«Українці кажуть, що людина планує, а Бог керує. Втім, мені більше до душі єврейська приказка: «Ми плануємо, а Бог усміхається», – зізнається директорка бібліотеки Тернопільського національного медичного університету ім. І.Я. Горбачевського Олена Проців. – Упевнена, що потрапила в бібліотеку саме завдяки усмішці Бога. Планувала прийти сюди лише на підробіток у період літніх канікул, а залишилася на все життя».
Уже майже сім років Олена Ярославівна очолює університетську книгозбірню. Перед тим 25 років працювала у Тернопільській обласній універсальній науковій бібліотеці: спочатку бібліотекаркою, а потім – завідувачкою відділу інформації. Завдяки її вагомому досвіду й глибокому розумінню сутності бібліотечної роботи, відданості колективу університетської книгозбірні улюбленій справі та за підтримки адміністрації вишу наша бібліотека стала справжнім навчальним, науковим, інформаційним і культурним центром ТНМУ.
Нині Олена Проців – гість нашої «Вітальні».
«Почуваюся молодою та енергійною, допоки працюю зі студентами»
– Пані Олено, коли востаннє відчували себе дитиною та з якої причини?
– Я завжди відчуваю себе молодою. В паспорт стараюся не заглядати (усміхається). Постійно хочеться свята, радості. Навіть тепер, коли насправді дуже важко радіти, все одно шукаю позитив – у весні, сонці, квітах.
Почуваюся молодою, енергійною людиною, допоки працюю зі студентами. З ними інакше просто неможливо себе почувати. Адже студенти – це теж ще діти. Якось приходжу на роботу, а в читальній залі сидить студентка-іноземка та ридає! Питаю, що трапилося? Іспит не склала. Чаю зробити? Цукерочку дати? «Так», – киває головою. Виплакалася-виплакалася, заспокоїлася й пішла. «Дякую», – каже мені. Так, це теж ще діти. Особливо важко тим, хто далеко від дому, близьких немає поруч. Я всіх наших студентів дуже люблю, стараюся їм допомогти, послухати, порадити, підтримати на можливому для мене рівні.
– Діти більш життєрадісні, водночас і значно вразливіші. Вам теж це властиво?
– Безумовно, багато що зачіпає, але вже навчилася ставити певні бар’єри для того, щоб контролювати емоції. Життя змусило та навчило. Іноді було нестерпно боляче й надзвичайно важко, але я вдячна Всевишньому за кожну мить свого життя. Я – щаслива людина. Маю чудову родину та улюблену роботу. Люблю свого чоловіка Ігоря й донечку Віру. Вона нещодавно закінчила наш університет, стала лікаркою-патологоанатомкою.
– Доволі незвичний вибір спеціальності в доньки.
– Так, з допомогою свого наукового керівника Петра Романовича Сельського вподобала та вибрала таку не цілком жіночу спеціальність. Я вже звикла до цього (сміється). Донька в мене – «залізна леді». Вона дуже вольова, сильна, розумна. Нині живе у Львові. Бачимося з нею не так часто, як хотілося б, але стосунки в нас чудові. Я пишаюся нею.
– Яке у вас було дитинство?
– Чудове! Я народилася в Бережанах. На початку 1970-х років наша сім’я переїхала до Тернополя. Мамі доводилося багато працювати, тому виховували мене дідусь з бабусею. Мама Наталя Пилипівна спочатку працювала в обласній лікарні, потім – у медпункті Тернопільського медичного інституту, багато років мала справу зі студентами. Тож «Тернопільський мед» був присутній у моєму житті з дитинства. Проте ніколи не гадала, що буду тут працювати (усміхається).
Дідусь Пилип Корнійович, агроном за фахом, був великим патріотом, зернята національної свідомості в моєму серці заклав саме він. Наприкінці 1920-х років його родину із Житомирщини вивезли на Сибір. Дідусеві тоді було вісім років. Він ніколи не любив згадувати ті часи, надто болісно. В Україну зміг повернутися лише наприкінці 1940-х років. Після закінчення Херсонського сільськогосподарського інституту він отримав скерування у Бережанський район, працював агрономом. Там дідусь дуже швидко згадав українську мову, якою розмовляв у дитинстві до восьми років. Вона дещо відрізнялася від тернопільської говірки, була такою, як у його рідному житомирському селі Малі Коровинці – дуже красива, чиста, мелодійна. Свого часу дідусь був і головою райвиконкому, і начальником управління сільського господарства. Його дуже поважали за людяність, щирість, працездатність, він зробив багато хорошого й для Бережанського району, й для Тернопільщини загалом. Саме дідусь навчив мене працювати, віддаватися роботі, робити все так, як для Господа. Не для того, щоб години відсидіти, а для того, щоб здобути бажаний результат.
Бабуся Віра Яківна – юрист за освітою, багато років працювала у відділі соціального забезпечення, та коли з’явилися онуки, присвятила себе їх вихованню. Вона була чудовою господинею. Навчила мене готувати, в’язати гачком і всіляким іншим премудрощам, які завжди згодяться у житті.
У Тернополі я закінчила школу, потім продовжила навчання на філологічному факультеті Тернопільського державного педагогічного інституту.
– Чим найбільше запам’яталося навчання у виші?
– Вважається, що студентські роки – найкращі у житті. Можу впевнено сказати, що так воно й є. Жодного разу не пошкодувала, що обрала свого часу саме філологічний факультет.
Філфак – факультет особливий! Адже філологи – особистості творчі. Кожен наш викладач мав свою манеру викладання. Іван Семенович Грибчук, Віталій Сергійович Смєртін, Едуард Олександрович Грішин, Юхим Давидович Юсім, Олег Володимирович Лещак, Олена Борисівна Трофімова… Кимось ми захоплювалися, когось трішечки побоювалися, але з нетерпінням чекали на наступну зустріч. Ми вчилися в тих, кого любили, саме тому нам було цікаво й хотіли вчитися.
Переступивши поріг вишу, ми неодноразово чули від наставників (у різних варіаціях): «Можна підвести коня до водопою, та не можна змусити його пити». Нам давали знання й надихали до нових звершень, вчили цінувати кожну мить життя. Навчання в інституті подарувало безліч вражень, знайомств з неймовірними людьми. У пам’яті назавжди залишилися ті, хто ділився з нами не лише знаннями з мови й літератури, історії та психології, а й своєю мудрістю, життєвим досвідом, любов’ю до своєї справи. Серед них – професор Володимир Михайлович Гладкий, який викладав українську літературу. Його слова запам’ятала на все життя: «Я надто люблю українську мову. Краще ви її не будете знати, аніж ви її не будете любити». Він відкрив для мене світ Тараса Шевченка й Лесі Українки, Панаса Мирного й Гната Хоткевича, Михайла Коцюбинського та Івана Франка. Саме завдяки йому я добре знаю та люблю українську мову, читаю й перечитую українську класику. І справжнє почуття національної гідності, любові до України прийшло до мене завдяки професорові Гладкому. Володимир Михайлович завжди асоціювався в мене з львівськими професорами. Шляхетний та інтелігентний, на лекціях він співав, декламував вірші, цілком вільно володів кількома мовами, блискавично переходив з однієї на іншу. Я вдячна Богові, що в моєму житті була ця людина.
«Бібліотека – це цілий механізм, який дуже складно та злагоджено працює»
– Після закінчення інституту хотіли працювати вчителькою?
– Радше планувала залишитися на кафедрі та займатися наукою, зокрема мовознавством. Та Бог усміхнувся… І я навіть незчулася, як 25 років пропрацювала у Тернопільській обласній універсальній науковій бібліотеці та вже майже сім років – у бібліотеці ТНМУ. Була бібліотекаркою, завідувачкою сектора, завідувачкою відділу. Тепер уже директорка.
За ці роки всі мої стереотипи про роботу бібліотеки та бібліотекарів розвіялися, мов дим. Я зрозуміла, що бібліотека – це безмежний простір для творчості, а сучасний бібліотекар – багатопрофільний фахівець, який має володіти незчисленними знаннями, вміннями та навичками. Навчилася редагувати каталоги, укладати бібліографічні покажчики й огляди інтернет-ресурсів, організовувати літературно-мистецькі заходи та презентації, проводити майстер-класи й тренінги, готувати пресрелізи й пресанонси, працювати з книгою, з інформацією, з людьми. Зрозуміла, що бібліотекар – це не просто професія, це спосіб життя. В мене були чудові вчителі, справжні професіонали, закохані у свою вправу: Василь Іванович Вітенко, Дарія Теодозіївна Саварин, Ярослава Федорівна Петричко, Галина Степанівна Мо-ліцька, Тетяна Петрівна Ковалькова, Неля Василівна Боднарець, Лариса Богданівна Оленич, Людмила Іванівна Соболевска, Тетяна Іванівна Сухова, Марія Володимирівна Друневич і багато-багато інших. Завдяки їм я, не маючи бібліотечної освіти, стала справжнім фахівцем. А 2015 року очолила бібліотеку ТНМУ.
Тож зізнаюся: я ніколи не уявляла себе бібліотекаркою, але бібліотека знайшла мене.
– Як це трапилося?
– Одного разу напередодні літніх канікул я зайшла в обласну бібліотеку, щоб здати книжки, й побачила оголошення: «На роботу у відділ міського абонементу потрібен бібліотекар». Дві працівниці одночасно оформили декретну відпустку. У вересні очікували на роботу випускників за скеруванням, але до того був потрібен тимчасовий працівник. Гроші зайвими ніколи не бувають, тим більше, для студентів. Тож вирішила зголоситися на цю пропозицію. Адже тоді вважала, що це робота, як кажуть у народі, «не бий лежачого» (сміється). Зайшла до тодішньої директорки бібліотеки Надії Миколаївни Черпітяк. Чомусь мені чітко запам’яталося, що це було в четвер. Погодили усі питання, познайомилася із завідувачкою відділу. Потім запитую: «Мені виходити на роботу в понеділок?». Директорка ж відповідає: «Ні, сьогодні!». Так я стала бібліотекаркою. Планувала, що це буде лише впродовж канікул, а виявилося – на все життя. Бібліотека – це таке особливе місце, куди люди приходять працювати або ненадовго, або назавжди.
– У чому полягає специфіка праці в бібліотеці?
– По-перше, це робота з книгою, інформацією, по-друге, з людьми. Робота дуже копітка: фонди, каталоги, картки, покажчики… Бібліотека – живий організм, який складно й злагоджено працює. Мало хто уявляє собі суть бібліотечної справи. Більшість гадає, як і я колись: що таке бібліотека – видав книжку-забрав книжку. Але книговидача – це вже завершальний етап. Бібліотека ж починається з комплектування. Потрібен тривалий процес, щоб книга «дійшла» до читача, щоб зміг отримати саме те видання, яке йому потрібне, а не просто «велику книжку зеленого кольору».
А ще бібліотека – це постійне спілкування з людьми. І тут потрібно бути трішечки психологом, трішечки лікарем… І знавцем з усіх галузей знань! А це все-таки складно.
Бібліотека – це не лише книжки. Це – інформація загалом. І що надзвичайно важливо – відповідна аура. Тут хочеться вчитися. Багато студентів приходять до нас саме тому, що тут є ця аура. І ми дуже стараємося цю ауру творити та підтримувати. Наша бібліотека, мабуть, одна з небагатьох у Тернополі, де постійно є користувачі. Це дуже важливо. Так, книгозбірня надає цілу низку електронних послуг, які можна отримати віртуально. Але для наших студентів бібліотека – це особливе місце, яке налаштовує на пізнання. А ще це місце, де завжди цікаво, де можна відвідати художні виставки, презентації нових видань, літературні імпрези, музичні вечори, зустрічі з письменниками… А ще – тут приємно просто спілкуватися один з одним.
На жаль, сьогодення внесло свої невеселі корективи у життя університетської книгозбірні. Та я впевнена, що вже в найближчому майбутньому все повернеться у звичне русло.
– Як вам вдається підтримувати таку атмосферу?
– Можливо, тому, що я дуже люблю свою роботу, свою бібліотеку. Ми з колегами прагнемо все облаштувати так, щоб користувачам тут було комфортно, щоб можна було отримати відповідь на будь-яке питання.
– Нещодавно я спілкувалася з нашою студенткою з Київщини. Пригадуючи свої перші враження від ТНМУ, вона розповіла, що була щиро здивована, коли прийшла у бібліотеку під час обідньої перерви і їй, незважаючи на це, видали книги.
– Немає значення, чи це наші працівники, чи студенти, чи люди, які зовсім не мають стосунку до ТНМУ. Завжди стараємося кожному допомогти, як кажуть канцелярською мовою, задовольнити інформаційні потреби (усміхається). За будь-яких обставин завжди треба залишатися людиною, зрозуміти іншого. Зрештою, як сказано у Святому Писанні, якою мірою міряєте, такою й вам відміряють.
«З чоловіком познайомилася завдяки бібліотеці»
– Ви на роботі втомлюєтеся?
– Іноді хіба, коли доводиться фонд з місця на місце переносити, тоді фізично втомлююся (сміється). А психологічно – ні. Втомлюєшся від роботи, яку не любиш. А від роботи, яка тобі завжди цікава, не втомлюєшся, від неї отримуєш насолоду. Безумовно, бувають речі, які засмучують, коли хотілося краще, а вийшло не так. І таке трапляється, на жаль. Іноді засмучують користувачі. Люди різні, хтось може й образливе слово сказати. Але завжди стараюся зрозуміти цю людину, можливо, в неї є причини, чому вона так поводиться.
– Де шукаєте заспокоєння, відновлення?
– Сідаю робити бібліографічний опис, це надзвичайно заспокоює, до речі (сміється). Я дуже люблю бібліографію. Це копітка робота, її треба виконувати дуже уважно, вдумливо, й це відволікає від усього іншого. Мене також заспокоюють цікаві книжки.
– Є книжка, що справила на вас найбільше враження?
– Одну не назву. Це і «Собор» Гончара, і новели Яновського, і «Сто років самотності» Маркеса, і «1984» Оруела, і романи Ремарка… Дуже люблю наших класиків, просто обожнюю Тараса Шевченка, завжди сучасного. Часто повторюю, що Шевченка та Франка треба нам читати завжди. Таке враження, що наші Кобзар і Каменяр усі свої слова писали сьогодні.
У всякого своя доля
І свій шлях широкий:
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає –
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину…
Хіба це не про теперішню війну? Колись наш дуже талановитий поет, науковець, людина, яку я дуже поважаю, Олег Герман, написав:
Читаю Шевченка – і лячно мені:
у кожному слові сьогоднішні дні.
І справді – у кожному слові сьогоднішні дні. Це стосується всіх класиків. Щоразу в кожному віці перечитуєш їх по-іншому, по-новому. З віком приходить інший кут сприйняття. Класика безсмертна будь-яка: українська, французька, німецька, американська. Тому вона й класика. В ній завжди знаходиш щось корисне для себе, цікаве, сприймаєш відповідно до свого віку, доростаєш, скажемо так, до письменників.
– Якщо б не стали бібліотекаркою, то ким працювали б?
– Не знаю…Можливо, вчителем чи викладачем. А може, банкіром (усміхається).
Свого часу, коли отримала другу освіту, в мене була можливість поміняти роботу. Планувала піти працювати в банк. Та Бог знову посміхнувся й я … залишилася в бібліотеці. Моя друга освіта – економіст. Я закінчила Тернопільську академію народного господарства за спеціальністю «Фінанси та кредит», а власне – управління та фінансування установ культури, що так чи інакше дотичне до бібліотек. До слова, обидва виші закінчила з відзнакою. Адже дуже люблю вчитися, пізнавати щось нове. Тому мене й вабила наука. Але мене знайшла бібліотека, про що не пошкодувала жодного разу.
Цікаво, що одружилася я також «з допомогою» бібліотеки. З Ігорем Івановичем Гаврищаком ми знайомі дуже давно, в нас багато спільних знайомих, ми навчалися в одному інституті, лише я на першому курсі, а він – уже був випускником. Утім, так сталося, що хоча Тернопіль і маленьке місто, ми з ним, по суті, не перетиналися. Та коли Ігор Іванович став директором бібліотеки ТНМУ, перед ним постало питання автоматизації бібліотечних процесів. Йому порадили звернутися за консультацією в обласну універсальну наукову бібліотеку. А оскільки цим питанням займався мій відділ, наш директор Василь Іванович Вітенко спрямував його до мене. Ось так за допомогою бібліотеки доля й звела нас. Потім Ігор Іванович пішов працювати на кафедру української мови ТНМУ, а мені запропонували очолити бібліотеку.
– Чим розтопив ваше серце Ігор Іванович?
– Він – дуже добра людина, щира, інтелігентна. Я більш жорстка. Можливо, через те, що життя так склалося, можливо, такий характер від народження. За темпераментом я холерик, тож іноді зопалу можу щось таке сказати чи зробити, що не варто було б, а він вміє це пригасити в потрібний момент, заспокоїти, згладити гострі кути, збалансувати. Він надзвичайна людина та неймовірний професіонал, я таких зустрічала мало. Пише талановиті вірші, прекрасний мовознавець та літературознавець. Він – частина мене й, сподіваюся, що я – частина його.
– Якщо б стали героїнею книжки, яка б це книжка була?
– Навіть не уявляю! Романтичною героїнею точно ні, це мені нецікаво. В моєму житті мене все влаштовує. Я живу так, як хочу та як мені подобається. Можливо, щось можна було б зробити інакше, але це була б уже не я й не моє життя. Займаюся у житті тим, що мені подобається, спілкуюся з людьми, яких я люблю. Я така, яка я є. Тож це була б книжка мого життя.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА