Випускники нашого університету з успіхом освоюють закордонний медичний простір. Одна з країн, куди найчастіше виїздять на роботу молоді фахівці – Чеська Республіка.
Вісім років тому колишній випускник ТНМУ Василь Беган поїхав до цієї країни зі сподіванням влаштуватися там лікарем. Нині він заступник завідувача урологічного відділення однієї з клінік міста Табор, що на півдні Чехії.
– Пане Василю, чи важко було інтегруватися в тамтешню охорону здоров’я?
– Після закінчення Тернопільського медичного університету в мене був певний досвід роботи в Україні – спочатку працював хірургом у Фастівській райлікарні на Київщині, а коли замешкав в Тернополі, то –онкологом три роки. Кар’єру в Чехії розпочав як уролог, бо ця спеціалізація мені подобалася ще з університету, адже вона дотична до хірургії. Місце уролога з’явилося в клініці міста Табор і коли мені запропонували, я відразу ж погодився. У Чехії на відміну від України, коли ти на завершенні навчання, то можеш вибрати саме ту спеціальність, яка тобі подобається, до якої в тебе лежить душа. Не потрібно знайомств, блату, є можливість займатися тим, що найбільше до душі. Крім того, людина не прив’язана до місця помешкання, вона може поїхати у будь-який куточок країни, де є для неї місце праці. Так трапилося й у моєму випадку, коли знайшлося місце уролога в клініці Табора, що на півдні країни, за сто кілометрів від Австрії. Загалом у багатопрофільній клініці цього міста працює десять українських лікарів. На наших медиків у Чехії значний попит. Місцеві лікарі виїжджають у країни з більшою зарплатнею – Великобританію, Австрію, Німеччину. Втім, незважаючи на це, професія медика в цій країні досить престижна, тому й працювати тут надзвичайно комфортно.
– Як ви нострифікували диплом і підтвердили фах лікаря? Чи складно це вам далося?
– Щоб нострифікувати диплом, не потрібно спеціально їхати до Чехії, це можна зробити навіть з України, надіславши переклад додатку до диплома та заяву до Карлового університету в Празі. Тобто це суто формальна річ, коли «звіряють» кількість дисциплін українського та чеського вишу на той час, коли я проходив навчання. Далі за планом – складання іспиту, який був умовно поділений на дві частини: перша – тести з медицини, де є питання з різних медичних дисциплін та на знання чеського медичного законодавства. Потрібно було проштудіювати чимало спеціалізованої літератури, аби мати уявлення щодо організації охорони здоров’я в Чехії, скажімо, як працює страхова медицина, як організована робота страхових медичних кампаній тощо. Після успішного складання цього іспиту – п’ятимісячна практика, яку можна пройти в будь-якому медичному закладі на базі якогось відділення, але з тих, що пройшли акредитацію. В такому відділенні повинна бути певна кількість атестованих лікарів, які володіють певними методиками, виконують достатній спектр оперативних втручань. Спеціальна комісія Міністерства освіти акредитує медичний підрозділ і лише в такому відділенні можна працювати та готуватися під наглядом якогось атестованого лікаря до подальших екзаменів.
Тестовий іспит я склав добре, а от з усним довелося дещо складніше, бо, по-перше, потрібно дуже добре володіти чеською мовою, а також згадати все те, що вивчав в університеті багато років тому, а коли ж це робити, якщо зранку до вечора, по суті, в клініці – хіба увечері або й вночі. Іспит відбувався зі складання чотирьох дисциплін: внутрішніх хвороб, акушерства та гінекології, педіатрії й хірургії, до того ж упродовж одного дня. Всього було підготовлено десять білетів, хірургія та гінекологія мали по два питання, а з терапії та дитячих хвороб – по три. Але це не означає, що екзамен обмежується лише тими запитаннями, що в білеті. Адже викладач може запитувати, що завгодно, коли розпочинається розмова однією темою, а завершується цілком іншою. З першого разу скласти такий іспит вдається не всім. Зазвичай, коли ідуть випробування, то з десяти чи п’ятнадцяти трапляються лише один чи два щасливчики.
– Як ставляться чеські лікарі до українських колег? Чи не виникає в наших медиків комплексу меншовартості?
– Спочатку, звісно, була деяка настороженість, особливо, коли наші лікарі почали масово виїздити з України, але з часом ставлення змінилося. Зрозуміло, що цей період становлення нелегкий у будь-якій країні. Я ж створив для себе таку програму-мінімум: спочатку оволодіти чеською так, аби грамотно нею розмовляти, бо комунікація – один з головних чинників у медицині. Знайшов вчительку чеської мови та двічі на тиждень ходив на зняття після роботи. Знання мови стало одним з місточків для налагодження стосунків з колегами й пацієнтами. Щоправда, упередженого ставлення чи зверхності у стосунках між іноземцями та місцевими лікарями немає. Що ж до авторитету, то чим, як не ефективною працею його можна завоювати. Українці працюють багато, сумлінно й завдяки цьому вливаються в уже сформований колектив і так стають «своїми». У мене чудові рівні стосунки з чеськими колегами, ми радимося, на рівних обговорюємо складні випадки, я можу в будь-який час комусь зателефонувати та знаю, що це нікому не створить жодних проблем.
– Де більше відчувається конкуренція між колегами – в Україні чи в Чехії?
– У Чехії, як, зрештою, й у багатьох країнах Євросоюзу створені медичні самоврядні організації. Існують вони не на папері , а в реальному часі. Чеська «Лекарська комора» – це самоврядна організація, яка стоїть на захисті інтересів лікарів. Особливістю її є те, що представництво на конференцію, яка обирає керівні органи, формують як регіональні комори, так і асоціації лікарів за спеціальностями. Членство в «Лекарській коморі» добровільне. Якщо ти є визнаний у Чехії лікар, то маєш повноцінне право зареєструватися в цій організації. Щорічно сплачуємо членські внески, на які, власне, й зорганізовують навчання лікарів, нас запрошують на мініконгреси, майстер-класи та інші заходи для підвищення кваліфікаційного рівня. Ця організація представляє інтереси лікарів на рівні держави.
– Яким є соціальний статус лікаря в Чехії?
– У Чехії зарплатня лікаря-початківця без стажу роботи стартує від півтори тисячі євро. Лікар же в Україні заробляє майже вдесятеро менше. З часом ця цифра зростає, відтак зарплатні стає цілком достатньо, щоб і належно прожити, і ще й заощадити. До того ж чеські клініки забезпечують наших медиків житлом, за оренду якого вони платять мінімальну ціну. Дбає лікарня також про харчування своїх працівників – роботодавець бере на себе половину витрат за обіди.
– Хто оплачує безперервний професійний розвиток лікарю в Чехії?
– До цього питання в кожному медичному закладі свій підхід. Все залежить від того, як укладений твій контракт з лікарнею. Скажімо, в деяких медичних закладах можуть запропонувати оплатити курси підвищення кваліфікації, але навзамін поставити певні вимоги, скажімо, відпрацювати в цій лікарні п’ять років. Є лікарні, які не висувають жодних вимог і лікар самостійно оплачує своє безперервне навчання, згодом проходить атестацію й таким чином є незалежним від медичного закладу. Вступивши до «Лікарської палати» вже там може продовжувати своє навчання. Є установи, які оплачують курси підвищення кваліфікації та нічого за це не вимагають, як у тій лікарні, де я працюю. Щодо самого алгоритму підтвердження лікарської кваліфікації, то після нострифікації диплома та успішного складання іспитів, необхідно подати заяву до якогось з медичних університетів Чехії із зазначенням спеціальності, приміром, педіатрії, гінекології чи урології. А у відповідь з університету приходять прописані настанови, щось на кшталт програми чи дорожньої карти, де вказані всі пункти, за якими потрібно готуватися вже у практичному вимірі. Цей період ти перебуваєш у статусі «кменового доктора», тобто це базисний етап перед складанням екзамену зі спеціалізації. Розпочинається він з того, що спочатку по два місяці потрібно пройти стажування чи двомісячну практику в трьох відділеннях – терапевтичному, хірургічному та реанімаційному. Загалом це забирає шість місяців, але потрібно ще й одночасно працювати в тому відділенні, що належить до тієї спеціалізації, яку обрав. Там уже довіряють виконувати певні маніпуляції, асистування під час операцій, проведення інвазивних обстежень тощо. В урологічому відділенні, де я проходив свої перші університети, потрібно було добре набити руку на виконанні цистоскопій, проведенні ультразвукових обстежень, біопсій, та іншого. Завершальним етапом є іспит, щоправда, в усіх він зорганізований по-різному. В декого це тестовий екзамен, у мене, скажімо, був усний екзамен, на якому мені запропонували вирішити ситуаційні завдання, які зазвичай трапляються в урологічній практиці. Після успішного завершення цього іспиту мені видали підтвердження, що я є «кменовим доктором», що додає суттєвих бонусів до зарплатні. Щодо атестації, то її можна пройти й відразу, а можна через рік чи два. Але атестований лікар – це насамперед самостійний лікар у тому сенсі, що він сам виконує всі необхідні процедури чи операції, а не під наглядом наставника чи завідувача відділення, як це у «кменового доктора». Атестують лікаря в Чехії один раз і вже не потрібно підтверджувати цей статус, на відміну від України.
– Чи не плануєте повернутися до рідних країв?
– За рідним краєм, своєю малою батьківщиною, й справді, є деяка ностальгія, бо тут мої рідні, друзі. Побував нещодавно в літній відпустці в отчому домі. В українську ж медицину повертатися наразі не планую, але дуже хочеться, аби вона досягла європейського рівня, а статус та повага до лікаря стала головним пріоритетом держави.
Лариса ЛУКАЩУК