Нині він керівник Тернопільського перинатального центру «Мати і дитина», а в минулому – студент нашого університету. Недарма кажуть, що успішні випускники – найкращий «знак якості» навчального закладу. Разом з Віктором Овчаруком спробуємо відмотати життя на кілька років назад, щоб згадати, як розпочинався його шлях у медицину.
– Вікторе Вікторовичу, вибір майбутньої професії – ваша мрія чи так склалися зірки?
– Це, мабуть, наше спільне сімейне рішення. Батьки, вочевидь, бачили мої здібності й саме вони підштовхнули мене обрати медичну спеціальність. Хоча в нашій родині ніхто не мав стосунку до цієї професії. Мати працювала бухгалтеркою у колгоспі, а батько – вчителем у сільській школі. Після закінчення 8 класу я вступив до Чемеровецького медичного училища на Хмельниччині. Саме там пізнавав перші ази медичного фаху. Скажу відверто, щоразу мені більше подобалося. Я почувався у своїй стихії. Коли отримав диплом фельдшера, мене скерували на роботу за спеціальністю у село Комарівка Нетішинського району. Тоді придбав собі велосипед, аби за потреби їздити на виклики. Коли добре вивчаєш село, то знаєш якими манівцями швидше дістатися до пацієнта. Це, звичайно, траплялося в екстрених випадках, а в більшості люди самі приходили за допомогою до медпункту.
– Багато лікарів переконані, що саме у селі молоді спеціалісти проходять справжнє бойове хрещення, згодні з цим?
– Без сумніву. Особливо у віддалених селах. Саме тут проходиш неабияку школу випробування. Там треба вміти робити все, навіть те, що повинні виконувати лікарі. Випадки трапляються дуже різні, а допомогу слід надавати негайно, наприклад, штучну вентиляцію легень чи інші критичні стани, коли йде рахунок на хвилини. Немає часу чекати на «швидку», рятувати людину треба вже. Тоді ти швидко мобілізуєшся і згадуєш все, що тебе вчили викладачі. Звісно, як молодий спеціаліст, переживаєш, але в тебе немає часу на роздуми. Пригадую, літня жінка втратила свідомість, вона жила на краю села, то я боявся, що не встигну до неї доїхати та вчасно надати допомогу. Та, на щастя, все обійшлося. Причиною її стану стала аритмія. Потім жінка продовжила лікування у стаціонарі.
– У Комарівці ви пропрацювали рік. Чому вирішили продовжити навчання?
– В один момент я збагнув, що хочу йти далі вчитися та вдосконалювати власні знання. Фаху фельдшера мені стало замало. Успішно склав іспити до ще тоді Тернопільського медичного інституту. Так розпочалася нова сторінка мого життя. Тішуся, що мав нагоду запозичувати досвід у найкращих викладачів, науковців і професорів. Дехто, на жаль, уже пішов у засвіти. Але їхні поради пам’ятаю досі. Для студента важливо мати правильних наставників. Професія лікаря непроста, тут не можна схибити й зупинятися на досягнутому. Постійно слід здобувати знання та вдосконалюватися. Головне не розгубити все те, що дали тобі в альма-матер.
– Ви відразу мали на меті стати лікарем-акушером-гінекологом?
– Я не прагнув стати акушером-гінекологом, більше скажу, навіть не мріяв. Це професія радше обрала мене сама. Для звичайного сільського хлопця потрапити у цю галузь тоді було непросто. На інтернатуру мене скерували до пологового будинку в Кам’янці-Подільському, як майбутнього лікаря-анестезіолога. Приїхавши туди, тодішній головний лікар сказав, що немає вакантної посади анестезіолога, а є лише акушера-гінеколога. Так і я став акушером-гінекологом.
– Чому повернулися до Тернополя?
– Тебе завжди тягне до того місця, де ти провів багатого часу, набув друзів, маєш багато колег. Окрім того, я проходив тут очний цикл навчання. Після завершення інтернатури працював лікарем у жіночій консультації при пологовому будинку другої міської лікарні Тернополя, а пізніше у стаціонарному відділенні. Мені на той час дуже пощастило з наставником. Я працював під керівництвом Богдана Омеляновича Ониськіва, який на той час очолював перинатальний центр. Він мене багато навчив. Досі пам’ятаю, як провів перший кесарів розтин. Дуже хвилювався. Не забуду тоді слова Богдана Омеляновича: «Або ти збираєшся та оперуєш, або все життя так і працюватимеш лікарем у жіночій консультації». Це стало великим стимулом. На початку своєї лікарської практики старався брати якнайбільше нічних чергувань, щоб постійно вдосконалюватися. Коли тепер, вже як керівник, бачу наполегливу роботу молодих лікарів, їхній запал, наполегливу роботу, я їм даю можливість поступово переходити до складніших випадків оперативних втручань. Маємо виховувати справжніх фахівців, передавати свої знання, бо час швидко минає й треба встигнути підготувати нове покоління лікарів. Якщо не робитимемо цього, то залишимо після себе руїни.
– Ваша особиста формула успішної роботи лікарів?
– Передусім, це має бути командна робота. Одна людина не може знати все. Це неправильно та нереально. Треба вміти консолідувати людей, щоб почути думку всіх. Скажу відверто, в час пандемії це особливо стало нагальним питанням. Коли в нас траплялися випадки захворювання вагітних на коронавірус, ми щодня збиралися з колегами, радилися, як правильно діяти. Це дуже допомагало. На базі нашого центру працюють також дві кафедри медичного університету, де є науковці, професори, які допомагають у лікувальному та діагностичному процесі.
– Прогнозують ще одну хвилю пандемії, перинатальний центр готовий до цього?
– Так, маємо все необхідне обладнання, розроблений алгоритм дій щодо надання допомоги таким жінкам.
– Зараз лікарям важче працювати, зросла кількість складних випадків, аніж, скажімо, двадцять років тому?
– 2008-го, коли я прийшов працювати в управління охорони здоров’я облдержадміністрації, то в області на рік було 12,5 тисяч пологів, торік – 7,5 тисяч. Мало не на половину впала народжуваність. Додам, що така ситуація не лише на Тернопільщині, а й у всій Україні. Відтак порівнювати складність випадків недоречно. Раніше їх було набагато більше, через велику кількість пологів. Зараз, щоправда, є різні новітні технології, які дають змогу лікарю зробити детальне обстеження вагітної та виявити вади розвитку плода на ранніх термінах. А перед складними пологами добре підготуватися та врахувати усі можливі ризики.
– Знаю, що навіть будучи головою Тернопільської обласної ради, ви не покидали лікарської практики. Ніколи не рахували скільки пологів прийняли від початку вашої кар’єри?
– Ні, не рахував. Для мене навіть не важливо, хто народився – хлопчик чи дівчинка. Головне почути перший крик дитини. Я добре пам’ятаю свій рекорд. 3 січня 2008 року з 5 години вечора до 5 години ранку я прийняв 13(!) пологів. А ще був малюк вагою 5200 грамів. Такі випадки ніколи не забуваються.
– У жовтні буде рік, як ви очолили перинатальний центр «Мати і дитина», якими здобутками можете похвалитися?
– Ми створили п’ять палат покращеного планування. Там умови наближені до домашніх: є своя кухня, холодильник, телевізор, двоспальне ліжко, санвузол. Плануємо поступово збільшувати таку кількість палат, адже нам важливо, щоб матір і дитина почувалися комфортно у стінах нашого центру.
Радію, що маємо необхідну матеріально-технічну базу для надання допомоги вагітним, породіллям і новонародженим. Нещодавно відкрили оновлене відділення ранніх термінів вагітності, яке розраховане на 20 ліжко-місць. Там усі умови для жінок, які мають певні труднощі на ранніх етапах вагітності. Хочемо, щоб вагітні почувалися захищено у стінах нашого перинатального центру.
Замість реєстратури в нас працює цілодобова рецепція. Тобто консультація працює з 8 ранку до 20 години – у дві зміни. Це ж стосується кабінетів УЗД. Вони працюватимуть ще й у суботу до 13-ої години. Це робиться для того, аби кожен пацієнт мав доступ до надання медичної допомоги в комфортний для нього час.
– Над чим зараз працюєте?
– Над створенням клініко-лабораторного центру. Кожна жінка, яка звертається за допомогою до нас, має отримати увесь необхідний спектр послуг. Кваліфіковані кадри в нас є, тому невдовзі нам вдасться втілити задумане. Крім того, незабаром у нас з’явиться мамограф. Жінки після 40 років мають в обов’язковому порядку проходити мамографію. Мало того, хочу зробити так, щоб це обстеження було безкоштовно. Маємо повернути відповідальність краян за власне здоров’я.
– Чим пишаєтеся?
– Нашим відділенням дитячої реанімації. Дуже важливо надати вчасну кваліфіковану допомогу передчасно народженим діткам у перші хвилини їхнього життя.
Маємо можливість виходжувати малюків вагою 540 грамів.
Коли я став керівником перинатального центру, зіткнувся з проблемою. В мене було багато вакансій в цьому відділенні. Щоб змінити ситуацію, я підняв зарплатню. Повірте, люди які там працюють, справжні герої. Виходжувати таких малят дуже непросто.
Наш перинатальний центр займає друге місце в Україні щодо знеболення пологів. Жінки, які мають низький поріг чутливості, не хочуть терпіти й віддають перевагу саме епідуральній анестезії. Співпрацюємо з американською школою акушерів-гінекологів та анестезіологів, які передають нам свій досвід зі знеболення та підбору дози.
Пологи зі знеболенням відбуваються краще. Коли жінка відчуває біль, вона затиснена, а це водночас впливає на момент відкриття шийки матки. Варто зазначити, що за досвідом американських колег, епідуральна анестезія не впливає на дитину. Так само міфом є те, що в майбутньому жінка потерпатиме від певних ускладнень. У нашому центрі епідуральне знеболення відбувається під УЗД-контролем. Жінка сама обирає, як краще їй народжувати, ми пропонуємо лише альтернативу.
– Ваша мрія як керівника?
– Створити всі умови, щоб наш перинатальний центр був європейського зразка. Стараємося постійно запозичувати досвід іноземних колег і тримати руку на пульсі всіх медичних новацій. У нас є багато напрацювань і кваліфіковані фахівці, які не зраджують своєму фахові. Гадаю, невдовзі нам вдасться втілити задумане. Разом з такою командою нам будь-яка вершина під силу. У медицині головне триматися разом і підтримувати одне одного. А я, як керівник, зроблю все для того.
Мар’яна СУСІДКО.
Світлина Яніни ЧАЙКІВСЬКОЇ