вогонь. Але головна ідея твору – незламність народів. Образ Прометея, якого щодня дзьобає орел, але не може випити його живу кров, – це ми, українці. Ми втрачаємо найкращих, нам боляче, але наш дух неможливо знищити. Слово Шевченка змінює свідомість, а свідомість – це те, що робить нас непереможними».
Оксана підкреслює, що боротьба має бути не лише фізичною, а й духовною. Як майбутня реабілітологиня, вона розуміє: щоб вилікувати тіло, потрібно мати волю до життя. Творчість допомагає впорядковувати думки, проживати біль і не дозволяти йому руйнувати людину зсередини. «Слова «Борітеся – поборете» – це не просто заклик до дії, це нагадування про те, що справжня перемога починається всередині людини. Творчість дозволяє залишатися людьми навіть у найтемніші часи».
Аліна Кнапик: від шкільних читань – до прапорів пам’яті та місії Червоного Хреста
Аліна Кнапик, студентка 3-го курсу факультету медсестринства, родом з мальовничої Білогородки, що на Хмельниччині, пройшла шлях від дитячого захоплення поезією – до активного волонтерства. Вона згадує, як у молодших класах гордо цитувала «Причинну» та «Садок вишневий коло хати», відчуваючи дивну, ще не до кінця усвідомлену, гордість за те, що такий Пророк – українець.
Нині для Аліни Тарас Шевченко – це не лише про культурний скарб, а про обов’язок. Трохи більше року тому в її родину прийшла велика біда: на полі бою безвісти зник її хрещений батько. Ця особиста трагедія стала поштовхом до масштабної волонтерської діяльності. Дівчина не могла сидіти склавши руки. Аліна почала брати участь в акціях пам’яті, знайомитися з волонтерами з усієї країни. «Ми виготовляли великі прапори, на яких розміщували фотографії безвісти зниклих героїв. Ці стяги нині мандрують за кордоном – в Європі, Америці, аби світ бачив обличчя нашого болю й знав, скільки зла приніс ворог на нашу землю», – зазначає Аліна.
Чорним днем для студентки стало 19 листопада – день, коли ворожа ракета вбила й скалічила багатьох людей у Тернополі. Саме тоді Аліна прийняла остаточне рішення: вона мусить робити ще більше. Дівчина приєдналася до команди Червоного Хреста, підписала офіційні документи й тепер поєднує навчання з важкою, але вкрай важливою волонтерською роботою.
Для Аліни зараз особливо резонують рядки Кобзаря, які звучать, як напуття для кожного медичного працівника та волонтера: «Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!» з поеми «Сон» та з поезії «До Основ’яненка»
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!».
Аліна переконана: медсестринство – це не лише про процедури чи маніпуляції. Це про здатність співпереживати й боротися за кожне життя, навіть коли здається, що сили вичерпані. Саме в цьому вона вбачає виконання заповіту Шевченка.
Спадщина, що гартує крицю
Михайло, Оксана та Аліна – це три різні грані одного покоління. Покоління, яке зустріне 212-ту річницю Кобзаря не у святкових залах, а в лікарнях, волонтерських центрах і з думками про фронт.
Що ж робить слова Тараса Шевченка такими живими у 2026 році? Мабуть, те, що він не просто писав вірші, – він формулював рецепт національного виживання. «Борітеся – поборете» – це формула, де зусилля помножені на віру завжди дорівнюють перемозі.
Для студента-медика боротьба – це боротьба за здоров’я нації. Для волонтера – це боротьба за пам’ять. Для кожного з нас – це боротьба за право бути господарем у власній хаті, де, за пророцтвом Тараса, обов’язково «буде син, і буде мати, і будуть люде на землі».
Цьогорічні Шевченківські дні – це чергове нагадування: ми не маємо права на втому. Ми не маємо права покладатися лише на когось іншого. Кожен на своєму місці – зі скальпелем у руках, з книжкою чи з волонтерським набором – має докладати максимум зусиль. Лише так зможемо вибороти наше вільне небо. Лише так ми станемо гідними нащадками того, хто присвятив усе своє життя мрії про незалежну Україну.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО