Перше, що впадає у вічі, коли заходиш до його кабінету – колекція картин із зображенням гетьманів України. Можете подумати, що завітали до якогось історика. Але аж ніяк! Лікарі теж люблять вивчати історію, звісно ж, коли мають час. Принаймні як наш сьогоднішній співрозмовник – директор Тернопільської міської дитячої лікарні Андрій АРТИМОВИЧ, який, до слова, випускник нашого університету.
– Андрію Івановичу, насамперед не можу не запитати, чому обрали медицину? Що спонукало стати лікарем?
– Доля якось сама розпорядилася. Я хотів працювати лікарем. Це був свідомий вибір ще зі шкільних років. Що спонукало? В дитинстві мені доводилося часто звертатися за допомогою до лікарів. Тому мав нагоду побачити їхню роботу зблизька. Це, мабуть, закарбувалося в пам’яті й потім стало одним з поштовхів обрати медичний фах.
– Студентські роки, кажуть, – найкращі, а як було у вас?
– З великою теплотою згадую той час. Мені, вважаю, пощастило, бо мав дуже дружню групу. Уявляєте, ми знаходили час щотижня зібратися разом – грали в настільні ігри, ходили в кіно, готувалися до екзаменів. Це був найкращий період.
– Як складався ваш професійний шлях?
– Ми з дружиною, як і більшість моїх однокурсників, отримали «вільні» дипломи. Тобто в нас не було скерування в якийсь медичний заклад, а ми самі шукали роботу. Для нас тоді це був найприйнятніший варіант, бо мали маленьку дитину та потребували допомоги батьків. Тому варіант переїжджати до нового міста навіть не розглядали.
Вдалося влаштуватися ще тоді у Тернопільський міський пологовий будинок на Замковій. На той час очолював заклад Павло Стебло. Він і запросив нас на роботу. Я працював лікарем-анестезіологом, дружина – неонатологинею. До слова, працює там й досі.
Робота була дуже добра, у сенсі того, що це єдина сфера, де відразу видно позитивний результат, адже народжується нове життя. Це справжнє таїнство, яке просто словами не передати.
Є й інший бік цієї професії – постійний ризик. Адже відповідаєш одразу й за життя мами, й малюка. Випадки під час пологів можуть трапитися різні, тож треба завжди бути готовим. Або ще наперед передбачити негативні наслідки та запобігти їм. Жінка, яка народжує, завжди в групі ризику. Тому я й розробив нову методику знеболення пологів. За кордоном, скажімо, у США, воно є обов’язковим. Це не лише комфорт для жінки, яка народжує, а й профілактика пологового травматизму. Моя методика містить ще й комплекс запобігання нестачі кисню в малюка під час народження. Коли став завідувачем відділення, то за вісім років не було жодної материнської смерті. З цього дуже радію, бо це була основна мета, яку ставив перед собою, обійнявши посаду завідувача відділення.
– Анестезіологію обрали ви чи вона вас?
– Звісно, я. Мене завжди вабив саме цей напрямок. Донедавна я ще працював анестезіологом. Але потім стало важко поєднувати й зробив вибір на користь керівницької роботи. Розумію, що тут зможу принести більше користі. Інколи сумую за лікарською практикою, як-не-як – віддав їй велику частину власного життя.
– Важко далося прийняти рішення очолити дитячу лікарню?
– Непросто. Рідні, колеги та друзі були категорично проти. До того часу я працював завідувачем відділення анестезіології в пологовому. Роботу знав добре, все працювало, наче злагоджений годинник. Але коли мені запропонували посаду директора КНП «Тернопільська міська дитяча комунальна лікарня», майже не роздумував. Розумів, що хочу принести ще більше користі суспільству, відкрити у собі нові вміння. Звісно, управлінська робота не з легких, але бачу, як з кожним роком наш лікувально-профілактичний заклад дедалі більше розвивається. З 2016 року, коли я став директором, багато чого вдалося зробити.
– Що таке нині КНП «Тернопільська міська дитяча комунальна лікарня»?
– Це – стаціонар, шість поліклінічних відділень, що розташовані в різних мікрорайонах міста, 870 співробітників, у тому числі 200 досвідчених лікарів, і майже 40 тисяч юних пацієнтів. Лікарня є комплексним лікувально-профілактичним закладом, який забезпечує надання кваліфікованої стаціонарної та амбулаторно-поліклінічної допомоги маленьким пацієнтам.
– Як вплинула на заклад медична реформа?
– Ще на початку запровадження реформи з колегами-директорами лікарень я поїхав за кордон запозичувати досвід. Нам потрібно було побачити, як працює медична реформа на практиці. Я звертав увагу більше на її недоліки. Зокрема, в Польщі. Вони пропустили індивідуальне ставлення до педіатрії. Реформа, яка відбувається, спрямована на ті економічні можливості, які є в державі, а вони нині не найкращі, треба надати максимум медичної допомоги. Якщо мовити про педіатрію, вона надто зрідка виокремлена в галузь медичної допомоги від первинної ланки до найвищої. Як правило, на найнижчому рівні меддопомоги вона злита з дорослою. Це певна економія. Нам вдалося втримати й первинну ланку.
Наша дитяча лікарня була першою в Україні, де стовідсотково всі уклали декларації з педіатрами. Зараз ми всю необхідну допомогу можемо надавати пацієнтам за кошт держави, але безкоштовно – для самих пацієнтів. Нині доволі складні економічні умови, але ми навчилися до них пристосовуватися. Лікарня наразі є прибутковим підприємством, у нас немає заборгованості із жодного напрямку. Ми гідно ввійшли в другу хвилю реформування. За ці роки змінилися підходи до лікування хворих і почали застосовувати в роботі новітні підходи, втілені в інших країнах світу.
Зараз ми показуємо гарний результат у лікуванні маленьких пацієнтів, які хворіють на коронавірус. До речі, ми єдина лікарня в області, де лікують таких хлопчиків і дівчаток. Діти менше хворіють, ніж дорослі. Втім, якщо брати показники за минулий рік, то приріст захворювання більший. Мабуть, це пов’язано з тим, що вірус розвивається та прогресує.
– П’ять років минуло відтоді, як ви очолили заклад. Чим пишаєтеся?
– Пишаюся, що є заклад і він вистояв. У країні – війна, спад економіки, доводиться працювати з новими підходами. Можна отримати проблему, де ти не очікуєш. Тішуся, що перші провели комп’ютеризацію поліклінічних відділень. Багато було критики з цього приводу. Але в умовах пандемії – це необхідність. Тепер розумію, наскільки був далекоглядний крок. Вдалося укласти всі необхідні угоди з Національною службою здоров’я, щоб працювати ще краще та рухатися вперед. Зуміли не скорочувати персонал. Розкажу, що кілька років тому до нас приїжджала делегація з Грузії й бідкалася на брак кадрів у медичній галузі. До таких наслідків призвела медична реформа. Хоча є високі зарплатні, комфортні умови, але більшість медиків виїхали за кордон і повернути їх, по суті, неможливо. В Польщі подібна ситуація. Нам цього слід остерігатися. Наразі маємо найкращу мережу педіатрів і маленькі пацієнти завжди можуть отримати необхідну та кваліфіковану медичну допомогу.
– Одне, я б сказала, з найважливіших відділень у вашій лікарні – онкогематологічне. Деякий час йшлося про те, що його закриють. Що чекати маленьким пацієнтам з цим захворюванням?
– Воно працює в звичному режимі. Багато діток, які перебувають у стані ремісії, потребують підтримувальної терапії, відтак мають усі умови лікування у нас. Це дуже зручно як для діток, так і для батьків. Звичайно є патології, які лікують лише у столичних лікарнях, але коли немає такої потреби, їм не доводиться їхати далеко від домівки. Крім того, ми одні з перших діагностуємо гематологічні захворювання й тоді наші фахівці приймають рішення щодо їх подальшого лікування. До слова скажу, що в нас дуже досвідчені лікарі, які тривалий час працюють з такими пацієнтами, тож мають власні методики лікування. Сподіваюся, що за кілька років матимемо успішне міжнародне співробітництво в дитячій онкогематології.
– Насамкінець не можу не запитати про співпрацю з Тернопільським національним медичним університетом імені Івана Горбачевського.
– Багато студентів проходить у нас практику. Ми радо залучаємо молодих фахівців до роботи, ділимося своїм досвідом. До слова, є багато професій, де нам бракує кадрів, тож відразу повідомляємо керівництво університету й для нас добирають найкращих студентів.
– Ваше життєве кредо?
– Усе в житті повертається – і добре, і погане, тому стараюся завжди робити щось хороше.
Мар’яна СУСІДКО