У Маркеса якось зустріла вислів про те, що життя – це не ті дні, що минули, а ті – що запам’яталися. Впевнена, що в нинішньої героїні нашої рубрики «Вітальня» – доцентки кафедри клінічної фармації ТНМУ Валентини Тюріної, значимих і пам’ятних днів у житті було чимало, як і досягнень на власній ниві наукового пошуку. Своїм сходженням у медичній царині вона завдячує наставникам. Власні ж риси – наполегливість, працелюбність, відповідальність і велике бажання займатися медичною наукою допомогли їй досягнути вагомих професійних вершин. Валентина Федорівна – авторка понад 120 наукових праць, авторського свідоцтва на винахід. Серед її наукового доробку – чотири раціоналізаторські пропозиції та довідник для практикувальних лікарів «Раціональна фармакотерапія хронічних захворювань печінки».
«Зростала в дружній родині, де панувала злагода й любов»
– Валентино Федорівно, де минули ваші дитячі роки, як виник задум обрати шлях медицини?
– Моє дитинство минуло в мальовничому селі Плужне Ізяславського району, що на Хмельниччині. Коли намагалася віднайти дані про місце, де народилася, то була дуже подивована, що перша згадка про нього сягає ще XVI століття. А під 1624 роком Плужне згадується навіть в Острозькому літописі. В певні роки воно було власністю князя Острозького, великого коронного гетьмана Станіслава-Яна Яблоновського. Це надзвичайно цікава в історичному сенсі місцина, бо події всіх подальших століть зробили тут свої відмітки. Взагалі ж це такий райський куточок Поділля, де в давні часи бували навіть відомі світові особистості – віденський художник Генріх Пейєр, місцеві краєвиди змальовував пейзажист Наполеон Орда. Обабіч села розкинулися озера, густі ліси, зелені поля та урочища. Кожне з них навіть має власну назву, скажімо, урочища Круглик, Замчисько. У спадок від колишніх власників села залишився старий панський парк, який є пам’яткою архітектури, колишня резиденція князів Яблонських-Тишкевичів. На жаль, палац Тишкевичів був знищений 1919 року під час нападу більшовиків, а парк залишився, нині там є дерева, яким понад сто років. Ось така коротенька «біографія» моєї малої батьківщини.
Сім’я, в якій я зростала, належала до так званої сільської інтелігенції. Тато – Федір Васильович працював ветлікарем, а мама – Олена Юхимівна обіймала дві посади – лікарки-інфекціоністки та терапевтки. На жаль, уже немає з нами моїх батьків, але вони були гарним прикладом для наслідування, заклали в мене такі риси, як працелюбність, самостійність, відповідальність, чесність, порядність, любов до людей. Батько закінчив Львів-ський зооветеринарний інститут та Кременецький педінститут, мав дві вищих освіти, а мама – випускниця Київського медінституту. Я зростала в дружній родині, де панувала злагода, любов. Тато працював у ветлікарні, а мама – в місцевій лікарні. Пригадую, як мама і вдень, і вночі, у спеку і холод поспішала на виклики в найвіддаленіші куточки нашого великого села, а воно розкинулося на кілька кілометрів, а колись було в статусі райцентру. Доводилося діставатися й інших населених пунктів, бо лікарня обслуговувала мешканців навколишніх сіл. Своє дитинство згадую, як прекрасний час, окрім мене в родині зростали ще старша сестра Людмила та молодший брат Віктор. Батьки огорнули нас любов’ю й створювали всі умови для творчого розвитку, навчання. Згодом сестра обрала фах лікарки й стала терапевткою, а брат, як тато, обрав професію ветлікаря.
«Твердо вірила: щоб чогось досягти в житті, треба багато працювати»
Отож, з вибором професії я не сумнівалася, була впевнена – лише медицина. Першим моїм наставником стала мама, а також сестра, яка на той час опановувала медичну науку в нашому інституті. Щодо того, який навчальний заклад обрати, то з цим також не було особливих проблем – вирішила вступати туди, де навчалася моя старша сестра. Вона часто ділилася зі мною враженнями від навчання, розповідала про студентське життя, тому альтернативи не було – лише Тернопільський медінститут. Щоправда, вступила я з другої спроби, бо з першої зрідка кому й вдавалося. Щоправда, я наполегливо йшла до своєї мети стати лікаркою, отож доля мені посміхнулася.
Учитися було надзвичайно цікаво, багато часу віддавала навчанню, але не шкодую про те, бо мої студентські роки були витрачені не надарма. Твердо вірила: щоб чогось досягти в житті, треба багато працювати та не чекати миттєвого результату. Якщо прагнеш чогось домогтися, необхідно бути готовим до випробувань і навіть невдач. Навчання саме в медичному інституті доволі відрізнялося, бо ми вже чи не з першого курсу стикнулися зі зворотнім боком людського життя, де є смерть, хвороби – годинами сиділи в «анатомці», вивчаючи анатомічний матеріал, квапилися на практичні заняття в лікарні. Чого лише вартували історії хвороб пацієнтів! Непросто було опанувати цю науку. Вже зараз з погляду дорослої людини розумію, що ті історії, які з нами «подорожували» і читалкою, і гуртожитком і навчальними аудиторіями – це, власне, й були унікальні життєписи окремих людей, з їхніми уподобаннями, звичками та вадами та, звісно, хворобами, які ми мали описувати. Не одну годину доводилося просидіти в «читалці», обираючи потрібну літературу, щось занотовувати, аналізувати, але мені дуже подобалася така робота. Можливо, саме тоді й прокинулися мої перші спроби чи то тяжіння до наукової роботи. Звісно, особливий професійний інтерес викликала в нас робота в клініці, коли перед тобою пацієнт і ти сама можеш розпитати його про хворобу, провести дослідження, діагностику та призначити лікування разом з наставником. З великим захопленням ми літньої пори їхали на виробничу практику, переважно в районні лікарні Тернопільщини та Полісся. Найбільше запам’яталася лікарська практика після четвертого та п’ятого курсів, де ми здобували більше практичних навичок. Мої перші університети минули на Рівненщині, в Острозькій та Дубнівській районних лікарнях. І донині гріють гарні спогади про лікарів цих медичних закладів, наших наставників, які передавали нам все, чим самі володіли.
Певна річ, що, крім навчання в інституті, в ті роки були й культурно-масові заходи, так це тоді називали. Я з великим інтересом відвідувала вечори, зустрічі з цікавими людьми, екскурсії у визначні місцини України. Чомусь особливо запам’яталася поїздка з одногрупниками до Вінниці, де побували в музеї видатного хірурга, вченого, гуманіста Миколи Пирогова. Вразила сама постать і цікаві факти з біографії цієї непересічної особистості. А ще згадалися мандри нашими славними Карпатами до Яремче та інших містечок, де від гірських краєвидів просто дух захоплює. Багато подорожували й замками Західної України, тоді я відкрила для себе цей утаємничений світ минувшини, де кожний камінчик і цеглинка не будівельні матеріали, а унікальні історичні артефакти. Група ж мені «дісталася» пречудова, згуртована, як єдина родина. Після закінчення інституту ми не розірвали зв’язки, підтримуємо стосунки, часто зорганізовуємо зустрічі. Торік відзначили тридцятиріччя з часу закінчення інституту. Серед моїх однокурсників багато відомих у галузі охорони здоров’я особистостей, є також викладачі нашого університету.
– Спеціалізацію яку обрали?
– Хотіла, як мама, бути терапевткою. Хоча в ті часи не завжди твої бажання збігалися з можливостями, але мені пощастило, тож отримала ту спеціальність, про яку мріяла. Ми з чоловіком, який обрав офтальмологію, мали скерування на роботу в медичні заклади Херсонщини. Поїхали до Херсона на навчання в інтернатурі, а після закінчення працювали в лікарнях міста. Отримавши великий практичний досвід, хотіла надалі навчатися. Я завжди прагнула професійного розвитку, наукового пошуку, тож вирішила вступати до клінічної ординатури рідного інституту. 1996 рік був для мене знаковим, бо я розпочала навчання в клінічній ординатурі на кафедрі шпитальної терапії №1, а згодом вступила до аспірантури й продовжила роботу над кандидатською дисертацією.
«Дисертаційна робота була присвячена природному методу лікування»
– Як розпочалася тернопільська сторінка вашого життя?
– Тернопільщина повернулася в моє життя разом зі вступом до ординатури. Саме в клінічній ординатурі я розпочала роботу над кандидатською дисертацією. Дякувати Богу, мені поталанило на добрих людей. Моїм науковим керівником і наставником став професор, завідувач кафедри шпитальної терапії №1 Петро Петрович Кузів. Саме він запропонував і тему моєї майбутньої дисертації, яка мене одразу полонила своєю науковою новизною та практичною значимістю. Дисертаційна робота була присвячена природному методу лікування, що в ті часи було доволі сміливим кроком, зокрема, розвантажувально-дієтичній терапії. Це дуже цікава тема, бо метод, заснований на розвантажувальній терапії, є доволі ефективним у комплексному лікуванні недуг, а також і в профілактиці захворювань, особливо – в часи урбанізації, гіподинамії та нервово-психічних перевантажень. Його історія налічує вже не одну тисячу років, бо сягає ще часів Гіппократа, який стверджував, що «чим більше ви годуєте хворе місце, тим більше погіршується його стан». Про ефективність голодування мовив і відомий американський лікар минулого століття Джефферсон, який зауважував, що «голодування – це ліки, які не купиш в жодній аптеці, але це ліки, які може використати кожен з нас». У цьому, напевно, й унікальність цього способу оздоровлення.
«Апробувала на собі методику лікувального голодування»
– Відомі факти, коли лікарі, аби упевнитися в ефективності своїх ліків чи створюючи нову вакцину, на собі випробовують їхню дієвість. Вам, як мовиться, сам Бог велів?
– Я апробувала на собі методику лікувального голодування. Розвантажувальний період становив сім днів, а відновний – три. Перші три дні почувалася чудово, а вже на 5-7 день стало трішки важкувато, бо з’явилася слабкість у тілі. Щоправда, потім настає перехідний період, коли організм переходить з зовнішнього харчування на внутрішнє, й значно кращає. З’являється приплив сил, відчуття польоту та легкості в тілі.
Узагалі ж науковий інтерес був у пріоритеті, бо це метод, який використовували в лікуванні хворих. Але голодування це не лише турбота про здоровий організм, тіло, але й дух. Мені хотілося самій відчути, а що ж відбуватиметься зі мною та які емоції переживає людина на розвантажувально-дієтичній терапії. Найперший орган, точніше, їх кілька, які активно реагують на те, що їжа вже не надходить до організму, це шлунково-кишковий тракт. Органи травлення першими входять у цей процес і перебувають у стані відпочинку, звільняються від шкідливих речовин, що потрапляють до організму разом з продуктами харчування. Так настає повний фізіологічний спокій. Коли не надходить харчування ззовні, організм використовує так звані приховані запаси енергії, «поїдаючи» слабкі, почасти хворобливі клітини. Так «запускається» процес очищення. Згодом «пробуджуються» й інші органи, які отримують друге дихання, скажімо, мозок починає продуктивніше працювати. Хочу зауважити, що лікувальний піст має й дуже потужну оздоровчу дію, яка базується на активації захисних сил організму, тобто тимчасова відмова від їжі викликає підвищення життєвого тонусу, поліпшення загального самопочуття. Пацієнти, які лікувалися за цією методикою, зауважили, як у них покращилася пам’ять, зір, нормалізувався артеріальний тиск, зменшився біль. Відбулося омолодження тканин, виділення токсинів і руйнування патологічно змінених тканин. Узагалі ж лікувальний піст чинить сприятливу дію на увесь організм і допомагає хворим ефективніше навіть, ніж ліки, бо це не шкідливий, високоефективний метод лікування, особливо для людей, в яких медикаментозна алергія. Для них лікувальне голодування є методом вибору.
– Які хворі наважилися взяти участь у вашому експерименті, адже відомо, що лікувальне голодування на той час ще не було офіційно визнаною методикою?
– Лікувальний піст належить до альтернативних методів лікування. В основу моєї дисертаційної роботи ввійшла група пацієнтів, хворих на бронхіальну астму та хронічний обструктивний бронхіт. Усі вони перебували в другій міській лікарні м. Тернополя. З цими хворими я й працювала та побачила високу ефективність методу – буквально на очах поліпшувалося їхнє дихання, покращувалися функціональні та інші показники. Ясна річ, що розвантажувальний період у кожного був різний, це залежало від важкості захворювання, супутньої патології. Чим довше тривав піст, тим більше потребував часу період відновлення. Варто зауважити, що двадцять п’ять років тому в наших клініках не особливо практикували цей метод, а мій науковий керівник – професор Петро Петрович Кузів запровадив цю методику в Тернополі, в другій міській лікарні. Звісно, були на лікуванні пацієнти й з іншою патологією. Впродовж терапії голодом лікарі скурпульозно відстежували всі показники на старті, під час цього процесу й на завершенні, коли людина поступово виходила з голодування. Приємно було спостерігати за пацієнтами, які нам повірили, а відтак оздоровили свій організм, поліпшили здоров’я. Ми ж отримували слова вдячності та самі тішилися, що люди поверталися додому з вірою в цей природній метод лікування та з чудовим самопочуттям. Для мене ж цей період мого життя – навчання в аспірантурі, написання кандидатської дисертації був певним етапом професійного ствердження, наукового злету, яким я завдячую своєму науковому керівникові, професору Петрові Петровичу Кузіву. Я завжди відчувала його щиру підтримку, і рада, що доля подарувала мені такого наставника та дружній колектив – професорів, доцентів, асистентів, магістрантів, клінічних ординаторів і лаборантів кафедри шпитальної терапії №1.
«Сферою моїх наукових інтересів стала фармакотерапія»
– Як трапилося, що ви змінили напрямок своєї наукової діяльності?
– Наразі сфера моїх наукових інтересів – фармакотерапія, тобто раціональне лікування хвороб з допомогою лікарських засобів. Справа в тому, що після закінчення аспірантури я працювала на посаді асистентки цієї ж кафедри, але коли 2003 року відкрили курс клінічної фармації при кафедрі фармацевтичних дисциплін, мені запропонували нове місце роботи й одразу призначили завучем кафедри. Тоді завідувачем курсу був Іван Миколайович Кліщ, нині – проректор з наукової роботи ТНМУ, професор. 2004 року цей курс перейменували в кафедру клінічних дисциплін з клінічною фармацією, а згодом – вона стала кафедрою клінічної фармації. 2010 року кафедру очолила професор Олена Євгенівна Самогальська. Тож з першого дня заснування цього навчального підрозділу й донині виконую обов’язки завучки, займаюся організаційними питаннями навчання студентів, а ще – науковою, лікувальною роботою. На нашій кафедрі викладаємо студентам ТНМУ клінічні дисципліни, тобто клінічну фармацію, фармакотерапію та інші. Це дуже важливі науки, що поєднують фармацевтичні й клінічні аспекти лікознавства, адже лише в нас студенти фармацевтичного факультету вивчають ази щодо клініки захворювань, особливостей комплаєнсу. В майбутньому ці знання їм дуже згодяться в практичній роботі, коли буде потрібно вести діалог з клієнтами, допомогти їм підібрати безрецептурні лікарські препарати.
«Люблю відпочивати із сім’єю, коли поруч найрідніші люди»
– Окрім наукової роботи, занять зі студентами, чи маєте захоплення, які допомагають вам відпочивати від буденності та черпати натхнення?
– Найкращий відпочинок для мене – це подорожі та нові враження. Люблю відпочивати із сім’єю, коли поруч найрідніші люди – чоловік, доньки, маленька внучечка, а також друзі. Мандруємо і за кордоном, і Україною. Особливо мені подобаються природні заповідники, бо там нерукотворна краса певної місцини, і кожного разу можна відкривати для себе щось нове, ще незвідане. Хоча від архітектури мегаполісів і невеличких містечок я також у захопленні, бо насолоджуюся витворами відомих майстрів. Однією з останніх була подорож до Австрії. Особливе враження справив Відень, який ще інколи називають столицею вальсу. Коли потрапляєш у це чарівне місто, то закохуєшся в нього назавжди. Підкорила й столиця Чеської Республіки – Прага, вуличками якої можна блукати годинами, насолоджуючись відгомоном століть. Кожна країна чи місто для мене – це можливість нових вражень і відкриттів. Пригадую подорож до національного парку Бастай у Саксонській Швейцарії. Це неперевершено мальовнича місцевість серед піщаних гір, здається, височезні скелі своїми вершинами сягають неба, а мандри романтичними лабіринтами печер аж дух захоплюють. Ці враження на все життя.
Звісно, як усі жінки, люблю вирощувати квіти та всіляку городину. Не втомлююся за ними доглядати, бо кожна квіточка та рослинка тішить око й приносить радість. Кажуть, що праця на землі додає сил, енергії, і я це відчуваю. Особливо люблю розводити квіти як кімнатні, так і у відкритому ґрунті, маю чимало сортів гладіолусів, розмаїтих ірисів. Коли кілька років тому відпочивали в Грузії та Криму, то привезла звідти цілий оберемок усіляких тамтешніх рослин. З Кавказу потрапив на мою ділянку морозник кавказький (наукова назва – гелеборус). Унікальність цієї квітки в тому, що вона цвіте взимку. На моїй клумбі є й мініатюрна папороть (пелея), її ще називають кнопковим чудом. Ця рослина дуже витончена та красива. Серед кримських красунь –агава американська жовтовідторочена. Краї її листка з жовто-білими смужками, що надає рослині декоративного вигляду, та юка садова – дерево щастя. Здається, ще нещодавно вони були маленькими кущиками, а нині ці розкішні рослини є чудовою окрасою.
– Що приносить найбільшу радість?
– Родина. Коли збираємося разом, то для це мене найщасливіші миті. Голова нашої сім’ї – мій чоловік, Павло Анатолійович, ми познайомилася ще в інституті, спочатку симпатизували одне одному, а згодом одружилися, тож на інтернатуру вже поїхали разом. Він моя людина по житті, моя підтримка та опора. В нас спільні інтереси, погляди, ні на мить не пошкодувала, що вийшла за нього заміж. Він чудовий сім’янин і кваліфікований лікар-офтальмолог. Маємо двох доньок, якими пишаємося й дуже любимо. Старша – Інна, закінчила Тернопільський національний технічний університет. Навчалася одразу на двох факультетах – комп’ютерні науки та економічна кібернетика. Вона займається підприємництвом. Донька Олена обрала нашу професійну стежку, працює лікаркою-офтальмологинею. Найбільша радість – це маленька внученька Ніколь. Проведений з нею час приносить велике задоволення, багато позитивних емоцій та відчуття безмежної радості. Взагалі ж щастя – це коли маєш гарну сім’ю та улюблену справу, яка приносить задоволення.
Лариса ЛУКАЩУК