Ще на початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну в нашому університеті запрацював волонтерський центр, куди надходить допомога чи не з усього світу. Серед тих, хто активно підтримує своїх земляків в Україні, – власниця сімейної Української ресторації «Prosperity» пані Галина Косинська, яка нині мешкає в Лондоні. Завдячуючи її зусиллям, від Inter-national Assistance Head-quarters for Ukrainians, Української ресторації «Prosperity», волонтерів і небайдужих громадян Великобританії до України надійшло 46 вантажівок гуманітарної допомоги.
– Пані Галино, розкажіть трохи про себе. Народилися ви на Тернопільщині, а як доля закинула до Великої Британії?
– Моє коріння на Тернопіллі, я народилася в місті Бережани, згодом закінчила Львівський торгівельно-економічний інститут і працювала ревізором Закарпатської області. Далі мій шлях проліг до Запоріжжя, там одружилася, відкрила власний ресторанний бізнес і народила сина. Через сімнадцять років переїхала до Лондона, тут мешкала мамина сестра, отож спочатку я в неї оселилася. 2005 року зустріла свого другого чоловіка, він також родом з Тернополя, але, як відаєте, доля звела нас аж у британській столиці. Вже сімнадцять років разом. За цей час усякого довелося спробувати на чужині – працювала на різних роботах, спочатку навіть прибиральницею була, бо український диплом про вищу освіту тут не має жодного значення.
Моя кар’єра в Лондоні розпочалася з посудомийниці, це вже згодом я стала шефом у турецькому ресторані. Відтак запросили в ресторан «Лібанон» (це такий штат в Азії,) але пропрацювала там недовго, бо не покидала думка відкрити власний бізнес. «Чому те, що роблю для когось, я не можу робити для себе?» – не давала спокою моя підприємницька жилка. Спробувала – й у мене вийшло. 12 років минуло відтоді, як я відкрила власний ресторан української кухні в доволі престижному районі Лондона. Переважна більшість мешканців – це місцеві жителі, тобто британці. Для них страви нашої автентичної кухні були, мов диковинка, вони навіть не чули про Україну, хтось навіть гадав, що така країна є в Африці. Коли ж мовила, що Україна в Європі, то вони вважали, що це росія. Так завдяки українській кухні більшість дізналася про Україну.
– Як сприйняли страшну звістку про повномасштабне вторгнення росії в Україну?
– Ніколи не забуду цю дату – 24 лютого, коли син розбудив мене о п’ятій ранку словами: «Мамо, в Україні війна». Звістка про початок російської агресії в Україні приголомшила, здавалося, що громовиця влучила у саме серце. Душа заливалося кров’ю, коли дивилася новини з рідної сторони. Насилу опанувала себе, зібралася й пішла на роботу, відчинила ресторан, але думки роїлися в голові, не знала, що маю робити. Далі ж трапилося те, на що аж ніяк не сподівалася – зі словами підтримки до нашого закладу почали тягнутися люди з усіх околиць, бабусі з дідусями, діти, знайомі та наші клієнти. Несли квіти, якісь речі та складали їх під вікнами. Згодом з’явився мер міста та депутатка від нашої мерії в парламенті, які запропонували свою допомогу. Я так розчулилася, хоча в той момент ще й не розуміла, а чим насправді вони можуть мені допомогти – війну ж не зупинять? Сумніви розвіяли самі люди. Вони принесли стільки всіляких речей – дитячий одяг, медикаменти та засоби гігієни, харчі, які заполонили майже увесь ресторан, місця не вистачало. Допомога прибувала з такою швидкістю, що ми зсунули столи в залі, а потім взагалі їх винесли, щоб вивільнити більше місця, а згодом і ресторан закрили. В перші дні було зібрано 13 вантажівок гуманітарної допомоги. Далі – ще більше. Англійці дуже пройнялися ситуацією в Україні – мерія одразу ж відреагувала та оголосила про збір коштів. Аби оплатити відправлення вантажівок до України, наші музиканти розпочали організацію концертів у пабах, працівники школи, парафіяни ірландської церкви прийшли з грошима. Велику підтримку отримали від бізнес-структур нашої громади. Коли підприємці побачили, що я зачинила власний ресторан, то зібрали необхідну суму для оплати оренди, зарплатні мені й працівникам на час простою. У мене сльози потекли, коли почула про це, уявіть, англійські бізнесмени запропонували мені допомогу! Майже всі мешканці нашої громади дуже активно підтримують українців. Але це не дивно, бо волонтерство є стилем життя багатьох англійців. Волонтерять тут усі, незалежно від соціального статусу чи посади. Мені спочатку було дуже дивно споглядати, як працівники мерії чи високостатусні податківці, банківські працівники їдуть працювати в госпіс, прибирати території тощо. І не лише працею допомагають, а й витрачають на доброчинність чималі гроші. Створюють волонтерські групи, де спілкуються, «розписують» години, це цілий процес.
– Так і ви долучилися до цієї високої місії – бути волонтером.
– Коли твоя країна в біді, то часу на роздуми – впораєшся з цим чи ні, немає, просто робиш. Але наразі я й не уявляю собі іншого життя. Пригадалося, як у перші дні люди вишиковувалися в черги до нашого ресторану, йшов дощ, була холодна погода, але вони стояли з пакетами в руках. То хіба я могла вчинити інакше?! Мій робочий графік зараз не те, що змінився, його взагалі немає, на сон у мене лише чотири години на добу. Живу тепер у цілком іншому вимірі – координую рух вантажівок, стежу за тим, як вони «розвантажуються», хтось телефонує з Нідерландів, бо не може вибратися, комусь потрібна допомога на англійському кордоні, когось не пропускають на митниці, сотні запитань на день, і на всі потрібно знайти відповідь. Телефонують бізнесмени, працівники зі складів, де завантажують речі чи якісь продукти, в мене зараз просто шалений ритм життя, але я знаю, для чого це роблю. Дуже важливою ланкою в цьому масштабному процесі є організація логістики, це те, що мені довелося вивчати, бо ж зібрати гуманітарну допомогу – лише частина справи, потрібно доправити її до пункту призначення. Тому дуже вдячна людям, які організували склади та волонтерські центри в Тернополі, Бережанах, Івано-Франківську, Львові, звідки допомога вже надходить до гарячих точок України. Скажімо, минулого тижня ми відправили 12 вантажівок, які поїхали до Тернополя та Львова, бо саме в цих містах на складах є відповідна техніка, так званий елеватор для розвантаження великогабаритних вантажів. Намагаємося все швидко розподілити так, аби вантаж не затримувався на складах. Уся допомога розсортована по пачках, які ми для зручності підписуємо, скажімо, сухі продукти, памперси, речі для дітей, речі для дорослих, їжа для дітей, їжа для дорослих, ліки і т. д. Дуже багато пакунків, які потім наші волонтери розвозять власним транспортом, ми готуємо спеціально на передову для солдатів – енергетичні батончики та напої, ліки, натільну білизну, індивідуальні аптечки, продукти та інші потрібні речі.
– Напевне, й ваша сім’я також живе нині за волонтерським графіком?
– У мене дуже дружня родина й, певна річ, чоловік і син також долучилися до цієї справи. Мій чоловік узяв на себе організацію транспорту, логістику. Моє завдання – розпорядитися, що куди покласти. Скажімо, до вантажівки, яку скеруємо до Івано-Франківська, потрібно завантажити дитячий одяг, харчування, памперси, бо там нині біженці з дітьми. До Миколаєва поїдуть речі для дорослих, бо більшість дітей вже евакуювали. Чоловік допомагає власноруч завантажувати фури, не цураються цієї роботи й хлопці, які працювали раніше охоронцями в нашому ресторані, приходять англійці, менеджери великих фірм. Син наразі дуже завантажений на роботі, він – психолог й працює з дітьми-аутистами, але щонеділі із самого ранку є вже у ресторані й також допомагає. Кожен день нашої сім’ї наразі розписаний погодинно. Часу на відпочинок, на жаль, немає, але є інше – відчуття того, що кожна хвилина нашої праці не надарма, вона наближає нас до перемоги. До речі, сьогодні відкриваємо соціальний клуб – «Привіт, я з України!», який створили для людей з гарячих точок. Запросили соціальних працівників, адвоката, які надаватимуть консультації, розповідатимуть про їхній статус у Великобританії, роз’яснюватимуть права, відповідатимуть на запитання. Також прийшли волонтери, які навчатимуть англійської мови. Один англійський підприємець зголосився раз на тиждень організовувати для українців доброчинні обіди. Щира душа англійців просто вражає. Нещодавно підійшов чоловік з нашої громади й запропонував, щоб я напередодні Воскресіння Христового підготувала для своїх співвітчизників пасхальні набори, він хоче оплатити майже сотню кошиків. Взагалі ж наша громада дуже дружня, якщо в когось біда, то всі намагаються допомогти. І це не одномоментний порив чи, як у нас кажуть, «гра на публіку», мовляв подивіться, який я співчутливий, ні, це такий спосіб їхнього співжиття в громаді, суспільстві. Це високий рівень культури. Тому всі слова вдячності, які наразі переповнюють моє серце, адресую нашим доброчинцям – усьому товариству громади, простим англійцям і високопосадовцям, які не цураються завантажувати автівки, витрачають на це власні сили та час. Це свідчить про їхню глибоку духовність та є ознакою високоморальності суспільства. Хочеться, аби ті найкращі риси духовності, поваги до почуттів іншої людини, які в кожного англійця закладені ще змалечку, стали добрим прикладом для наших людей. Коли бачиш, з якою повагою, толерантністю людина ставиться до почуттів іншого, як поважають тут чужу працю, то, здається, інакше й бути не може. Я дуже часто спостерігала це у своєму ресторані, коли приходили сім’ї з дітьми, бабусі з онуками, молодь. Здається, що все суспільство запрограмоване на здатність чинити так, аби тому, хто поруч, було добре. Вони просто не уявляють, як може бути по-іншому, бо з дитинства так навчені. Знаєте, тут навіть безхатьки й ті особливі. Якось зайшли до мене в ресторан. Подумала, що зараз насмітять, порозкидають посуд і підуть. Вони ж чинно пообідали, попросили рахунок, щоб оплатити, подякували й пішли собі. Вже потім дізналася, що в багатьох з них це наразі такий стиль життя – побути у статусі безхатченка, серед них є професори, бізнесмени й доволі не бідні люди. Про тих, у кого й справді немає грошей, чи хто позбувся роботи, держава піклується, видає потрібну суму на місяць, оплачує певні послуги, вони навіть мають можливість відвідати спа-салон.
– У кожної людини є власна мрія, розкажіть про свою?
– Хочу повернутися до звичного ритму життя, відчинити двері власного ресторану. Мрію, аби в Україні завершилася ця кровопролитна війна, яка принесла стільки горя моєму народові, підірвала економічну стабільність багатьох країн Євросоюзу. Увесь свідомий світ нині живе в очікуванні завершення цієї страшної події ХХІ століття. Щоб більше ніколи не повторилася трагедія Бородянки, Бучі, Гостомеля, Маріуполя, які через війну стали відомими на увесь світ. Аби Харків та інші міста відновили та повернули до життя. Зараз найголовніше для нас – вигнати ворога, всі про це мріють. Хотілося б, аби високопосадовці в Україні були ближчими до простих людей, позбулися навколо себе охоронців, жили так, як їхні британські колеги. Борис Джонсон несе тацю з кавою для журналістів та їде вулицею на велосипеді без охорони. Член англійського парламенту власноруч завантажує в моєму ресторані гуманітарну допомогу для українців, а директор банку та мільйонер у спортивному костюмі йому допомагають. Потім разом з іншими волонтерами п’ють каву в нас за столом. І це не задля рекламного фото в глянцевому журналі чи репортажу в телеетері, а чиста правда й англійська реальність. Якщо так буде і в Україні, то я можу бути впевнена за свою Батьківщину. А ще коли на власні очі переконаюся, як депутати та можновладці відновлюють країну після війни – власноруч розгрібають завали, саджають дерева й узагалі щось роблять не для себе, а для держави, скажімо, борються з корупцією, то повірю, що країна змінилася. Моя мрія – бачити Україною вільною від російського агресора та оновленою. Гадаю, що це мрія всіх моїх співвітчизників. І хоча нас нині розділяють тисячі кілометрів, але моє серце й душа, як і в кожного українця у Великій Британії, нині з Україною.
КОМЕНТАР
Дарія ПОПОВИЧ, завідувачка кафедри фізичної терапії, ерготерапії та фізичного виховання ТНМУ, професорка:
– Галина Косинська – подруга моєї юності й мені дуже приємно зізнатися, що я надзвичайно дорожу цією дружбою. Справжня вона чи ні, показують вчинки й, звісно, час. Наші стосунки витримали все – невдачі, життєві випробування та кордони, біль втрати, але, незважаючи на всі випробування, залишилися міцними.
Моя подруга – багатогранна людина, в Галини безліч талантів, які вона проявляє у власних справах. У неї добре серце та сильний характер, який допомагає їй протистояти викликам долі та приймати в житті правильні рішення. Саме ці риси надихнули її стати волонтером для України. Вона завжди дивувала нас своєю готовністю допомогти, наполегливістю й працелюбством, своєю невгамовною жагою до активного життя. Коли в Україні розпочалася війна, Галина разом із сім’єю в перші ж дні організувала в своєму українському ресторані волонтерсьий фронт. Синьо-жовтий стяг замайорів на її ресторації «Prosperity», як символ нескореності та солідарності, щоб усі знали, що його власниця – українка. І англійці, які надзвичайно поважають почуття інших людей та засуджують насилля, запропонували власну допомогу.
Ми часто спілкуємося з Галиною в соцмережах і в одній з розмов вона розповіла про гуманітарні вантажі, які надіслала до Західної України й надалі хоче продовжити цю справу. Ми говорили й про те, що було б добре й в Тернополі організувати такий пункт прийому, адже в наше місто вже почали прибувати люди, що втратили свої домівки зі східних, центральних областей країни. З пропозицією, чи може моя подруга з Великобританії надіслати до ТНМУ великий гуманітарний вантаж, я звернулася до ректора нашого університету Михайла Корди. Розуміла, як не просто буде прийняти та розвантажити таку велику вантажівку, а ще й розмістити всі ці пакунки. Але Михайло Михайлович заспокоїв мене: «Не хвилюйтеся, все приймемо, нехай надсилає». Так і я долучилася до волонтерської місії, взявши на себе організацію транспортування гуманітарного вантажу. Сказати, що дуже переживала, буде замало, протягом всього часу до його прибуття хвилювалася, адже розуміла, яка це відповідальність – оформити документи, перевантажити допомогу на інший транспорт після перетину українсько-польського кордону, відстежити проїзд вантажівки до місця призначення, в ТНМУ, та знову розвантажити. Це був перший і найбільший гуманітарний вантаж з Лондона. Наші працівники та студенти розвантажували допомогу, яка надійшла, з величезною завзятістю й надзвичайно високою організацією праці. Надійшла достатньо велика кількість ліків, засобів медичного призначення, одягу, засобів гігієни та харчування. В подальшому з ініціативи ректора в медуніверситеті була організована ініціативна група, призначені відповідальні особи, серед яких було визначено й мене. У такий спосіб сформувався волонтерський центр ТНМУ, який нині розгорнув свою масштабну діяльність. У подальшому організація неодноразового прибуття «гуманітарки» від Галини Косинської відбувалася з пунктів прийому вантажів, які надійшли до Івано-Франківська, Львова, а також в рідне місто Галини – Бережани. Згодом пішов і другий, і третій вантаж. Галина завантажувала авто в Лондоні, в телефонному режимі супроводжувала його через кордон і повідомляла мені всю інформацію, а я вже приймала його в Україні в пунктах призначення, супроводжувала та доправляла до ТНМУ, а згодом його співробітники нашого волонтерського центру везли на східні рубежі України.
Протягом усього часу роботи волонтерського центру вся команда медуніверситету працює злагоджено, як годинниковий механізм: спочатку приймають гуманітарний вантаж, розсортовують його, видають внутрішньо переміщеним особам, військовим госпіталям і відправляють у гарячі точки нашим захисникам. Робота кипить, як у вулику, всі, хто може, долучаються, бо мрія у всіх одна – наблизити перемогу.
Наразі вже надійшло 46 вантажівок від Галини Косинської в різні куточки України – до Києва, Харкова, Херсона, Чернігова, Сум, Маріуполя, Бучі, Ірпеня, Гостомеля, географія допомоги надзвичайно велика.
Понад 24 тони гуманітарної допомоги від небайдужих мешканців Лондона надійшло в ТНМУ, яка відправлена згідно з логістикою на схід України. Так тендітна жінка з маленького містечка на Тернопільщині, велика патріотка своєї країни – Галина Косинська зуміла об’єднати англійців та своїх співвітчизників у великій справі задля єдиної мети – перемогти ворога та бачити вільною Україну. Мені дуже приємно спільно робити добрі справи на благо країни. Водночас я вдячна долі за те, що на моєму життєвому шляху зустрілася саме вона – моя подруга Галина. Водночас відчуваю велику гордість за наш народ, який не втратив почуття гідності та любові до своєї неньки-України. Праця всіх небайдужих людей та наші спільні зусилля не надарма, бо кожна справа з цієї великої підтримки дружнього нам народу допомогла врятувати та обігріти не одне скривджене війною серце, порятувати не одне молоде життя, підтримати не одну літню людину та врятувати не одного захисника нашої Батьківщини. Ми й надалі робитимемо все, що наблизить нас до перемоги. Бо лише разом ми – сила, яка зможе подолати ворога.
Лариса ЛУКАЩУК
ВДЯЧНІСТЬ
Директору International Assistance
Headquarters for Ukrainians Української
ресторації «Prosperity» в Лондоні
Галині Косинській
Шановна пані Галино!
Від імені волонтерського центру Тернопільського національного медичного університету імені I.Я. Горбачевського висловлюю щиру подяку за безцінну допомогу, яку Ви нам надали, а саме за організацію низки гуманітарних, вантажів з ліками, засобами медичного призначення, продуктами харчування, засобами гігієни, одягом, комплектами постелі, ковдрами, спальниками, аптечками та іншим. Щиро вдячний за те, що Вам вдалося об’єднати довкола себе українців, які проживають у Лондоні, та небайдужих британців і консолідувати їхні зусилля.
Ваша підтримка є свідченням того, що в цій війні Україна обов’язково переможе!
Завдяки Вашій небайдужості багато тимчасово переселених осіб, які прибули до Тернополя, Тернопільської та інших областей, отримали все необхідне. Чималий вантаж наші волонтери відправили в гуманітарний центр Білої Церкви для потреб жителів Бучі, Ірпеня, Гостомеля. Ліки, засоби медичного призначення, засоби гігієни, спальники та інше одержали військові Збройних сил України, лікарі військових госпіталів, лікувальних закладів у «гарячих» точках нашої країни. Усі деталі є на нашому сайті https://vc.tdmu.edu.uа/.
З повагою – Михайло КОРДА, ректор ТНМУ